Покупці російської нафти. Хто відступить, а хто не злякається "пекельних санкцій"

Американський Конгрес нарешті ухвалив Закон Ліндсі Грема про санкції проти Росії та Ірану. Це суттєве розширення інструментарію: президент отримує можливість запроваджувати тарифи до 100% на товари з країн, які залишаються найбільшими покупцями російської нафти й газу.

Але тут важливо не переплутати юридичний інструмент із готовим результатом.

Закон Грема не є нафтовим ембарго і не означає, що наступного дня Китай чи Індія перестануть купувати нафту. Це насамперед сильний переговорний важіль для американської дипломатії. І наскільки скоротиться російський експорт, залежатиме від того, як цим інструментом скористаються Білий дім, Офіс торгового представника США, Міністерство фінансів США та Державний департамент США.

Як працює механізм

Розділ 113 встановлює досить цікаву конструкцію. Під вторинні тарифи потрапляють країни, які продовжують купувати російську нафту після набуття законом чинності і водночас входять до п'ятірки найбільших імпортерів російської сирої нафти за фізичним обсягом за попередні 12 місяців.

Через кожні 180 днів Офіс торгового представника США разом із Держдепом та Міністерством енергетики США має перераховувати цю п'ятірку.

Тариф при цьому не обов'язково становить 100%. Президент отримує діапазон від понад нуля до 100% і може змінювати ставку залежно від того, чи зробила країна "суттєві кроки" для скорочення закупівель. Тобто конструкція фактично створює систему торгу:

• скорочуєте закупівлі — Вашингтон знижує тариф або дає виняток;
• не скорочуєте — ризикуєте доступом усього свого експорту до американського ринку.

Це набагато серйозніше за санкції проти окремого танкера чи трейдера. Але водночас це означає, що майже все залежить від дипломатії.

І головна проблема — п'ять покупців дуже різні.

Основні покупці російської нафти

Китай та Індія купують російську нафту мільйонами барелів на добу. Порядок величини для Індії зараз — близько 1,9 млн бар./добу: у серпні імпорт російської нафти становив приблизно 1,87 млн бар./добу після рекордних 2,79 млн у липні.

Далі масштаб падає в рази.

Туреччина у 2025 р. купувала близько 317 тис. бар./добу російської нафти — 47% усього її нафтового імпорту. Угорщина та Словаччина — близько 0,1 млн бар./добу кожна. Азербайджан — лише близько 30 тис. бар./добу.

Менші покупці

І саме тут починається найцікавіше. Для малих покупців російську нафту технічно замінити цілком реально. Угорщина і Словаччина історично отримують нафту через південну гілку "Дружби". Але після припинення поставок у січні вони вже були змушені переходити на альтернативні морські поставки через хорватський Omišalj та трубопровід Adria/JANAF. Його номінальна потужність — близько 15 млн т на рік, що перевищує сумарну потребу двох країн. MOL сперечається з JANAF щодо гарантованої пропускної спроможності та технічних умов, НПЗ Slovnaft ще адаптується до ширшого crude slate, але це інженерні та комерційні проблеми, а не відсутність альтернативи як такої.

Для Азербайджану питання ще простіше. Країна сама є великим виробником та експортером нафти. Російські 30 тис. бар./добу — це насамперед економіка НПЗ: дешевшу Urals вигідно переробити на Бакинському НПЗ, а дорожчу Azeri Light — експортувати. Якщо ці 30 тис. б/д створюють ризик величезного американського тарифу, їх можна замістити власною, казахстанською або іншою нафтою.

Тобто щодо малих покупців Вашингтон має дуже сильну позицію: альтернативи дорожчі або незручніші, але вони існують.

Кейс Індії

З Індією ситуація принципово інша. У мирні часи арифметика Закону Грема виглядала б досить переконливо. Індія купує російську нафту зі знижкою, але водночас її експорт до США величезний. Вашингтон може запропонувати простий вибір: економія кількох доларів на Urals чи ризик тарифу на індійські товари.

Але Закон Грема ухвалюють не в умовах нормального нафтового ринку. Американо-іранська війна триває вже сьомий місяць. Ормуз працює з величезними перебоями, близькосхідний видобуток і експорт скоротилися, світові запаси з початку війни впали більш як на 500 млн бар., Brent перевищував $100.

Саме Близький Схід був природною альтернативою Росії для індійських НПЗ: Saudi Arab Light, Iraqi Basrah, ADNOC Murban та інші сорти. Тепер ця альтернатива одночасно стала дефіцитнішою, дорожчою та логістично ризикованішою.

І ми вже побачили, як усе відбувається на практиці. Коли в серпні доступність російської нафти для Індії впала з 2,79 до 1,87 млн бар./добу, Делі не зміг просто купити відсутні 900 тис. бар./добу де-інде. Загальний імпорт нафти впав до 4,17 млн бар./добу, найнижчого рівня від початку близькосхідної війни. Звичайно, є США, Канада, Бразилія, Гаяна, Ангола, Нігерія. Але це інше транспортне плече, інший фрахт, інші характеристики нафти. У серпні Індія вже витратила на імпорт нафти $16,69 млрд — на 25,8% більше, ніж рік тому. Не дивно, що першою реакцією Делі на Закон Грема була не обіцянка припинити закупівлі нафти в Росії, а нагадування про енергетичну безпеку, доступність палива та необхідність переговорів зі США.

Тому до завершення або хоча б суттєвої деескалації американо-іранської війни повністю витіснити російські 1,5—2 млн б/д з індійського балансу буде надзвичайно складно. Домовитися про поступове скорочення, квоту або більший дисконт для РФ — значно реалістичніше.

Кейс Китаю

Китай — ще складніший випадок, бо в нього значно більший запас міцності. Власний видобуток у серпні становив 4,34 млн бар./добу, запаси оцінюються приблизно у 1,23 млрд бар. Лише у серпні країна покривала дефіцит пропозиції відбором із запасів на рівні близько 640 тис. бар./добу.

Китай також уже скуповує альтернативну нафту в Канаді, Західній Африці та Латинській Америці. Лише нещодавні додаткові спор-покупки оцінювалися більш як у 20 млн бар. Але конкуренція за ці барелі вже підняла премії окремих африканських сортів до $22 понад Brent.

І головне: під час кризи в Перській затоці російська нафта має для Пекіна стратегічну цінність, якої не мала ще рік тому. ESPO з Козьміно приходить напряму через Тихий океан. Частина поставок іде трубопроводами зі Східного Сибіру. Ні Ормуз, ні Суец їм не потрібні. Тому цього літа сталося рівно протилежне меті Закону Грема: Sinopec збільшив закупівлі російського ESPO, щоб компенсувати втрату близькосхідних поставок. Reuters оцінював додаткові закупівлі Sinopec на липень—вересень у 241–320 тис. бар./добу.

Отже, формула зараз проста: коли ризик Ормузу зростає — зростає й стратегічна цінність російського бареля для Китаю. Саме тому змусити Пекін швидко відмовитися від російської нафти до завершення війни з Іраном видається значно складнішим завданням, ніж це виглядало під час розробки санкцій.

Загадка Туреччини

Розділ 113 говорить саме про 5 найбільших імпортерів російської нафти за фізичним обсягом за останні 12 місяців.

За цією логікою Туреччину важко не помітити: у 2025 р. вона купувала близько 317 тис. бар./добу російської нафти, тоді як Угорщина та Словаччина — приблизно по 100 тис., Азербайджан — близько 30 тис.

Водночас у липневих поясненнях розробників нової версії Закону Грема фігурували Китай, Індія, Словаччина, Угорщина та Азербайджан. Це не збігається з очевидною арифметикою фізичних потоків. Сам закон не називає країни — остаточне визначення має робити Офіс торгового представника США.

Тому Туреччина — одна з головних інтриг майбутньої імплементації. Якщо Анкара потрапить до п'ятірки, у Вашингтона з'явиться ще один дуже сильний переговорний важіль. Якщо ні — буде цікаво побачити методологію, яка залишить поза списком країну, що купує в Росії в кілька разів більше нафти, ніж Угорщина чи Словаччина.

Отже, Закон Грема не є чарівною кнопкою, яка перекриває російський нафтовий експорт. Це важіль. Для малих покупців він потенційно дуже ефективний. Для великих — сумнівний. Закон створює погрозу. А перетворити її на скорочення російських нафтових доходів має американська дипломатія.