Степан Величенко: Українські марксисти вимагали, аби радянська Україна мала власну армію

"ДС" Кого можна назвати піонерами уявлень про Україну як колоніально залежну одиницю в складі імперії? Коли розпочався цей наратив?

С.В. На початку ХХ століття поміркована більшість українських національних активістів розглядала мовну та культурну асиміляцію як більш значущий показник російського імперіалізму, ніж економічну експлуатацію. Українські діячі фокусувались на культурно-мовних, а не економічних питаннях. Першим українським вченим, який використав слово "колоніалізм" для опису відносин між Росією та її українськими губерніями, був Микола Стасюк у 1911 р. Його сучасник Макс Вебер за п'ять років порівняв неросійські території імперії Романових з британськими колоніями Ірландією та Індією.

Більш радикальна меншість звернула увагу на експлуататорські економічні відносини, що лежали в основі російського правління, вплив індустріалізації та комерціалізації.

Українсько-єврейський активіст Максим Гехтер назвав українських сільськогосподарських робітників "білими негрусами". 

За кілька років до революції було випущено цілий ряд статей, що описували, як українські провінції платили більше податків центральному уряду, ніж вони отримували послуг та інфраструктури.

Протягом революційних років україно-єврейський лівий соціал-демократ Андрій Пісоцький (Річицький) найбільш послідовно і часто писав про українсько-російські відносини як про імперіалістичні і колоніальні. Цю тему також піднімав Василь Шахрай, який, безперечно, написав би більше, якби його не вбили "білі" в 1919 році.

До березня 1917 р., коли Центральна Рада оголосила колишні царські українські губернії єдиною політичною одиницею, інтелектуали вже вбачали в царських українських губерніях культурно-національну та економічну одиницю. Вже існував невеликий обсяг літератури, що вивчав російсько-українські відносини в термінах колоніалізму та імперіалізму.

У той час як більшість українських національних лідерів, як і їхні ірландські сучасники вважали капіталістичну міську індустріальну модерність загрозою для існування української нації, марксистська меншість стверджувала, що українська нація може розвиватися лише поряд з капіталістичною сучасністю.

"ДС" Чим відрізняється українська марксистська критика російського імперіалізму і колоніалізму щодо України в першій третині ХХ століття від поглядів, які панували тоді в Москві?

С.В. Коли більшовики захопили владу, Лєнін і Сталін перебрали центральну роль у питаннях теорії. Тому правильно порівнювати саме їхні ідеї з ідеями українських марксистів.

Знаючи, що Лєнін в імперіалізмі вбачав потребу в ресурсах, що й було його причиною, українці використовували такі терміни, як "російський колоніалізм", "пролетарський імперіалізм" та "комуністичний імперіалізм" для опису видобувної політики Москви в Україні після 1917 року.

Однак, враховуючи, що Росія має необхідні ресурси, а більшовики насправді не мали економічних причин ні для вторгнення, ні для експлуатації України так, як вони робили, українці надавали більше значення імперіалістичним забобонам, ніж економічним інтересам як мотиву. Імперіалізм вони характеризували як продукт не лише економічних відносин, а й докапіталістичного менталітету. Це лишається актуальним і сьогодні, коли вважається, що колоніалізм та імперіалізм містять культурний та ідеологічний виміри поруч з економічним.

Українські марксисти не погодилися з тим, що централізація, яку Лєнін нав'язав Росії, мала бути накинута Україні.

Якщо потрібна була централізація, то її мали б впроваджувати українські, а не російські комуністи. Більш того, незалежна соціалістична Україна повинна була мати власну армію та національну економіку. Українські комуністи мали підтримувати зв'язок з російською партією тільки через Комінтерн. Тому вони засуджували більшовицьку централізацію та панування як продовження імперського царського колоніалізму, а фракцію російської компартії в Україні чи КПУ, як її інструмент, як організацію переселенців-колоністів, байдужих до українських національних питань.

І ще одне, українці розглядали українсько-російські відносини не в біполярному відношенні утискувача-пригніченого, а як трикутник, в межах якого міські, зросійщені та російські поселенці-колоністи складали групу, яка була розташована між українцями та імперською метрополією.

Подібно до французів в Алжирі, більшість російської/зросійщеної КПУ виступила проти або саботували центральні рішення, які їй були не до вподоби. Як і Джон Маклін, Джеймс Конноллі, і Джим Ларкін, які засуджували проанглійськість британських соціалістів, Шахрай та Річицький критикували проросійськість більшовиків і КПУ.

"ДС" А Лєнін реагував на українських лівих?

С.В. Відсутні свідчення, що Лєнін читав будь-який з українських матеріалів про російський колоніалізм, чи "До хвилі: Що діється на Україні і з Україною" Василя Шахрая. Лєнін ніколи не розглядав російське панування в Україні як колоніальне. У своїх працях про буржуазні революції він чітко не розмежовував імперії та національні держави чи правлячу метрополією та колонізаторську периферійну буржуазію. Незважаючи на те, що він в певні моменти посилався на колоніальний статус України, в остаточному підсумку він не вважав її російською колонією. Він не ставився до України в своєму розумінні імперіалізму, як до колоній інших імперій.

Лєнін аналізував український рух також не подібно до азіатських національних рухів. У контексті його думок це означало, що Україна не є "колонією". Український національний рух був лише рухом "пригніченої національності", що не мала "прогресивної" буржуазії.

Незалежно від всіх ознак протилежного, Лєнін представляє "Росію" як багатонаціональну державу з пригнобленими меншинами, а не як імперію з російськими меншинами колоністам, розсіяними по всій території імперії. У рамках цієї схеми українці не були серед колонізованих народів світу.

Ідеї Леніна про Україну нагадували ідеї поміркованих британців щодо Ірландії. Якщо їх розглядати в такому більш широкому контексті, вони не були особливо радикальними. Скажімо, Едмунд Берк, який виступав проти ірландської незалежності, вітав поступки з метою знешкодження сепаратистських вимог. "Взаємна прихильність", - пояснив він у 1782 р., - зробила би більше для Великої Британії та Ірландії, ніж "будь-які штучні зв'язки". Ніякий "неохочий зв'язок" не міг би бути сильним, а "природний життєрадісний союз буде набагато надійнішою ланкою", ніж будь-який принцип підпорядкованості, пов'язаний з кривдою і невдоволенням".

Століттям пізніше Едвард Кук, редактор Daily Mail, стверджував у "Вірне і помилкове Трансваальної війни" (1901), що вимоги британського імперіалізму перекреслили право на національну незалежність тих, хто входить до сфери його впливу, бо Британська імперія представляла найвищу форму ліберальної демократії у світі. Інкорпорація було нібито у взаємному інтересі правителя і підданого. Відокремлення, засноване на національній ідентичності, було реакційним, оскільки імперіалізм не суперечив місцевій автономії (у Британії це називали "home rule").

Прем'єр-міністр Ллойд Джордж також хотів врятувати імперію, надавши автономію її частинам. Це рішення було схожим на те, що запропонував Лєнін для України. Для Лєніна таке рішення було найвищою формою соціал-демократії.

"ДС" А Сталін?

С.В. Сталін називав Тимчасовий уряд імперіалістичним, але, як і Лєнін, не мав на увазі, що царська Росія могла бути імперією, в якій неросійські території були економічно експлуатованими колоніями. Вже в 1904 р. він аналізував підросійську Євразію не як імперію, а як "російську державу". Він мислив з позицій імперськости "російського" пролетаріату, який включав усі національності імперії, та захищав російський централізм. Цей централізм не призводив до експлуатації його периферії, себто нібито було усунута будь-яка основа для національного визволення. Як і багато не росіян свого часу, грузин Йосип Джугашвілі політично і культурно співідентифікувався з Росією, бо в молодості він зробив висновок, що Росія являє собою космополітичну сучасність і прогрес.

У жовтні 1920 р. Сталін прямо засудив відокремлення колишніх неросійських царських провінцій, які він назвав "прикордонними регіонами" РСФСР, як контрреволюційні, оскільки будь-який такий "регіон" потрапляв би під "ярмо імперіалізму". Це бачення революції в царському імперському просторі не включало союзу між комуністами та "революційною буржуазією" в Україні, хоч щойно Комінтерн схвалив можливість такого союзу для інших імперій. Ці ідеї стали підмурівком для пізнішої офіційної історіографії.

"ДС" Як українські марксисти на це реагували?

С.В. Українці назвали сталінську "реальну незалежність" колоніалізмом. Вони не бачили різниці між примусовим вивезенням зерна до Німеччини та примусовим вивезення зерна до Росії. Українські марксисти не погодилися з тим, що централізація, яку Лєнін поширив на Росію, мала поширюватись і на Україну.

У 1921 р. у Львові Ісаак Мазепа зауважував, якою "поганою" може бути західноєвропейська "імперіалістична неволя", і як її нібито експлуатація Фінляндії, Латвії чи Естонії (країни, що здобули незалежність від Росії, - ред.) можуть бути якось порівняні з тим, що відбувалося в більшовицькій Україні? Якщо європейський "капітал" не міг перетворити ці маленькі європейські країни на "колонії африканського типу", то як, як стверджував Сталін, міг цей тип "неволі" зробити це з такою великою країною, як Україна? Кожен, хто сумнівався в безжалісному придушенні більшовиками української національної боротьби, може просто порівняти з реакцією англійців на національні повстання в Ірландії, Єгипті та Індії.

"ДС" Чому в СССР дозволяли говорили, що Російська імперія була не досить дружньою до українців?

С.В. В офіційній більшовицькій історіографії історики згадували національні утиски в часи царизму. Історики також могли згадувати царську економічну експлуатацію. Однак після 1929 року вони не могли сприймати це як показник російської колоніальної експлуатації України і таким чином надавати виправдання для політичного сепаратизму. Якщо в заморських європейських, османських та австрійських імперіях "пригноблені" боролися за відокремлення та національну незалежність, то в Російській імперії "пригноблені" вели "загальну революційну боротьбу" за побудову єдиної соціалістичної республіки під керівництвом російської більшовицької партії. При цьому в офіційній історіографії не існувала довоєнна "революційна українська національна буржуазія", хоча така група існувала в інших імперіях.

Українські марксисти сприйняли лєнінське тлумачення імперіалізму як аксіому і використали його для опису відносин між більшовицькою Росією та Україною. Вони не думали, що соціалісти після революції повинні знищити "буржуазну" національну незалежність. Швидше така незалежність повинна бути покладена в основу нового ладу. Вони відмовилися підпорядковуватися партії, що базується в колишньому імперському центрі, і вони втілювали свою теоретичну критику на практиці з короткою збройною боротьбою проти російського комуністичного панування.

Українські марксисти вважали Україну до і після 1917 року російською колонією: підкорений, експлуатований регіон, що етнічно відрізняється від метрополії, що забезпечував метрополію сировиною та ринком для готової продукції. 

Це принципово відрізняло їх від російських марксистів, які не розглядали неросійські території в межах імперії як російські (великоруські) колонії. На відміну від українців, росіяни не порівнювали царську імперію, яку вони назвали "Росія", з іншими імперіями, за винятком випадків з імперією Габсбургів, яку вони називали "Австрією", але трактували як "багатонаціональну державу", немов Швейцарія чи США. Для українських марксистів "Росія" означала етнічну Великоросію і не була синонімом Росії. Етнічна Росія/Великоросія, як імперська метрополія, не могла бути розміщена на тому ж аналітичному полі, що й колоніально залежна Україна. Водночас корінне неросійське населення, яке жило на своїх історичних землях в межах імперії не було "меншинами". "Меншинами" були росіяни, які жили на неросійських етнічних територіях, і в тій мірі, в якій вони не асимілювались з місцевим населенням, вони становили поселенців-колоністів.

Хоча статус українських губерній у складі імперії Романових та України в складі совєцької Росії дещо відрізнявся від колоній у великих зарубіжних імперіях, українська залежність до і після 1917 року, як заявляли українські комуністи, може розглядатися як колоніальна. З чотирьох типів колоній український випадок нагадував тип "змішаних поселенців", до яких входили країни Латинської Америки, Північної Африки, Корея та Ірландія. З них найліпше порівняти Україну з Ірландією, бо обидві були географічно та культурно європейськими.

"ДС" Чи можна вважати, що традиція марксистської критики відновилась, скажімо, у 1960-х, як тільки виникли мінімально сприятливі умови? Наприклад, праця "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби?

С.В. Звісно. Однак після 1991 року це залишається, як і до 1917 року, малопомітним явищем у спектрі української думки. І це мене вражає. Сьогоднішні українські радикальні ліві, на відміну від своїх попередників-революціонерів та Дзюби, зосереджуються майже виключно на соціальних питаннях і майже повністю ігнорують національне питання. Ніби Україна після 1991 року вже не залежала від Росії, наче ця колишня імперська влада не веде реваншистської війни проти України, ніби капіталізм не продовжує розмовляти російською мовою в Україні, ніби її населення не веде національно-визвольної боротьби. Мені не відомо, чи була якась військова одиниця, сформована з лівих добровольців, яка пішла воювати проти путінського імперіалізму в 2014 році. Ці всі проблеми обтяжені колоніальною спадщиною. Їхня критика англо-американського неоліберального капіталізму не тотожна критиці путінської бандитської версії того самого неоліберального капіталізму. Ці ліві, на мій погляд, ближчі до старого варіанту КПУ, ніж до УКП.

Думаю, читачі, які зацікавлені у більш детальному аналізі цього предмета, можуть звернутися до моєї книги "Імперіалізм і націоналізм по-червоному: українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні" (1918-1925).

Степан Величенко, канадський історик українського походження

Старший науковий співробітник Катедри українських студій і Центру європейських, російських та євразійських студій Торонтського університету.

1972 р. - закінчив Йоркський університет (політичні науки та історія).
1981 р. - захистив дисертацію в Лондонському університеті,

Викладав у Торонтському, Йоркському, Гвелфському, Трентському університетах та Києв-Могилянській академії.

Автор трьох монографій, присвячених українським визвольним змаганням 1917-1921 років. В 2015 році вийшла книга "The Ukrainian Marxist Critique of Russian Communist Rule in Ukraine 1918-1925". Український переклад вийшов у Львові 2017 року під назвою "Імперіалізм і націоналізм по-червоному: українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918-1925).