• USD 39.4
  • EUR 42
  • GBP 49.1
Спецпроєкти

Президент-відбувайло. Як Штайнмаєр відправився за російським кораблем і що з цього вийде

Відмова в каятті для нації, яка ще не забула, наскільки воно важливе, — це потужний сигнал. Але на ньому не можна зупинятись

Фото з відкритих джерел
Реклама на dsnews.ua

Отже, на Банковій послали Франк-Вальтера Штайнмаєра, тезки загальновідомої формули розводу лохів, слідом за російським військовим кораблем.

Бундеспрезидент підтвердив це сам, будучи у Варшаві. Мовляв, планував відвідати Україну із президентами Польщі, Естонії, Литви та Латвії, аби виявити європейську солідарність із нею. Але "цього, вочевидь, не хотіли в Києві", — сказав Штайнмаєр.

І от, наші соцмережі киплять у черговому голіворі. Правильне рішення чи неправильне. Зріле чи не зріле. Взагалі-то, розмови про зрілість будь-яких рішень невдовзі після того, як експерти із зрілості пропонували та навіть нав'язували Україні капітуляцію – це, щонайменше, нісенітниця. До того ж, я вважаю, що тут доречніше інша шкала вимірювань. Політика взагалі, а політика Зеленського особливо містить неабиякий елемент театральності. Маю наголосити: це не оціночне судження – це характеристика. Але театральність політики Зеленського сильно вибивається з канону: в ній може не бути очевидної логіки, але вона має дві сенсові складові, не характерні для сучасних політиків: емоційність та щирість, що межує з наївністю (винесемо за дужки питання, справжня чи вдавана – тут це не принципово). Він просуває не тези, а наративи – і, мабуть, невипадково, що одним з його улюблених слів є "історія". І нехай особисто я вважаю "емоційний інтелект" оксюмороном, ефективність цієї методи останнім часом доводить, як мінімум, реакція іноземних парламентів на його виступи.

Так от, відмова прийняти Штайнмаєра – жест беззаперечно театральний. І потужний: президенту Німеччини зазвичай не відмовляють у запрошенні. Тим більше у країнах, які до "золотого мільярду" не входять. Отже, це явна образа. Та це більше, ніж не просто образа. Ледь не всі німецькі лідери, починаючи від канцлера Віллі Брандта, відзначалися — коли щирим, коли не надто — але однаково дуже ефективним з точки зору піару покаянням за гріхи держави. Так от, Штайнмаєру в цьому було відмовлено. Йому не дали погуляти Бучею з похиленою головою – попри недавнє вибачення та визнання, що помилявся всю свою попередню кар‘єру на посаді бундеспрезидента.

Я зовсім не виключаю, що це вибачення й мало стати прологом до того самого "каяття в Бучі". Та з огляду на те, ким є Штайнмаєр – не лише автор формули капітуляції України, путінферштеєр із багаторічним стажем, та донедавна активний лобіст "Північного потоку-2" – слід розуміти, що він належить до числа тих, хто безпосередньо прокладав Росії дорогу до нинішньої агресії. А відтак, дозволяти йому набирати медійні дивіденди – це, щонайменше, неправильно. Тим більше, що Німеччина, яка не пустила Україну до НАТО в 2008 році, й нині продовжує підпирати начебто відчинені двері, щойно Україна наближається до Альянсу. А ще – не відмовляється від російського газу. Пручається впровадженню ембарго на експорт російської нафти. З великою неохотою передає Україні не надто шкідливі для окупантів озброєння – але віднедавна з великою охотою пропонує дорого купити доволі шкідливі.

А федеральний президент, який звинувачував саме НАТО в "брязканні шаблею" та "розпалюванні війни", тим часом бавиться організацією концертів "свободи та миру", які постійно просувають ті самі наративи "україно-російської дружби" та "шансу для миру", які ототожнюють загарбника та оборонця, ґвалтівника та його жертву. Наративи, які є нічим іншим, як інструментами гібридної війни.

За винятком двох коротких періодів світових війн, Німеччина займалася по суті лагідною колонізацією Росії, а серед німецьких посадовців побутувала думка, що її можна цивілізувати, залучивши тубільні еліти до благ цивілізації. Та вийшло з точністю до навпаки – відбулася кооптація еліт німецьких. І всі нинішні кроки, які можна тлумачити як проукраїнські, — це кроки вимушені. Вони, по суті, мають дві мети: зберегти лице та знайти способи заробити в нових реаліях. Тому Україна заслуговує на щось більше, ніж формальне вибачення особисто бундеспрезидента, який, до того ж, має радше символічний вплив на політику країни. Потрібен перезапуск німецьких еліт.

Реклама на dsnews.ua

Звісно, наразі це неможливо. Однак відмова в каятті для нації, яка ще не забула, наскільки воно важливе, — це потужний сигнал. Потужний насамперед з моральної точки зору, адже прагматична до цинізму Realpolitik все-таки повинна мати межу. І цю межу Німеччина переступила.

Відтепер питання підтримки України для німецького істеблішменту остаточно виведено з площини Realpolitik до площини політики ціннісної. Тож вибір простий: ганьбитись далі, обмежуючи, а то й імітуючи допомогу, або ж спробувати зберігати лице.

Та зараз вкрай необхідно, щоб Москва й німецькі путінферштеєри не перекрутили цей посил. Київ має чітко роз'яснити свій крок. Так чи інакше, Німеччина лишається одним із локомотивів ЄС, а отже, нам потрібна і її підтримка, і її допомога, і її голос. Важливо – як мінімум, з того-таки цинічного розрахунку – пояснити, що демарш Банкової не спрямований на приниження ФРН як держави і не є актом зневаги щодо її інституцій. Це – особисте. Просто тому, що пробачення не дається за замовчуванням – його треба заслужити. А втім, гер Штайнмаєр – нівроку собі цап-відбувайло, еге ж, гере Шольц?

    Реклама на dsnews.ua