Мир

Британія пішла у євророзкол

Якщо Лондон дистанціюється від ЄС, США втратять один з важелів впливу. А Росія, відповідно, зможе ефективніше відстоювати свої інтереси в Європі

Прем'єр Британії Девід Кемерон змінив склад уряду. Спостерігачі в один голос пов'язують цю подію з підготовкою до виборів. Тому анітрохи не видавався дивним намір ввести до кабінету "більше молоді і жінок". Можна було б додати "в бікіні" - якби не йшлося про британських консерваторів.

Втім, окрім "молоді і жінок" - цього кліше будь-якої передвиборчої кампанії - Кемерон зробив дійсно знаковий передвиборчій крок. Крок геть від ЄС. Опитування свідчать про те, що євроінтеграція наразі не викликає симпатій у британців. А зважаючи на те, що наразі консервативна партія Кемерона програє за популярністю лейбористській опозиції, а вибори до парламенту - вже наступного року, треба щось негайно робити з рейтингами. Тобто настав час зімкнути ряди, розставити на ключові посади справжніх торі, а "молоді і жінкам" віддати декоративну функцію.

Судячи з ключових призначень, Кемерон вирішив робити ставку на ізоляціоністські настрої британців. Зокрема, про це може свідчити призначення на посаду міністра закордонних справ колишнього міністра оборони Філіпа Хеммонда. Якого вважають за "євроскептика" і яким він, безумовно, є. Втім, його "євроскептицизм" - швидше наслідок зразкового "британоцентризму". Зокрема, ще на посаді міністра оборони він в доволі різкій формі відмовився обговорювати питання розміщення баз НАТО в країнах Балтії, натомість закликав підвищити витрати на оборонні потреби Великої Британії. Його місце на посаді міністра оборони посяде інший відомий євроскептик - Майкл Фелон, колишній міністр енергетики.

Отже, Кемерон пішов "у євророзкол", - як про це (щоправда емоційніше і з додаванням ненормативної лексики) попереджав польський міністр Сікорський, "не причесана" думка якого стала відома завдяки "польському касетному скандалу". Сікорського можна зрозуміти - Британія в ЄС залишалася противагою "континентальним супертяжам" "старої Європи" - Німеччині і Франції. Тобто ставала ситуативним союзником представникам "нової Європи", зокрема, власне, полякам.

Так само на підтримку Британії могла розраховувати в ЄС Україна. Не на "інтеграційну"- Боже збав, а на ситуативну, геополітичну. На тлі специфічного "прагматизму", моду на який диктують в ЄС Німеччина і Франція, і який веде їх просто в обійми Росії, Британія, принаймні, не робить вигляду, що не бачить загрози європейській безпеці в новітній політиці Кремля. Так, вона не поспішає пропонувати військову допомогу Україні, але з чисто британською винахідливістю конструює і використовує дипломатичні та економічні важелі впливу на Росію, називає агресора агресором і не намагається загравати з Путіним. Тут вона виступає на боці свого звичного союзника - США. І свою міжнародну політику Британія і надалі буде звіряти швидше зі США, ніж з країнами Європи - як вона це робила і дотепер.

Втім, якщо Британія дистанціюється від ЄС, США втратить один з важелів впливу на ЄС. А Росія, відповідно, зможе ефективніше відстоювати свої інтереси в Європі. Адже недарма Путін весь час повторює, що Європі варто позбутися диктату з боку США, і діяти "у власних інтересах". Які, на його думку, охоплюють простір "від Лісабона до Владивостока".

Але для Кемерона наразі головне завдання - парламентські вибори в Британії 2015 року, а також вересневий референдум в Шотландії. Якщо заради перемоги у цих двох подіях треба принести в жертву євроінтеграцію - він це зробить, не вагаючись. Він вже призначив британцям "побачення" на референдумі щодо виходу Британії з ЄС - і навіть пообіцяв, що піде у відставку, якщо його не вдасться провести. Щоправда, це плани не ближче, ніж на 2017 рік.

ЄС до того часу може стати для Британії остаточно нецікавим. Принаймні, виходячи з того, що головою Єврокомісії було обрано Жака-Клода Юнкера, проти якого виступав Кемерон і навіть посварився через це з канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Яка, навпаки, гаряче підтримувала Юнкера - ще одного "прагматика", консерватора і прибічника жорсткої євробюрократії, який цілком задовольняє і Німеччину, і Францію і, кінець кінцем, їхнього "стратегічного партнера" на Сході. Але в той же час уособлює все те, що не влаштовує у ЄС Велику Британію.