Як використали п'ять років "мінської паузи" Росія, Україна та Захід
Усі ці п'ять років в українському суспільстві точаться дискусії щодо доцільності цих домовленостей: чи могла Україна без них обійтися і яких наслідків від них для України було б більше - позитивних чи негативних.
Але підбивати остаточні підсумки ще зарано. Маємо парадоксальний факт: хоча формально Мінські домовленості діють і є базою для мінського процесу, а також для переговорів у нормандському форматі (Україна, Німеччина, Франція, Росія), однак фактично ці домовленості як план досягнення миру на Донбасі не діють. За п'ять років не виконано жодного пункту перших і других Мінських домовленостей з числа кроків для відновлення українського контролю над усією територією Донецької та Луганської областей. Виконано лише пункти про припинення бойових дій, але й вони постійно порушуються російськими окупаційними військами.
Перемога Володимира Зеленського на президентських виборах в Україні спричинила очікування швидких змін і надію на те, що процес досягнення миру на Донбасі буде знято з паузи. Протягом останніх тижнів ця перспектива підкріплюється двома темами, які здобули широкий резонанс в мас-медіа: про обмін полоненими між Україною і Росією та про переговори у нормандському форматі на найвищому рівні.
Дослідження "Мінський пат. 5 років порятунку України та втрати Донбасу" було підготовлене спільно Центром вивчення Росії та окупованих територій і виданням "Ділова столиця". У дослідженні детально аналізуються усі гострі питання, пов'язані з перспективою досягнення миру на Донбасі: що і чому не так з Мінськими домовленостями; що втратили Україна, Росія та Захід від п'ятирічного конфлікту на Донбасі; як використали п'ять років "мінської паузи" Росія, Україна та Захід; які є бажання та можливості команди Зеленського зробити "донбаський прорив"; як довго ще діятимуть Мінські домовленості й чи потрібні вони Україні.
Нагадаємо, попередні наші дослідження, присвячені проблемі окупованих територій, називалися "Окупований Донбас: економіка, демографія, групи впливу. Стратегії для України" (оприлюднено у жовтні 2017 р.) і "П'ятий рік війни: нові виклики для України" (оприлюднено у жовтні 2018 р.).
П'ять років тому Мінські домовленості створили нову геополітичну ситуацію в Європі, насамперед Східній, а практично - на кордонах НАТО. Як формально, так і концептуально сторонами цього вкрай умовного з точки зору реальної фронтової ситуації перемир'я стали Україна, Росія і Захід. Як і на що саме був використаний ними цей тривалий період? Адже очевидно, що Москва не припинить своєї діяльності, спрямованої на підрив нинішнього світового порядку, а з огляду на жалюгідну внутрішню економічну ситуацію та поширення політичної дестабілізації у будь-який момент здатна повернутися до агресивних дій.
Стримання й стабілізація
У 2014 р. російська збройна інтервенція в Україну нерідко розглядалася як реакція на експансію західної цивілізаційної системи на Схід, тож логічно почати саме з колективного Заходу. Сьогодні можна констатувати, що він так і не запровадив проти Росії санкцій, достатніх для попередження подальшої агресивної поведінки цієї країни.
Санкції радше обмежили зростання добробуту РФ, встановили певну планку для її розвитку. Також Захід - насамперед країни Північної Америки та (меншою мірою) Східної Європи - врешті-решт надав Україні летальну зброю, як стрілецьку, так і важку, й продовжує посилювати та осучаснювати її оборонну спроможність. Колективно ж усі ці роки міжнародні донори, ЄС та Америка тримали на плаву українську скарбницю, бюджет та інфраструктуру.
Усвідомлення Заходом прорахунку, зумовленого вірою, що російські нувориші не ризикуватимуть отриманим ще наприкінці 90-х дозволом на вливання до глобальної еліти в обмін на шалені гроші від експорту енергоносіїв, не було раптовим. Зрештою, воно не вповні прийшло і досі. Попри те "мінська пауза" стала для Заходу нагодою пережити цей стрес, створивши ілюзію можливості бодай часткового повернення до звичного порядку. Проте згодом вона трансформувалася в атрибут "нової нормальності", постійного низькоінтенсивного локального конфлікту в Європі за участі ядерної держави.
Ця "нова нормальність" у певному сенсі посадила Захід на шпагат. З одного боку, попри повільність прийняття рішень у демократичних країнах, не кажучи вже про їхні колективні блоки, процес усвідомлення небезпеки і формування протидії їй зрушив з мертвої точки.
Хоча і нерівномірно, оскільки в США по-справжньому заворушилися лише з моменту скандальних виборів 2016 р., коли виявилося, що російські хакери і агенти впливу безперешкодно діють в Америці. Сьогодні більш-менш уже можна говорити, приміром, про модернізацію систем кіберзахисту - недарма США пригрозили Росії дистанційним вимиканням електропостачання. Помітно зростають оборонні бюджети та пов'язані з ними галузі.
З іншого боку, Захід припинив справляти враження навіть не монолітної, а звичайної єдності. У кількох його впливових країнах відбулися зміни у настроях суспільства, до влади прийшли націоналісти, переважно ізоляціоністського спрямування, за чиїми постатями нерідко стирчать роги російських спецслужб і мафії.
Аморфна єдність
Здається, що лише у Великій Британії хвиля націоналізму винесла нагору політиків, здатних кинути виклик кримінально-терористичному московському режиму, таких як Борис Джонсон. Адже навіть європейські центристи на кшталт Ангели Меркель чи Марка Рютте виглядають у цих стосунках безпорадними, а їхні країни після відносно недовгої паузи 2014-2015 рр. надалі насичуються російськими грошима та агентурою. Відповідно, не менш як половина європейських країн (серед яких найпотужніші економіки) прагнуть повернутися до ділових відносин із Росією, а Україна з її проблемами для частини еліт цих країн дедалі більше перетворюється на подразник, що заважає використовувати business as usual.
Щоправда, і Джонсон не сам - він увійшов до товариства лідерів скандинавських та балтійських держав, Польщі й Румунії. До цієї "антиросійської коаліції" потенційно може приєднатися й угорський прем'єр Віктор Орбан, який почав грати на протиріччях між Брюсселем і Пекіном, тим більше що Москва незабаром може втратити для Будапешта пріоритет. Показово, що ми сьогодні взагалі обговорюємо Європу, а також США у подібній тональності - п'ять років тому цього не можна було уявити.
Відсутність справжньої єдності (на вищому щаблі її ледь стримують інститути ЄС і НАТО) і тріумфи вузькочолого націоналізму, часто російським коштом, а також принади корупції, яка генерує західним компаніям надприбутки в Росії, призвели до того, що РФ перейшла у контр- наступ. Зокрема, шантажуючи Захід долею політичних в'язнів у своїх тюрмах і спокушаючи фінансуванням ситого життя страсбурзької бюрократії, Москва повернула собі місце в ПАРЄ.
Ще одне очко для неї - млява та заплутана доповідь спецпрокурора Роберта Мюллера у справі про втручання в американський виборчий процес, що дозволяє Москві ухилятись від прямої відповідальності, легко жертвуючи такими одноразовими агентками, як Марія Бутіна.
Володимиру Путіну не висунуто звинувачень якщо не в прямій участі, то принаймні в покровительстві тероризму ані в Нідерландах у справі МН17, ані у Великій Британії у справі Скрипалів (хоча це може змінитись).
Тому для Заходу російсько-український конфлікт так і залишається на периферії, він за ним спостерігає, але робити різких рухів не наважується або не бажає. До потенційної агресії з боку РФ, попри небажання вірити у таку можливість, Захід підготувався. Але від російсько-українського конфлікту втомився. У цьому й полягає російська стратегія: якщо бліцкриг провалився, брати виснаженням, паралельно просуваючи відповідний меседж: мовляв, добре було б, якби цієї війни не було.
Проте іноземні гравці принагідно використовують війну як привід для витискання поступок із Росії - це роблять, приміром, Ердоган та німецький уряд. Утім, є й приклад справжньої принциповості - це Канада. Росія, у свою чергу, намагається - і небезуспішно - вийти з ізоляції, використовуючи як електоральні зміни на Заході, так і шукачів чи то миру, чи то кав'яру з Берліна та Парижа, які відвідують Москву. Європа прагне конкурувати з США та Китаєм, а незабаром також зі своєю відпалою "провінцією", Сполученим Королівством, тож їй потрібні гроші.
Вабливий Путін
Росія в цьому сенсі надалі лишається своєрідним Клондайком, попри зіпсовану репутацію. Тому, до речі, деякі підприємливі європейські політики й надалі не надто побоюються їздити в той-таки окупований Крим: ризики мінімальні, профіт гарантований. Часто діючи брутально, Кремль, доводиться визнати, має чіткі цілі й не відмовляється від планів повернення ексклюзивної зони впливу. Він використав мінське перемир'я для подальшої мілітаризації окупованих територій та оновлення мереж агентури, насамперед у Європі. У Москві чекають, коли Захід знову засне, а на Заході сподіваються, що Росія заспокоїться раніше.
На інформаційному фронті якщо в Європі і в США Москва ще якось маскується, то в Україні діє практично відкрито - навіть у парламенті тепер друга за чисельністю фракція має яскраво виражений русофільськи-капітулянтський характер. Це, звісно, результат скуповування медіаактивів у відповідь на ситуацію, в якій Росія програла Україні, не зумівши примусити її до потрібних Кремлю рішень силою.
Відтак спостерігаємо маневр з тилу, тим більше що в Україні в силу певних особливостей національного характеру дуже легко створити політичний капітал на критиці влади. Утім, успіхи росіян в Україні радше піррові за співвідношенням витрат ресурсів та ефективності. Тим більше що Росія й сама має слабкі тили: деградуючу внутрішню політичну ситуацію, слабку економіку, конфлікти з десятками країн, де встигли засвітитися компанії "повара" Путіна Пригожина, тощо.
А от на Заході ситуація виглядає інакше - для багатьох представників зруйнованого глобалізацією середнього класу Путін за останні п'ять років дедалі більшою мірою перетворювався на такого собі захисника звичного світу без "збочень", який припинить засилля "інокультурних елементів", феміністок та "рептилоїдів", а Росія виглядала блискучим прикладом його успіхів, де всі через одного олігархи або жінки традиційних поглядів. Не в останню чергу тому Росія змогла повернути деякі свої позиції, втрачені в ході гострої фази 2014-2015 рр.
Проте безвихідь її зусиль виглядає неминучою - ділитися з нею ніхто не збирається, Путіна терплять, і кожен з різних причин. Та ж Японія, наприклад, - через питання північних територій. Німці продовжують слідувати за інтересами свого бізнесу - наприклад, "Сіменса", який щороку розширює співробітництво з Росією. Для США наступний рік або два все ще будуть актуальні ракетні двигуни та постачання алюмінію для "Боїнга" тощо. Тому це відновлення має украй специфічний характер, щось на кшталт необхідності використовувати залізницю на ділянці, контрольованій розбійниками. Відповідно, системних альянсів Росія побудувати за цей час не змогла, та вже й не зможе. Причому не тільки на Заході.
Східний вектор
Наприклад, це можна сказати про Китай, який сьогодні, здається, робить далекосяжні ставки, адже за цей час мав достатньо можливостей нав'язати Росії свою волю, користуючись її скрутним становищем. Власне, це й відбувається, але поглинання КНР російського державного організму проходить повільно і вибірково, адже занадто широкий вибір має Пекін. І своє слово в європейському регіоні китайці незабаром скажуть. І воно, здається, не всім сподобається - хоча б тому, що лунатиме з Будапешта, зі штаб-квартири форуму "16+1", утвореного Китаєм спільно з країнами ЄС та Балкан у рамках ініціативи "Один пояс і один шлях".
Слід підкреслити, що Китай упевнено притримується лінії на невтручання у внутрішні справи країн-партнерів, при цьому за роки, що минули, відчувався певний дефіцит сконцентрованої на західному напрямі України щодо залучення Піднебесної до посилення власних міжнародних позицій. Незважаючи на те, що відносини Києва та Пекіна носять строкатий характер - зокрема, у військово-промисловій сфері, а також у питаннях захисту інвестицій, у той час як у секторах міжнародної освіти та поширення інформаційних технологій спостерігається радше позитивна динаміка, - Китай зацікавлений у збереженні в Європі та пострадянській Центральній Азії певного статус-кво. В який Україна зі своїми інтересами цілком вписується. Звісно, на периферії таких ескізних конструкцій раз у раз з'являються глобальні амбіції нашого ключового зовнішнього партнера - США, які обрали собі КНР за головного суперника. Проте і за цих умов існує простір для гри на протиріччях ЄС і США (а незабаром - ЄС і Сполученого Королівства, а також США і Великої Британії) із застосуванням китайського фактора. Можна навіть згадати про ті пакетні угоди, що підписувалися з Китаєм до 2014 р., адже хоч і епізодично в них також ішлося про безпеку. Звісно, подібні тонкі маневри вимагають обережності, але світ занадто змінився у бік пріоритету національних інтересів, аби уникати принаймні подібних ризиків.
Жвавішими виглядають сьогодні українсько-турецькі стосунки - розгорнуто широкоформатну співпрацю в оборонній сфері, причому в даному випадку спостерігається навіть деякий паритет. Помітно, що Україні вдалося використати кримськотатарський фактор, а крім того, сирійська кампанія Анкари не в останню чергу послаблює тиск Росії на нашому східному фронті. Можливо, тому зацікавленість Туреччини в поверненні Криму до рідної української гавані сьогодні і не така висока, якою могла би бути. Однак рано чи пізно Анкарі доведеться зайняти одну зі сторін у глобальній грі, і в цьому криється деяка небезпека для системи українських альянсів, яка наразі виглядає більш чи менш збалансованою. Утім, південний вектор для України містить сьогодні найбільше прихованих перспектив, як мінімум у прискоренні власного економічного розвитку.
Ще п'ять років паузи?
Що ж до України, то вона й справді створила потужну модернізовану армію, її спецслужби зуміли підвищити ефективність, навколо української справи було організовано міжнародну коаліцію. Але з точки зору внутрішньої політичної стійкості, зрілості суспільства і його захисту від деструктивної пропаганди Україна продовжує лишатися слабкою і, можливо, навіть слабшою, ніж у 2013-2014 рр. Це й визначає напрям, площину, формат і форму атак Росії у "війні іншими засобами", яка не порушує Мінських домовленостей. Звісно, Україна теж веде інформаційну війну на території Росії, але в неспівставно менших масштабах.
В Мінських домовленостях і дотепер залишається важливий плюс - це локалізація конфлікту, а роки, що минули з їхнього підписання, дали можливість Україні стабілізуватись і навіть повернутися до економічного зростання, що в таких умовах можна вважати перемогою. Проте правове павутиння мінського міжнародного режиму об'єктивно перетворює російсько-український конфлікт на такий, що не має реального вирішення без фактичної капітуляції однієї зі сторін (і не скасовує для України небезпеки нападу з території окупованого Криму, Білорусі чи з моря). Але у працюючій демократії, такій як Україна, така капітуляція означатиме миттєве падіння влади, незважаючи навіть на втому українців від влаштованого росіянами кровопролиття.
Що ж до Росії, то її поведінка вмотивована як намаганням російського керівництва продовжувати розбудовувати імперський проект - єдиний, в якому історично існувала російська державність, так і очевидним почуттям ворожості, притаманним Путіну та його оточенню і надійно прищепленим ЗМІ пересічним росіянам.
Відтак, теоретично кажучи, Росії здати окуповані території технічно легше, проте навряд чи це станеться, а наразі неважко побачити продовження в Мінську тієї самої динаміки і логіки перемовин, яка мала місце й раніше. Тож не виключений сценарій, за якого доведеться почекати ще п'ять років, протягом яких хтось із гравців, безпосередньо, а також непрямо залучених до утримування хисткого мінського балансу, не просто використає цей час оптимально, але й зробить заявку на перемогу в конфлікті, приз якого - ключ від панування в Європі.
