Боргове диво. Коли українці зможуть відчути себе поляками
Як рости на позиках
Спочатку повернемося до "вихідного коду", тобто до самого повідомлення. Борги 190 держав світу, внутрішні та зовнішні, а також їх економічних агентів, юридичних і фізичних осіб за підсумками минулого року склали рекордні $184 трлн. При співвіднесенні даного показника з розміром ВВП світової економіки отримаємо 225%. Виходить якась сюрреалістична модель, коли світ має в 2,2 рази більше, ніж виробляє в рік. Якщо розкидати суму глобального боргу на всіх землян - отримаємо $86 тис. у розрахунку на душу населення. У порівнянні з подушним доходом тут ще більший розрив, ніж в контексті валового продукту - 2,5 рази. Це дані МВФ. Залишається лише обнадіювати себе тим, що по відношенню до Землі не існує трансцендентної точки стягнення цього боргу, якщо він звичайно не буде "переуступлено" на користь кредиторів з Альфи Центавры.
У трійку найбільших боржників прогнозовано увійшли і найбільш ємні економіки - США, Китай і Японія. На ці країни припадає більше 50% всіх боргів, і даний показник істотно вище їх питомої ваги у світовому виробництві товарів і послуг.
На перший погляд, будь-який обиватель, який співвіднесе себе з боргом у розмірі $86 тис., обгрунтовано подумає: "Як ця система досі ще працює?". Насправді питання глобальної перекредитування світової економіки лише на перший погляд обмежує маневреність країн та їхніх економічних агентів. На практиці все набагато складніше і не так однозначно.
Проблема глобального боргу висвітлювалась у багатьох наукових монографіях. У цій статті ми будемо спиратися на роботу наукового колективу (МДУ) під керівництвом А. А. Пороховского "Боргова проблема як феномен XXI століття". Це дослідження привабливо насамперед тим, що розглядає цікаву для нас тему в контексті країн з перехідною економікою.
Але спочатку візьмімо першу трійку країн. Їх борговий благополуччя грунтується на простому і незаперечний факт: емітуючи світові резервні валюти, можна отримати фактично "безліміт" на залучення зовнішніх позик, адже для того, щоб погасити заборгованість, достатньо лише підняти верхню планку державних запозичень і умовно надрукувати потрібний об'єм кешу.
Це вже неодноразово робили США. В такому разі проблема із сегмента погашення зовнішнього боргу трансформується в задачу щодо обмеження темпів інфляції. Але якщо істотна частина твоєї грошової маси розтікається по всьому світу в резерви центробанків, на рахунки підприємств інших країн для обслуговування міжнародних розрахунків і просто в банківські комірки від Кореї до Карелії", - то і ця проблема не є настільки непереборною.
На даний момент більше половини резервів світу вкладено в долар, ще 30% - в євро, решта в єну, англійський фунт і швейцарський франк.
За даними ФРС, борг у США зростає в 10 разів швидше, ніж національний ВВП: трансмісія між залученням боргу і зростанням економіки вже не працює настільки ж ефективно, як за часів Рейгана. Лише один долар з десяти позичених трансформується в новий валовий продукт. Якщо американський ВВП в цьому році перевищить 20 трлн, то загальний борг напевно перевалить за 70 трлн, включаючи 21 трлн - заборгованість держави. На даний момент сукупний борг становить 350% ВВП, і ця пропорція продовжує погіршуватися.
Системний стрибок рівня держборгу відбулося в США на початку 70-х рр. минулого століття, коли ВВП країни вперше перевищив $1 трлн. Американці перші в історії світової економіки запустили глобальний механізм трансформації держборгу у ВВП. Саме завдяки боргова накачуванні ВВП США почав своє стрімке зростання, особливо в період трьох десятиліть з 1980 по 2008 рр.
Боргова компонент став одним із ключових факторів американського економічного дива.
Джерело: ІМФ
Старт моделі, трансформує борг у зростання економіки, було дано під час президентства Рейгана, коли заборгованість країни була збільшена на $1,69 млрд, піднявшись до 52% ВВП. Секрет успіху "рейганоміки", як виявилось, лежав в умінні правильно нарощувати борги і трансформувати їх у зростання валового продукту. У часи Клінтона процес збільшення боргу вдалося трохи пригальмувати, але при Бараку Обамі боргове крива увійшла в свій апогей. Тільки на відміну від рейганоміки нові борги не вкладалися в зростання реального сектора, а в нові соціальні проекти, наприклад в медичну реформу і забезпечення медичними страховками незаможних американців ("Обамакэр"): державний борг зріс майже на $10 трлн і перевищив розмір ВВП.
Нинішній Китай знаходиться приблизно в тій же "кредитної фазі", що і Америка часів "рейганоміки", коли конвертаційні можливості боргу зростання ВВП поступово скорочуються через вичерпання технологічних і конкурентних факторів росту і починається трансформація боргу у соцпроекти, наприклад, у запуск нової пенсійної системи. За даними Банку міжнародних розрахунків, загальна боргове навантаження в Китаї склала 180% ВВП, що саме по собі одне з якостей як розвинутих, а не країн. Але тут важливий навіть не розмір, а швидкість нарощування: напередодні кризи цей показник становив 150%. Хоча за параметрами уповільнення кредитної трансмісії "борг/ВВП" китайцям ще далеко до екстремумів США: на даний момент на два юаня нового боргу припадає один юань додаткового валового продукту, що приблизно в п'ять разів перевищує адаптаційні можливості американської економіки. Саме тому кредити все ще більш вигідно давати китайським, а не американським компаніям.
Але аналітикам вже стає очевидно, що момент уповільнення економічного зростання в Китаї близький як ніколи, і ,враховуючи, що на відміну від США Китай емітує юань, який не є резервною валютою як долар, "надрукувати і віддати" не вийде.
І якщо в США - глобальні виклики баражирут в дуалізм "інфляція/економічне зростання", то для Китаю до цієї парі додається кредитна криза і загроза девальвації юаня.
Що стосується Японії, то її валова заборгованість до ВВП становить 380%, але при цьому велику частину складає саме внутрішній борг і в цьому полягає специфіка країни.
Як не проїсти майбутнє
Дещо іншу картину надав Інститут міжнародних фінансів (ІМФ), який у своєму звіті Global Debt Monitor на підставі даних 70 країн також зафіксував рекорд - глобальний борг на рівні $247,2 трлн, що відповідає 318% світового ВВП. Дані наведені на перший квартал 2018 р. Понад 70% боргу припадає на розвинені країни і до 30% - на країни, що розвиваються. У зоні ризику знаходяться економіки, у яких превалюють борги в іноземній валюті, причому в цьому сегменті до 78% валової заборгованості припадає на банки та уряди, а на корпорації. Найбільша уразливість, виходячи з структури боргу, спостерігається в Аргентині, Угорщині, Туреччині, Польщі та Чилі. Одна з самих високих кореляцій між девальвацією нацвалюти і можливим борговими банківською кризою спостерігається в Китаї: борг банків цієї країни зріс з $110 млрд у 2010-му до $785 млрд на початку 2018-го.
У 2019 р. країни, що розвиваються, повинні будуть погасити облігаційні і кредитні позики на суму, еквівалентну $2,7 трлн і майже трильйон - в доларах. У цьому контексті, найбільш високі ризики у Аргентини, Колумбії, Єгипту, Нігерії, Мексики, ПАР, Бразилії, Туреччини.
Джерело: ІМФ
За даними ІМФ, з 2002 р. ставлення глобального боргу до світового ВВП зросло з 246 до 318%, а сама сума боргу - з $86 трлн до $247 трлн, тобто майже в три рази. При цьому показник відношення боргу до ВВП збільшився в 1,3 рази. Таким чином, динаміка росту абсолютних боргових показників більш ніж у два рази випереджає аналогічні темпи зростання якісних індикаторів, що говорить про те, що світова економіка поки успішно "перемелює" кредитні ресурси і трансформує їх в економічне зростання. Крім того, кредитний важіль став основним інструментом подолання глобальної фінансової кризи 2008 р. і амортизатором по пом'якшенню соціальної напруги в ключових економіках світу.
Джерело: ІМФ
По структурі глобального боргу: найбільшу питому вагу займають корпорації (29%), за ними йдуть уряди та банки (27% і 25% відповідно). Замикають список домогосподарства (19%), хоча останнім часом вони суттєво збільшили приріст боргів.
Як показує теорія формування країнний заборгованості, найбільш стійкі країни, які спираються на внутрішні запозичення. Зростання зовнішнього боргу будь-якої країни відбувається в результаті перевищення внутрішніх витрат над доходами - як наслідок, така країна більше купує імпортних товарів, ніж експортує своїх, збільшуючи негативне сальдо рахунку поточних операцій. Дефіцит торгового балансу компенсується позитивним сальдо по фінансовому рахунку, який формується за рахунок залучення кредитів та продажу національних активів нерезидентам. В результаті функціонування подібної моделі, така країна і стає нетто-позичальником.
Модель формування нетто-боргу може мати продуктивну і непродуктивну форму. У першому випадку витрати перевищують доходи через інвестиційного буму, у другому - в результаті банального проїдання. В Україні спостерігається "класика жанру": витрати домогосподарств перевищують доходи, бюджет дефіцитний.
В цих умовах дефіцитний торговий баланс запрограмований, а його компенсація здійснюється за рахунок трудових переказів з-за кордону та зовнішніх кредитів
Нашу ситуацію допоможе описати двухпериодная модель міжчасового обмеження зовнішнього боргу, розроблена у відповідності з теорією еквівалентності Рікардо. Отже, розмір зовнішнього боргу визначається межвременными обмеженнями. Якщо країна віддає пріоритет поточного споживання, а не майбутнього - вона влазить в борги (перший період), формуючи негативне сальдо рахунку поточних операцій. Під час другого періоду відбувається різке скорочення внутрішнього споживання на тлі збільшення експорту та погашення зовнішніх боргів. Цей період в Україні можливий в найближчі роки, коли до 35% доходів бюджету доведеться віддавати на погашення заборгованості. Простими словами: перший період - час розкидати каміння, а другий - збирати. Формування двох зазначених вище періодів кожна країна використовує по-своєму. В ідеалі - під час першого створюються експортоорієнтовані галузі, які під час другого допомагають країні виплатити зовнішні борги. Принцип досить простий: за рахунок запозичень провести структурну перебудову економіки і підвищити рівень експортованої додаткової вартості. Так робив Китай та інші успішні країни, що розвиваються.
Україна ж використовувала перший період для звичайного проїдання свого майбутнього і тепер переходить у другий зі значно ослаблим експортним потенціалом.
У цьому контексті цікаві математичні моделі МВФ щодо причинно-наслідкових зв'язків у процесі формування зовнішнього боргу (50 країн за 36 років). Між зростанням чистого експорту і чистими іноземними активами існує зворотна залежність. Зменшення на 1% чистих зарубіжних активів призводить до зростання експорту на 0,7%, тобто чистий приплив інвестицій призводить до зростання експортного потенціалу. У цій моделі є і коефіцієнти корекції: реагування експорту на позитивне зміна інвестиційних потоків усередині країни в економіках, що розвиваються, складає в середньому 1,8 р. А загальний потоковий дисбаланс зовнішньої заборгованості, який вирівнюється за допомогою покращення експортного потенціалу, долається за 10-50 років.
Стосовно України це означає, що для збільшення експортного потенціалу на 31% в рік потрібно збільшувати чистий приплив інвестицій не менше ніж на 30%, і поліпшення якісних показників експорту може наступити не раніше, ніж через два роки, а стабілізація потокових показників по зовнішній заборгованості не раніше 10 років.
Свій перший період міжчасового обмеження зовнішнього боргу ми, на жаль, бездарно витратили. І вже в наступному році починається самий жорсткий другий період: погашення боргів плюс бюджетні обмеження за витратами. Навіть якщо в 2020-2021 рр. нам вдасться перейти до накопичення інвестицій для зростання експортного потенціалу, вийти на старт якісно нової моделі вийде не раніше 2024 р., а стабілізація боргової потоку відбудеться лише до 2035-го.
І тут основний висновок: зростання заборгованості сам по собі не є благом або катастрофою. Головне - куди трансформується кредитний потік: у зростання ВВП і поліпшення експортного потенціалу або утримання на плаву неефективного економічного механізму. Щоб не говорили політики, швидких рішень у нас вже не залишилося: навіть найбільш оптимістичні розрахунки показують, що зростання доданої вартості в структурі експорту можна очікувати лише через чотири роки, і то за умови приросту чистих інвестицій (приплив мінус відтік) на 30% і більш в рік. Тобто перші паростки якісно нового рівня з'являться у нас лише до 2025-му році. Ну а перші ознаки оздоровлення - і зовсім в 2035-м. Приблизно тоді українці зможуть відчути себе нинішніми поляками. І то при умові реформ і титанічної праці всі найближчі 15 років. І тут дуже важливо взяти на озброєння теорію китайського економіста Джа Уайфу "Пошук процвітання. Як розвиваються ринки можуть піднятися": держава повинна вирівнювати "провали ринку" і проводити швидкі структурні реформи: посилювати роль високотехнологічних виробництв, але які спиралися б не на фантазії чиновників, а на вже сформовані базові галузі економіки. Простими словами, необхідно замінити "вашингтонський консенсус" на "пекінський".
