• USD 39.4
  • EUR 42.8
  • GBP 49.9
Спецпроєкти

Брестський мир від Леніна до Суркова. Нове виправдання російської експансії

Росії немислимо залишатися в нинішніх кордонах, пише один з колишніх сірих кардиналів Кремля Владислав Сурков. Чим би це не було – намаганням Москви зберегти обличчя в теперішній ситуації, зондуванням ґрунту на майбутнє або спробою Суркова привернути увагу до себе особисто – не варто ігнорувати ці слова. Бо незагоєні рани російського колективного (не)свідомого вже завдали багато клопоту сьогодні й ще завдадуть у майбутньому

Владислав Сурков
Владислав Сурков
Реклама на dsnews.ua

В середині лютого 1918 року більшовицький режим в колишній Російській імперії, здавалося б, мав усі підстави тріумфувати. Вся територія країни знаходилася під контролем, ідеї загального миру та закріплення переділеної землі користувалися шаленою популярністю. Осередки нелояльності серед міської інтелігенції чи на флоті (як-от в Києві чи Севастополі) були придушені нетривалим, але жорстоким терором. Опір чинили лише два невеличкі райони: Волинь, де зосередилися загони Української Народної Республіки, та околиці Ростова і Новочеркаська із бунтівними донцями та першими білогвардійцями.

Однак реальна картина міцності нової влади стала ясна уже 18 лютого. Того дня на запрошення Центральної Ради наступ на схід почали німці. Перша світова війна на російському фронті завмерла ще кілька місяців тому – обидві сторони вже не були здатні до продовження бійні. Але проголошення незалежності України та союз її армії з німецькою кардинально змінив ситуацію. Більшовицькі загони, сміливі лише проти студентів, у паніці почали відкочуватися назад до Росії.

1 березня українці увійшли до Києва. 3 березня радянська делегація у Бресті була змушена підписати з Німеччиною мир.

При цьому кремлівська влада всіляко грала у гібридну війну. Ленін запропонував червоному головкому в Україні Антонову-Овсієнко підписуватися лише другою частиною прізвища, щоб замаскувати наявність російських військ. Уздовж моря та російсько-українського кордону спішно витворювалися "незалежні соціалістичні республіки": Одеська, Таврійська, Донецько-Криворізька, – які мали делегітимізувати німецьку присутність. Троцький до останнього збивав переговори на манівці гаслом "ні миру, ні війни".

Після кількаденних гарячих і навіть скандальних дебатів, приправлених погрозами Леніна піти у відставку, Брестський мир був ратифікований 15 березня Всеросійським з’їздом рад. Уже тоді опозиціонери називали договір "похабним" – і це єдине, у чому правий Сурков. Все інше – фальш та маніпуляція. Але вони все одно надзвичайно важливі для розуміння парадигми мислення хоча б однієї з "кремлівських веж".

В інтерпретації Суркова, за умовами Брестської угоди "Росія відмовлялася від величезних раніше приналежних їй територій Прибалтики, Білорусії, України. Західний кордон відкотився далеко на схід, здвинувши країну в межі допетровських, можна сказати, дороманівських часів".

Ми бачимо, що теперішній Кремль, як і його попередник сто років тому, зводить всю ситуацію до банального протистояння Росія – Німеччина. Дві держави зійшлися у герці, одна перемогла і загарбала чужі території, інша програла і втратила. Насправді ж Раднарком Росії визнав самостійність УНР ще 16(3) грудня 1917 року на основі проголошеного ним самим права народів на самовизначення! Тож це Росія спочатку добровільно відмовилася від цієї території, потім захопила її силою, а вже потім втратила під німецьким тиском.

Реклама на dsnews.ua

І так, про загарбання Берліном і мови не йшло. Німеччина визнала незалежність України 9 лютого 1918 року, а за Брестським миром 3 березня це була зобов’язана зробити і Росія.

Далі Сурков пише, що "якщо порівняти сучасну карту європейської частини нашої країни з картою, затвердженою горезвісним Брестським миром, то навряд чи знайдеться багато відмінностей. Вражаюче, але західна межа нинішньої Росії майже буквально збігається з тією лінією обмеження, на яку в 1918 малодушно погодилися більшовики після пред'явлення німецького ультиматуму".

Сьогодні історики багато сперечаються, чи захопили б німці всю Росію, якби не був підписаний той мир. Є думка, що Ленін зрадив світову революцію і дав протривати війні ще пів року, зате зберіг особисту владу. Такі оцінки – питання смаку і вибору сторони. Кінець кінцем, німці стояли у кількох переходах від Петрограду. Але чого точно не можна казати – так це що більшовики погодилися "малодушно". Сценаристи "Карткового будинку" і "Гри престолів" плакали б від заздрощів, якби читали стенограми обговорення цього питання.

Ну і просто невіглаством виглядає фраза: "Принизливий "договір" був, за іронією долі, скасований не Росією, а її колишніми союзниками. У тому ж 18 році. Після цього Радянська Республіка і далі Радянський Союз поступово повернули втрачені землі".

По-перше, хоча за перемир'ям 11 листопада 1918 року, яким завершилася Перша світова, Німеччина мала відмовитися від Брестського миру, саме радянська сторона першою оголосила про його анулювання 13 листопада. А по-друге, не "поступово повернули втрачені землі", а захопили в України, незалежність якої визнали за російсько-українським перемир’ям в Києві 12 червня.

Ну а тепер найголовніше. Пряма мова: "Виходить, що Росія через багато років була знову відтіснена назад у межі "похабного миру". Не програвши війни. Не захворівши на революцію. Якоїсь смішної перебудови, якоїсь каламутної гласності вистачило, щоб радянська клаптикова імперія розповзлася по швах. Значить, фатальна вразливість була вбудована у систему". Так Сурков не повторює тезу Володимира Путіна про розпад СРСР як "найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття", а переосмислює її.

На його думку, "Великий могутній Радянський Союз виявився на повірку не фортецею, а чимось на зразок чорнобильського саркофагу, всередині якого тривали реакції розподілу, розкладання та відчуження". Отже, більшовики, за Сурковим, винні і у "похабному мирі", який скасували "колишні союзники", і у теперішніх кордонах Росії.

З цього випливає, що все чіткіша орієнтація Кремля на спадок не стільки радянської, скільки російської імперської доби – висхідний тренд. Численні пам’ятники царю Олександру ІІІ та заяви Путіна про "один народ" – з того ж шерегу.

"І що далі, – запитує Сурков. І відповідає, – Точно – не тиша. Попереду багато геополітики. Практичної та прикладної. І навіть можливо контактної. Як же інакше, якщо тісно і нудно, і незручно… і немислимо залишатися Росії в межах похабного миру. Ми за мир. Зрозуміло. Але не за похабний. За правильний".

Абсолютно зрозуміло, що він має на увазі. Такого роду слова завжди виглядають як загроза. Невідомо, правда, наскільки вона буде підкріплена реальними діями, але і в якості пробної кулі цілком згодиться.

Але ще більше вона згодиться для постановки діагнозу. Отже, російська верхівка, як і раніше, абсолютно не боїться внутрішніх заворушень голодного населення чи опозиції. Єдине, що її може налякати – вторгнення ззовні. Історичні травми Брестського миру 1918-го та паніки 1941-го, підсилені особистим досвідом краху СРСР 1991 року, даються взнаки. І єдиний шлях, як переконує нас Сурков – це завоювання "передпілля" на західному напрямку. "Розмір території має значення. Контроль простору – основа виживання", – пише він. Путін не скаже про це відверто, доводиться говорити Суркову.

Про виведення України поза дужки будь-яких стосунків Росії з Заходом вже згадувалося вище. Тут російську позицію краще за Пушкіна не сформулюєш: "це спір слов’ян поміж собою, домашній, старий спір".

А ось цю тезу можна сміливо брати до підручників з історичної політики: "Спроби пам'ятати тільки про хороше і забути про погане цілком природні (такий закон психології) й марні (такий закон психології). Нагромаджуючись, позитивний та негативний досвід народу пов'язується в єдиний комплекс, який впливає на колективну свідомість та поведінку. При цьому кожен народ закомплексований своєю власною, неповторною та неподільною закомплексованістю. Тож згадувати і про погане все ж таки доведеться. Адже прірви не менш вражаюча частина ландшафту, ніж висоти. І не менше тріумфів мотивують людей приниження та травми". Минулого тижня Енн Еплбаум писала про особистий розпач Путіна від подій кінця 80-х як про підставу його політики. Сурков підтверджує.

Що ж ми можемо дізнатися з нового російського наративу про Брестський мир?

Висновок перший – без наявності широкої смуги контрою над західними територіями Кремль не почувається у безпеці, навіть якщо всередині всі вороги притиснуті до нігтя, як у 1918 році. Тому зиск від захоплення Криму для убезпечення Чорноморського флоту переважив в уяві Путіна негативні наслідки. А це значить, що боротьба за Україну із Заходом і проти самої України триватиме ще довго.

Другий висновок – Росія і сто років тому, і зараз не вважає Україну за повноцінний суб’єкт міжнародних стосунків з власними інтересами. Для Москви це не Київ обирає свій шлях розвитку, це Варшава, Берлін, Лондон чи Вашингтон відторгають її "споконвічні землі". А значить, її не влаштує жоден президент України – лише генерал-губернатор Малоросії.

Ну і третій – історія в Росії – більше ніж історія. Якщо держава не може забезпечити лояльність громадян теперішнім добробутом чи хоча б світлим майбутнім, вона робить це за допомогою славетного минулого. Сучасні кордони Росії не влаштовують багатьох її поводирів і рядових мешканців. Витягнення на світ Брестського миру в якості давньої образи – сигнал для їхнього чергового перегляду.

Однак варто пам’ятати, що кордони Бресту-1918 не обов’язково будуть розширені.

Може так статися, що вони будуть звужені.

    Реклама на dsnews.ua