Україна-США-Росія. Що варто змінити у підготовці до нових переговорів

Напередодні чергової тристоронньої зустрічі Україна-Росія-США, нам, напевне, слід подумати над зміною підходів до стратегії переговорів. Бо зараз виглядає так, наче ми живемо в суцільній тактиці

Getty Images

Чи можна робити зовнішню політику без МЗС?

Перше, з чого слід почати, це з того, що переговорний процес був і залишається більш тактико-емоційним, ніж стратегічно-логічним. Це, між іншим, не можна оцінювати в категоріях "погано" чи "добре". Тут немає, на щастя, принципу "або-або". І не в останню чергу тому, що проти нас грають також багато в чому саме в таку саму гру. Проте, як мінімум, з трьома великими відмінностями. 

Перша відмінність між нами і росіянами не стільки в логіці чи стратегії, скільки в тому, що у нас при ухваленні рішень опираються на емоції суспільства (суспільну думку), а в Росії — на думку однієї людини. Друга кардинальна відмінність: в Росії важливу роль відіграють інституції, МЗС та ГУ ГШ перш за все. У нас інституції відіграють другорядну роль. А це, в свою чергу, робить нашу політику менш системною і аналітичною. Взагалі, аналітика, як така — це Ахіллесова пʼята України. І нарешті, третя відмінність, яка випливає з перших двох: "кут зору", під яким все розглядається. Росія, попри багато нюансів, дивиться на глобус світу, щоправда, зіниця її дуже затуманена минулою величчю. Вона ніяк не може вирватися за межі другого полюсу світу, якого давно не існує. У нас інша крайність: ми дивимося на світ крізь глобус України, де фокусуємося на "консенсусі Заходу станом на початок війни". І це при тому, що цей консенсус тріщить по швах. Але факт залишається фактом: росіяни хочуть повернутися до Ялти-1945. Ми хочемо повернутися до лютого 2022-го. 

Чи можна продовжувати війну, не визначивши політичні цілі війни?

Для того, щоб говорити про нинішні переговори та їхні політичні цілі, слід трохи заглибитися у не таку вже й давню історію. Я спробую просто хронологічно зібрати факти, які, як на мене, відобразять еволюційний процес наших переговорів.

Відразу хочу наголосити: головною магістральною ідеєю нашого спротиву було збереження держави. Але разом з цим з'явились інші цілі війни. В 2022 році був заданий вектор на наступні роки: Росія ось-ось розпадеться на Х частин. Далі ця ідеологема еволюціонувала в "головна ціль війни — розвал Російської Федерації". Ніхто не задавався питанням, наскільки це реалістично, особливо з огляду на те, що розвалу РФ крім нас та країн Балтії і, можливо, Польщі, ніхто не бажав. 

Про розвал Росії як нашу ціль і реалістичний сценарій потроху перестали говорити в 2025 році (під це, між іншим, саме в цей час перестали масово давати гранти). А нової політичної цілі натомість не зʼявилося. Замість неї почали активно вживати термін "справедливий мир". При цьому, що таке "справедливий мир", не розуміє і не розумів ніхто. Це, знову-таки, не можна розглядати в чорно-білих тонах. Росіяни пʼять років працюють в режимі "всі цілі будуть досягнуті". Але, як я говорив раніше, вони орієнтуються наразі на думку однієї людини. 

В другій половині 2026 року відбувається болісна зміна наративу: в "справедливий мир" вже ніхто не вірить. Тепер ми на етапі "головне не принизлива капітуляція, до якої нас змушує США".

Простіше кажучи, ми перейшли від позитивної та відносно позитивної повістки дня до нейтрально-негативної. І в цей момент маємо великий брак державної комунікації. 

Чи можна жити без визначених політичних цілей війни? Життя показує, що можна. Але кількість внутрішніх і зовнішніх "бомбардувань" системи в момент нейтрально-негативної повістки дня росте в арифметичній прогресії. І тому, до прикладу, Борщагівка перетворюється з локального в загальнонаціональний конфлікт. 

Чи потрібно комунікувати з суспільством переговорні цілі? 

Перші три з половиною роки війни наша ключова переговорна ціль зводилася до формули: єдина гарантія безпеки — вступ до НАТО. Тільки лінивий західний лідер нам не говорив прямим текстом: "До НАТО ви не вступите". Але ми продовжували про це говорити до 2025 року. Потім почали шукати нові цілі і на сьогодні вони, схоже, не знайдені.

Тиждень тому президент розповів журналістам, що американці нам ніби-то пропонують вступ до НАТО в обмін на вихід з Донбасу. Можна навіть не сумніватися, що цей варіант не буде сприйнятий росіянами. Але, схоже, ми чомусь в цю історію починаємо грати. І це все помножене на спроби повернути консенсус-2022. 

І тут ми підходимо до важливого питання: чи є якісь інституції, які всерйоз пропрацьовують всі ці речі і пропонують хоч якісь сценарії, окрім реактивного реагування? Наскільки я розумію, МЗС виключено з цього процесу, думки більшості експертів взагалі не беруться до уваги. І тоді виникає питання: а на підставі чого ухвалюють ті чи інші переговорні рішення? Питання залишу відкритим, бо я не маю на нього жодної відповіді. 

Чи варто змінювати переговорну групу?

Наша переговорна група в теорії мала б бути хоч частково дзеркальною до російської. Але на двох заступників міністра закордонних справ РФ немає жодного представника МЗС України. На представника ФСБ немає жодного представника СБУ. 

У цьому контексті головні питання виникають тоді, коли ми обговорюємо керівників переговорних груп: спочатку Єрмака, тепер Умерова. І головні питання стосуються навіть не компетентності чи фаховості (до цього, зрештою, можна по-різному ставитися). Як на мене, чи не головне питання, яке ставиться до Умерова, — чи вміє він говорити президенту "ні", наскільки він є гравцем, що може продукувати якісь ідеї та відстоювати їх. Особливо зважаючи на брак фахової експертної підготовки багатьох рішень і моделювання процесів. 

Чи варто переформатовувати керівництво нашої переговорної групи? Мені здається, що так. Але не лише персонально, але й інституційно, посиливши підготовку вироблення рішень і обовʼязкове залучення самих переговорників до цього процесу. Бо без поєднання цих речей сама по собі зміна головного переговорника та їх помічників мало що змінить. 

В переговорній групі є фаховий дипломат з величезним досвідом Кислиця та керівник офісу президента Буданов (всі обміни полоненими йшли саме через нього). Під час "мінського процесу" був запрошений Кучма — і цей нестандартний хід був вдалим. Я не говорю, щоб запросити зараз Кучму, але можна знайти політика-важковаговика у відставці, який міг би по-іншому підійти до переговорів. Навмисне не пишу прізвища таких політиків, адже нема такого прізвища, до якого б відразу не зʼявилося претензій через те, що сто років тому він(вона) не так на когось подивилися. Але повторюся: нам слід змінити керівника переговорної групи і разом з ним — логіку підготовки до переговорного процесу, вийшовши за межі тих лекал, які ми не змінюємо з 2022 року. 

І, наостанок, хочу наголосити ще раз: ключова наша проблема полягає в тому, що у нас немає системи. Є лише реактивна емоційна тактика. І без зміни керівника переговорної групи та зміни підходів до самих переговорів буде дуже складно відповідати на нові виклики, повʼязані з ускладненням стосунків з Вашингтоном та невизначеністю Брюсселя. 

На жаль, українці мають схильність жити в двох крайнощах — "зрада і перемога", які часто залежать не від реальних речей, а від суспільних настроїв. Але навіть зрада і перемога мають багато сірих відтінків, які суспільна думка ніде в світі не розрізняє.