Білі вагони, чорна тиша влади: де протокол шани полеглим?

Сьогодні Київ рахує своїх загиблих. Коли почала писати цей пост, нарахували 15, коли закінчила, вже було 17. І ця цифра ще збільшиться. Вже завтра вся стрічка буде у фотографіях киян. Ми будемо роздивлятися їхні обличчя. Особливо дітей.

Але в Україні є інші загиблі. Яких не згадують і воліють не помічати. А їх — тисячі.

Впевнена, ви бачили фотографію білого рефрижератора, людей в білих захисних костюмах. Але швидко проскролили. І це зрозуміло, це нормальна людська реакція, бо смерть страшна, потворна та смердюча. Про таке не хочеться думати. Хочеться закрити обличчя руками — "я в хатинці". Але не можна! Не маємо на це права!

Чому — думаю, має бути зрозуміло для всіх. Люди віддали найцінніше — своє життя.

Аби зло було зупинене, а Київ не став однією великою Бучею.

Вчора ввечері алгоритм ютуба видав мені матеріал Слідства.інфо про повернення тисячі загиблих військових на Полтавщині. Просто біля залізничної колії працюють слідчі, судмедексперти та вибухотехніки. Процес організовано як "польовий морг", бо звичайний морг не вміщує таку кількість тіл. Фахівці працюють у польових умовах біля колій.

Декілька днів тому по фб розійшовся схожий репортаж NYTimes, але вже з Одещини. Я теж дозволю собі його процитувати.

"На запиленій залізничній платформі в Одеській області українські працівники розвантажують білі мішки з тілами з рефрижераторних вагонів. У повітрі стоїть різкий трупний сморід. Усередині мішків — понівечені тіла, заліплені багнюкою і гниллю. Це частина 6000 тіл, які росія повернула Україні в межах масового обміну. Тіла прибувають сотнями. 27-річна патологоанатом Руслана Клименко нахиляється над напіврозкладеним тілом. На волоссі вона зав’язала дві рожеві стрічки — єдина яскрава деталь серед десятків білих мішків і смороду смерті. Шість бригад працюють у зміну під камуфляжною сіткою. Слідчі відкривають мішки, перевіряють залишки на вибухівку, фіксують особисті речі… Фотографують документи, обривки одягу, прикраси чи жетони. Останні ешелони привезли 2 600 тіл. Україна має отримати ще тисячі. У деяких мішках — перемішані частини кількох людей після вибухів. За оцінкою МВС, ідентифікація триватиме понад рік".

Великий уклін нашим патологоанатомам, що роблять цю роботу. І велика вдячність журналістам, що разом з ними зустріли тіла загиблих "на запилених залізничних платформах" в Одеській та Полтавській областях.

От тільки у мене є питання: чому там не було жодного українського посадовця?

Це взагалі нормально? Чи нормально, що у нас відбувається знеособлення жертв? Що у нас у ЗМІ пишуть про "пакети?".

Вочевидь нам потрібен:

• Єдиний державний протокол шани до полеглих, обов’язковий для всіх органів влади та місцевого самоврядування.
• Публічні, впізнавані церемонії (навіть мінімальні). Скажімо, у Британії є церемоніальний маршрут, який перетворює місто на спільноту пам’яті.
• Координація для родин (логістика, церемоніал, психологічна підтримка)

Про це вже писали поважні френди, але, слід зазначити, першим цю дуже складну тему порушив головред "Останнього Бастіону" Геннадій Сікалов. "Зневага до полеглих героїв є зневагою влади до країни", — написав він. 

Може, це звучить занадто категорично. Але ці хлопці заслуговують на шану. І це потрібно не тільки їхнім родинам, але й усім нам. Бо так роблять зрілі люди у зрілих, здорових суспільствах.