• USD 39.5
  • EUR 42.1
  • GBP 49.3
Спецпроєкти

"Зерно не платить". Як нова стратегія Шмигаля може стати прокляттям для України

Ми близькі до побудови вкрай нестійкої сировинної економіки. До чого може призвести стратегічний план прем'єр-міністра Дениса Шмигаля щодо перетворення України на "ресурсний центр Європи"?

Якщо у XVII ст. голландські купці кланялися шляхтичам і у Польщі друкували гравюри "зерно платить", то у XVIII ст., після відкриття нових міжнародних торговельних маршрутів, кланялися вже самі шляхтичі, а на гравюрах почали писати: "зерно не платить"
Реклама на dsnews.ua

Саме така теза зараз фігурує під номером один у його програмі економічного розвитку.

Велике видно збоку.

Горе тим країнам, які не здатні чути своїх пророків і в яких не створені інституції, здатні прогнозувати потенційно небезпечні ризики розвитку, викликані диспропорціями, що вже формуються. На жаль, нинішні політичні "еліти" не помічають прихованої поки що істини: ми стоїмо на порозі виникнення ризиків, які можуть за їх швидкоплинної активації стати причиною втрати державного суверенітету.

Ресурсне прокляття — саме так називають стан країн, які сподіваючись на багаті надра або монотовари, що користуються попитом, втратили тонус національної економіки і в результаті опинилися у розбитого корита.

Сировинне прокляття характерне для країн, що спеціалізуються на видобутку корисних копалин, наприклад нафти, виробництві проміжних товарів, наприклад сільськогосподарських, випуску монопродуктів, наприклад металу.

Якщо при владі в країні перебувають люди, які розуміють небезпеку прихованих ризиків, то вони повинні розуміти, що:

  • невідновлювані природні ресурси рано чи пізно закінчаться;
  • ціни на сировину схильні до циклічних коливань і різко знижуються в періоди світових криз;
  • ставка на виробництво монотоварів, виходячи з місцевих абсолютних конкурентних переваг, може дати зростання добробуту на середньостроковому інтервалі, але приречена на поразку в довгостроковому тимчасовому горизонті.
Реклама на dsnews.ua

Основна причина сировинних ризиків: орієнтація на моновиробництво зі спадною віддачею та неправильне застосування теорії порівняльних переваг.

Ця теорія, була сформульована ще XIX в. англійським економістом Давидом Ріккардо і свідчить, що торгівля вигідна не лише у випадку її базування на абсолютних перевагах, а й на використанні відносних.

Щодо України — цей капкан бідності виглядає наступним чином: якщо у нас сприятливі умови для сільського господарства, то у нас є абсолютні переваги в цій галузі порівняно з іншими країнами, тому ми концентруватимемося на виробництві кукурудзи, зерна та олії, тобто сировинних монотоварів із спадною віддачею.

Але, на відміну товарів з високим рівнем доданої вартості, на випуску продукції сільського господарства не можна отримати ефект від масштабу. Так, під час виробництва легкових автомобілів, збільшення обсягів виробництва призведе до зменшення витрат, а в аграрному секторі та видобутку корисних копалин — навпаки: кожна додаткова тонна пшениці або нова тонна видобутої руди потребує нових витрат: родючі грунти вичерпуються, запаси виснажуються.

До чого можуть призвести такі наші дисбаланси у розвитку?

До 1960 р. економіка Сомалі випереджала якісні параметри Південної Кореї. Але остання завдяки ставці, зробленій на розвиток творчої та інноваційної економіки (щоправда, перед цим була реалізована незалежна промислова політика), зуміла вирватися з порочного кола абсолютних і відносних переваг у вигляді дешевої робочої сили та ставки на сільське господарство, а Сомалі продовжує їх пошук у такому захоплюючому занятті, як "лов" чужих танкерів.

Довгий час курсова стабільність гривні "купувалась" не ефективністю нашої економіки та її інвестиційною привабливістю, а зростанням експортної виручки від продажу сировини, металу та аграрної продукції.

Як ця хвороба позначилася на стані здоров'я української економіки, можна побачити внаслідок застосування так званої теореми Рибчинського (економіст із США). Вона свідчить, що у разі появи зростаючого фактора виробництва, інтенсивно розвиватимуться галузі економіки, де цей фактор є переважним. У цій моделі немає місця галузям, які забезпечують потреби внутрішнього ринку, вони просто не можуть витримати конкуренцію за ресурси та гроші з "факторними" напрямками розвитку. Немає в ній місця та складного машинобудування, не кажучи вже про інноваційні напрями.

Мало хто помітив, але напередодні війни сталася знакова подія — питома вага продовольства та сільськогосподарської сировини у структурі нашого експорту, можливо, вперше в історії перевищить 50% від загальних експортних потоків. Це апогей нинішньої економічної політики, яку красиво пакують у термін "зерно та мізки".

За останні роки ми бачимо стрімкий зліт кривої "продовольство та сировина" і таке ж стрімке падіння кривої "машини та обладнання". Маркерним тут можна вважати 2005 р., коли ці дві криві зійшлися в одній точці — 13% у структурі експорту кожного напряму.

Протягом короткого періоду (до 2008 р.) зростання машинобудівного експорту перевищувало сільськогосподарську, але після глобальної фінансової кризи, починаючи з 2009-го, ситуація кардинально змінилася: Україна стала на шлях деіндустріалізації та паралельного нарощування сировинного аграрного валу. 2021-го продукція машинобудування у загальній структурі експорту у нас становила лише 7%, скоротившись майже вдвічі, порівняно з 2005-м. Натомість аграрний вал зріс до 48%, збільшившись до згаданого періоду майже вчетверо!

Сьогодні, найважливіші статті нашого експорту — це зерно та олія. Ми вже давно не в десятці країн світу з виплавки металу, пропустивши вперед навіть В'єтнам.

І ця ситуація виникла ще до війни.

Сьогодні наше економічне благополуччя — це 70-80 млн т зерна і 6-7 млн то соняшникової олії. З країни, що виробляє ракети та літаки, ми перетворилися на країну- олійницю і країну – кукурудзяне поле.

А тепер уявімо, що найближчим часом закінчиться "зернове століття".

Незважаючи на те, що нас переконують у "вічності" попиту на продовольство, не варто забувати, що закони світової економіки діють невблаганно: високі ціни та попит призводять до розвитку альтернативних технологій та подальшого циклічного обвалу. Що це буде, ми поки що не знаємо: чи розвиток альтернативних способів виробництва, чи поява модифікованих замінників, чи поява нових світових гравців (зараз активно обговорюється ідея перетворення Африки на світову "житницю", принаймні Китай вже зробив свою аграрну ставку на Чорний континент). Але це обов'язково станеться. Якщо не за рік, то за п'ять. Або раніше. Або пізніше.

І тоді Україна може зіткнутися з колосальними ризиками, коли ціни на зерно та олію різко знизяться, а можливостей відродити національну промисловість уже не буде.

Щось подібне сталося колись із Річчю Посполитою: якщо у XVII ст. голландські купці кланялися шляхтичам і у Польщі друкували гравюри "зерно платить", то у XVIII ст., після відкриття нових міжнародних торговельних маршрутів, кланялися вже самі шляхтичі, а на гравюрах почали писати: "зерно не платить".

Схожа ситуація спостерігалася і в Єгипті в XIX ст., коли місцевий імператор Ісмаїл-паша залучав величезні зовнішні позики, користуючись сприятливою світовою ціновою кон'юнктурою на бавовну. Але громадянська війна в США закінчилася і разом з нею на ринку з'явилася бавовна з південних американських штатів, обвалюючи цінові котирування. Внаслідок чого Єгипет фактично перейшов під пряме управління зовнішніх кредиторів ("комісія хедівського боргу"), з "європейським кабміном" та контролем за боргами країни, митницею та податковою з боку іноземців.

Наші "політичні еліти" надто жадібні та надмірно націлені на отримання миттєвої вигоди. Вони зацікавлені лише в тому, щоб засіяти ріпаком, кукурудзою, пшеницею чи соняшником, чергову сотню тисяч гектарів ріллі та репатріювати отримані мільярди на свої офшорні рахунки. Вони, як польські шляхтичі, готові здати країну в оренду, щоб безтурботно програвати "в карти" у Куршевелі майбутнє своєї країни на вечірках з гімном, ряженими та пляшками шампанського, вартістю кожна, як десять мінімальних пенсій у їхній країні.

Коли настане час Х і зерно перестане "платити", у них та їхніх сімей є запасні аеродроми за кордоном. Але чи зможе 40-мільйонна країна, що стала в одну мить системним банкрутом, зберегти себе?

Ми як ніколи близькі до побудови вкрай нестійкої сировинної економіки з валютою, хворою на "голландську хворобу".

І як ніколи близькі до розуміння, що стоїмо, по суті, над прірвою.

Публікується за згодою автора: оригінал

    Реклама на dsnews.ua