Общество

Шабля Богуна і 28 панфіловців. Чи варто Україні мірятися міфами з Путіним

В українській історії є чимало міфологізованих епізодів, які варто було б розвінчати

Фото: shukach.com/butilkavodi

Днями міністр освіти Російської Федерації Ольга Васильєва заявила, що історичні міфи не просто потрібні, а життєво необхідні. І, як приклад, навела історію "28 панфіловців", причому подала цю історію, як правдиву. Повністю зігнорувавши той факт, що свого часу у СРСР на тему "панфіловців" було відкрито карну справу щодо фальсифікації фактів цієї історії. Враховуючи кількість брехні в СРСР та важливість непорушності міфу про "Велику Перемогу" і всіх його складових, до такого досягнення, як справа "за фальсифікацію", треба було, як кажуть, "доробитися". 

Чуючи визначення "міф", прийнято внутрішньо насторожуватися, оскільки "міф" апріорі не вважається правдою. Але практично кожен міф несе в собі дещицю правди. Проблеми починаються, коли доходить до пропорцій правди, домислу і відвертої вигадки усередині конкретного міфу та сенсів, які несе з собою конкретний міф (чи система міфів). В Україні ми маємо справу з трьома великими блоками "історичної міфології".

Першим з них є так звані "совєтські" міфи, серед яких центральне місце займає міфологія, пов'язана з подіями Другої Світової війни. У скороченому і спрощеному вигляді цей міф має такий вигляд: підступні фашисти напали на мирний Радянський Союз, який героїчно боровся чотири роки під мудрим керівництвом свого вождя і врешті-решт, не лише прогнав загарбників, а й визволив пів-Європи. Щоб довести всезагальний героїзм "радянського народу", були "пущені в маси" історії не тільки "панфіловців", а й подвиги Матросова, Зої Космодем'янської, Миколи Гастелло і купи інших героїв. Ставлення до цього іконостасу серед тих самих "мас" було радше іронічне. Коли я одного разу поцікавилася, а як же на цю всенародну іронію на історичну тему реагувала влада, мені відповіли: "Головне часто не попадатися". До когорти "історично-воєнних" міфів належать також міфи про Сталіна, як "успішного менеджера", негеноцидний характер Голодомору та інші. Якщо судити "за гамбурзьким рахунком", то вся офіційна радянська історія - один великий міф. Причому найчастіше ніяк не пов'язаний з реальністю.

З суми радянської історичної міфології виріс другий цикл міфів, прив'язаний до останнього періоду існування СРСР. Це так звані "ковбасні міфи", найяскравішим представником яких є історії про "ковбасу за 2.20" і "хороші смачні продукти". На відміну від попередніх, які творилися і поширювалися цілеспрямовано на політичну "потребу дня", цей міф значною мірою є породженням ностальгії відносно забезпечених і привілейованих у радянський період верств населення. Але і він не уник долі пропагандистського інструмента: на радянській ностальгії з задоволенням продовжує грати російська пропаганда.

Однак це не означає, що український національний нарратив цілковито вільний від міфотворчості. Тут теж є пристойний ряд міфологізованих епізодів. До таких належить та версія бою під Крутами, де 300 юнаків потерпіли поразку від переважаючих сил більшовиків і були поголовно закатовані. Насправді українських вояків під Крутами було більш, ніж 600 чоловік, і серед них були не тільки студенти, а й досвідчені вояки, а також артилерійська батарея. І бій закінчився організованим відступом, під час якого зруйнували частину залізничного полотна, що значно ускладнило життя більшовикам. У стратегічному плані це дозволило виграти час, щоб організовано вивезти уряд та державний апарат та укласти Берестейський договір, що означало легітимізацію УНР на міжнародній арені.

Серед інших "патріотичних" міфів - сюжет про "розстріл кобзарів", історія про плани Сталіна начебто переселити всіх українців, розповіді про те, що до Голодомору чисельність українців складала 81 млн осіб, тож реальні втрати українців під час ХХ століття становили мало не 40 мільйонів.

Від "совєтських" міфів національні відрізняються тим, що їх не створювали навмисно. Вони, як правило, були наслідком недостатньої поінформованості про реальний перебіг подій або бажанням зафіксувати конкурентоздатну альтернативу "совєтським" міфам. До того ж, ці міфи не могли розраховувати на систематичне поширення.

Звісно, перераховані вище приклади історичної міфології явно потребують розвінчання. Вони небезпечні не так самим своїм існуванням та невідповідністю історичним реаліям. Небезпечні вони своїми сенсами. Так, радянські міфи небезпечні затиранням реального трагізму і безжального ставлення до людини з боку тоталітарного режиму, що на практиці вилилося у неймовірні неокупні втрати і серед військових, і серед цивільного населення.

Міф про "ковбасу за 2.20" небезпечний тим, що надає гуманістичних рис режиму, який нормальним бути не міг у принципі, адже базувався не на закономірностях масової і особистісної психології та внутрішній динаміці розвитку суспільства, а на штучно сконструйованій псевднонауковій картині світу.

"Національні" міфи теж мають свої підводні камені: найпоширенішим є культ героїчної загибелі та фактичне винесення за дужки етосу державного будівництва, що на практиці складається з "чорної" роботи і вкрай рідко має героїчний вигляд.

Але саме національна міфологія включає категорію міфів, які вимагають вкрай бережливого ставлення до себе. Ці міфи можна назвати націєтворчими. На відміну від усіх попередніх категорій, де добре видно політичну "потребу дня" і які зручно використовувати для ілюстрації тих чи інших ідей, ці фактично є конспектом національної колективної пам'яті. Їхня складова - ключові для збереження колективної ідентичності та структури нації події та символи. Інколи потрібні зусилля, щоб їх актуалізувати або надати їм звучання, зрозумілого для всіх українців. Сюжети цих міфів досить часто повторюють архетипні фігури на кшталт героїчної боротьби, самопожертви, чудесного визволення тощо.

В українському варіанті до таких "творчих" міфів належать міфи козаччини як символу свободи і хранителя української особливості; Українських Січових Стрільців як першої української військової формації у ХХ столітті; Української повстанської армії як сили, що протистояла одразу двом тоталітарним режимам - нацистському та комуністичному. Ці міфи є елементом збірної пам'яті, яка, у свою чергу, дає можливість ідентифікувати "свого". У наших ближчих та дальших сусідів такими архетипними міфами є, скажімо, міфологія Армії Крайової у Польщі чи постать Жанни д'Арк у Франції.

Такий міф може навіть містити ірраціональні образи. Прикладом є описана у деяких літературних творах легенда про Богунову шаблю. Згідно з нею, під час присяги московському цареві з боку козацької старшини полковник Іван Богун демонстративно зламав шаблю і кинув уламки під ноги гетьману. За переказом, уламки таємниче зникли, але повинні віднайтися, коли Україна позбудеться російської неволі. Цей сюжет яскраво свідчить, що з міфами-архетипами слід поводитись обережно, чітко розділяючи справжню основу міфу і легендарні "нарости".

Не слід забувати, що будь-який міф спрощує реальність - вона значно складніша і багатогранніша, ніж може здаватися. Що буває, коли про це правило забути, демонструє нам сусідня Польща, де міфологізований образ українсько-польського конфлікту вже набрав вигляду замалим не останньої битви апокаліпсису і, що сумно, сильно нашкодив українсько-польським стосункам.

Тоді для чого потрібні історичні міфи? Якщо політична історична міфологія є постійним предметом головного болю для істориків і потребує постійних зусиль для їхнього розвінчання, то "архетипні" міфи є об'єктивною реальністю. Тут доречніше питання не "чи вони потрібні", а "яке їхнє справжнє місце". Місце їхнє - у сфері колективного несвідомого, але в жодному разі не в активній політиці. І ще - у спеціальних історичних дослідженнях, на кшталт зібрки статей "Війна і міф".

Олеся Ісаюк, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького"