У світі про економіку. Нафтовий бум під боком Венесуели, тріумф м´яса та суперугода ЄС із Mercosur

У кожній країні своя інформаційна атмосфера. І в місцевих стрічках новин неминуче губляться події, ідеї, лайфхаки з усього світу, які могли б зацікавити читачів ділового ЗМІ. Ми знову вибрали кілька закордонних публікацій останніх днів та подаємо їх у переказах на одній сторінці — саму суть.

Нафта Венесуели: скільки треба вкласти, щоб на ній заробити

У Вашингтоні хочуть, так би мовити, переформатувати Венесуелу після викрадення й арешту її диктатора Ніколаса Мадуро. Одна з очевидних цілей — установити контроль над нафтою, якої ця латиноамериканська країна має найбільше у підтверджених запасах. Але йдеться не так про резерви, як про видобуток і напрямки продажу венесуельської важкої нафти. Імовірно, Штати прагнуть отримати контроль над більшістю нафтовидобутку Західної півкулі, що дасть змогу знизити ціну на ресурс та потіснити з ринку геополітичних конкурентів — Китай і Росію.

Але є питання: скільки це буде коштувати, та й чи взагалі вдається.

Колись найбагатша нафтова держава регіону за останні 25 років перетворилася на зону гуманітарного лиха: видобуток нафти обвалився з 3,5 млн бар. на добу у 1990-х до менш як 1 млн бар./добу, а державний борг розрісся до $200 млрд. Масова націоналізація активів і тотальна корупція за часів лівих диктаторів Уго Чавеса (з 1999 до смерті у 2013 р.) та Ніколаса Мадуро (з 2013 р.) фактично зруйнували галузь, змусивши країну продавати більшість ресурсу до Китаю через тіньові схеми з великими знижками (зараз лише 120 тис. бар./добу постачається з Венесуели до США).

До речі, саме "невідплачена" націоналізація американських нафтових активів за часів Чавеса, без сумніву, стала однією з причин вторгнення США до Венесуели. Однак Каракас, навіть якби і хотів, зараз не може розплатитися, отже, для початку потрібне повернення американського капіталу у нафтову галузь країни під політичним прикриттям. Варіанти аналізує Центр глобальної енергетичної політики (CGEP) при Школі міжнародних і суспільних відносин Колумбійського університету.

"З 2000-х проти Венесуели було зареєстровано близько 60 арбітражних проваджень, і кілька компаній отримали компенсацію за експропрійовані активи. Вартість цих зобов'язань оцінюється в $20–30 млрд, або близько 10–15% від майже $200 млрд міжнародних боргових зобов'язань Венесуели. Венесуела могла б погасити ці зобов'язання, запросивши інвесторів повернутися в країну. Це можна було б зробити шляхом обміну боргу на акції або шляхом прив'язки майбутнього видобутку нафти до погашення поточних боргів… Ймовірно, знадобиться й реструктуризація зовнішніх зобов'язань країни", — окреслює варіанти Луїза Паласіос, директорка з фінансування енергетичної трансформації в CGEP.

Ймовірно, президент США Дональд Трамп відкрито заявляє про намір взяти під контроль управління венесуельськими ресурсами також для відшкодування американських збитків. Однак скільки доведеться вкласти у занедбану інфраструктуру країни, перед тим як почати отримувати суттєво більше нафти і коштів з неї? Десяти мільярдів доларів.

"Для збільшення видобутку на 500 тис. — 1 млн бар./добу, ймовірно, знадобиться понад $10 млрд інвестицій протягом двох-трьох років, а для повернення до рівнів видобутку початку 2010-х, близьких до 2,5 млн барелів на добу, за оцінками, знадобиться $80–90 млрд протягом шести-семи років", — уточнює Деніел Стернофф, старший науковий співробітник та керівник відділу корпоративних партнерських стратегій СGEP.

Розгортання такого сценарію мало б потужний вплив на глобальний ринок, підштовхнувши ціни на нафту вниз.

Проте, крім власне фінансових питань, є й політичні ризики. Найперший — це внутрішній опір: венесуельська верхівка на чолі з радикально лівою віце-президенткою Делсі Родрігес називає дії США колонізацією.

У двох словах, хоча Венесуела й має потенціал до нарощення видобутку та збиття світових цін на енергоносії, реальний економічний прорив залежить від того, чи зможуть США перетворити військову операцію на стійку модель легального бізнесу та управління боргом. А в цьому є великі сумніви.

Розквіт нафтової держави по сусідству з Венесуелою

"Поки світ спостерігає за Венесуелою, справжня історія може розгортатися по сусідству", — пише на X аналітик сировинних ринків Джек Пранделлі. І ось чому.

Вище ми вказали на зношеність венесуельської нафтової інфраструктури та потребу у величезних інвестиціях, перш ніж важку нафту з батьківщини Мадуро можна буде рентабельно видобувати у великих обсягах. Але поряд із Венесуелою розташована менша країна, Гайана, яка також розробляє нафтовий фронт. Щоправда, це сусідство обернулося для неї загрозою: режим Мадуро висував претензії на дві третини території Гайани (регіон Есекібо), а націлювався він також на нафту — 11 млрд барелів (на суші і на морі). Це створювало величезний геополітичний ризик та гальмувало інвестиції в нафтовидобуток Гайяни.

За останній тиждень все змінилося, вважає Джек Пранделлі.

"Найбільш безпосереднім результатом захоплення Мадуро є нейтралізація цієї загрози та забезпечення частки операційних компаній у Гайані, а також енергетичної безпеки Західної півкулі. Стабілізуючи видобуток у Гайані, що має досягти 1,7 млн бар./добу, втручання [операція США у Венесуелі] гарантує набагато більший потік нафти в найближчій перспективі, ніж відновлення застарілої інфраструктури Венесуели та важкої сірчистої нафти", — наголошує аналітик.

Нафтові розробки у Гайяні

Саме нафтова галузь Гайани, на думку Пранделлі, стане остаточним переможцем у цьому конфлікти. Додамо, як і власне нафтовидобувні компанії: 1,7 млн бар./добу — це цільовий показник, якого консорціум на чолі з американською ExxonMobil планує досягти до 2030 р.

Для порівняння: 1,7 млн барелів сирої нафти на добу — це більше, ніж сьогодні видобувають такі країни ОПЕК, як Лівія, Ангола або Алжир. Уже зараз Гайяна вийшла на 900 бар./добу, наближаючись до показників Венесуелли. Міжнародне енергетичне агентство прогнозує, що такі країни, як Гайана, Бразилія, Канада та США, можуть спільно забезпечити майже третину зростання світового постачання нафти до кінця десятиліття.

Економічна криза в Ірані як драйвер протестів

Іран палає. Чергова хвиля протестів піднялася через падіння рівня жаття — прискорення інфляції, яка в грудні сягнула 52,6% в річному вимірі, та знецінення ріалу, що за рік просів перед доларом США приблизно вдвічі. Якщо в центрі минулих масових виступів були порушення прав людини і політичних свобод, то зараз все почалося у всіх сенсах з базару. Протести спалахнули 28 грудня на ринку в Тегерані і за кілька днів поширилися на понад 100 міст і містечок.

Фінансові показники стають мірилом спроможності теократії та (не)терпіння її громадян. Але без розуміння місцевих особливостей неможливо скласти правдоподібну картину іранської економіки на сучасному зрізі. Тому ми звернулися до блогу експерта з енергетики Ірану Далга Хатіноглу на Iran International, що позиціонує себе як незалежне ЗМІ (зі штаб квартирою у Великій Британії).

Економічну кризу в Ірані не можна пояснити лише дією західних санкцій: навіть у цих умовах доходи держави від експорту сирої нафти за останні п'ять років сягнули приблизно $193,5 млрд. Лише в минулому фінансовому році країна заробила $65,8 млрд на продажах за кордон нафти, нафтопродуктів та газу. Однак проблема в тому, що гроші від нафти "зникають" ще до того, як потраплять у державний бюджет.

За словами Хатіноглу, причина народного гніву криється не просто в дефіциті, а в тому, як розподіляється "нафтовий пиріг". Справа в тому, найбільший шмат від цього пирога отримують військові та релігійні організації. Так, у проєкті бюджету на наступний рік уряд заклав для цивільних потреб еквівалент $2 млрд з доходів від експорту нафти. Водночас у кілька разів більша частка направляється на Корпус вартових ісламської революційної (КВІР). Загалом асигнування, пов'язані з військовими та безпековими установами, становлять щонайменше 16% від загальних бюджетних ресурсів. А на фінансування релігійних установ піде майже половина доходів уряду від нафти. І це при тому, що прогнозовані податкові надходження мають зрости на 63%, "що свідчить про збільшення навантаження на домогосподарства та підприємства".

Водночас аналітик наголошує, що економіка Ірану не така проста, щоб зводити все до нафти. За офіційними даними, послуги становлять понад половину ВВП, суттєвий і експорт ненафтової продукції. "Ці показники свідчать про те, що економічний потенціал, можливості диверсифікації та дохідна база Ірану залишаються значними, навіть в умовах обмежень, — зазначає Хатіноглу і додає: Невирішене питання стосується не лише ресурсів, а й того, як ці ресурси поглинаються, розподіляються та перетворюються на стале зростання".

На його думку, саме стан економіки — більше, ніж будь-які дипломатичні чи безпекові події — ймовірно, визначатиме траєкторію розвитку Ірану в найближчі роки.

Ринок м´яса: обриси глобальної небезпеки

Людство поступово усвідомлює ризики тваринництва (для клімату) і, так би мовити, розширює межі емпатії, не просто відмовляючись від м´яса (вегетаріанство і веганство), а й заміняючи його на синтетичні аналоги (лабораторне м´ясо) від численних стартапів… Отже, зміна мислення, а з часом і нові тенденції в бізнесі мали б відобразитися на споживанні м´яса, можливо, навіть попри зростання населення. Таке припущення видається логічним і "людяним"… Але подивіться на графік нижче: людство не просто не може насититися м´ясом — попит майже круто зростає, і світ наближається до рекордних 400 млн т річного споживання.

Глобальний попит на м´ясо у 1961–2023 рр., млн т

Колумніст Bloomberg, співавтор бестселера "Світ на продаж" Хав'єр Блас нещодавно опублікував один з найбільш пронизливих за впливом і глибиною аналізу матеріалів, у якому докладно дослідив вибухове зростання глобального ринку м´яса та пов´язані з цим виклики.

Так, приріст споживання значною мірою пояснюється більшим попитом на м´ясо птиці та свинину у країнах, що розвиваються. (Додамо від себе, що це нормальна тенденція на історичному відрізку, коли за останні десятиліття сотні мільйонів людей, у наприклад у Китаї, вийшли з бідності, отже, змогли собі дозволити "більш дорогі" калорії.) Яке там вегетаріанство! За даними Продовольчої і сільськогосподарської організації Об'єднаних Націй, споживання м'яса на душу населення з 1960 р. по 2025 р. майже подвоїлося, сягнувши понад 44 кг на рік. "За одне десятиліття ми зараз споживаємо стільки ж яловичини, свинини, птиці та іншого м'яса, скільки ми споживали за 30 років до кінця 1980-х", — констатує автор.

Але таке м´ясоїздство пов´язано з великими проблемами. Журналіст акцентує на двох: жорстокості тваринництва як бізнесу та потенційно катастрофічній пандемії для людства.

Так, лише минулого року у світі було забито понад 85 млрд наземних тварин для отримання м'яса — це на 1000% більше, ніж у 1960-му. Ось лише один кричущий приклад: "Птахівництво — це кривавий бізнес: щосекунди ми вбиваємо майже 2500 курей. Це 150 тис. на хвилину або майже 9 млн на годину. Якби Нью-Йорк був населений курками, ми б убивали все його населення щогодини, і повторювали це 24 години на добу, сім днів на тиждень, 365 днів на рік".

Кількість наземних тварин, забитих для споживання у 1961–2023 рр., млрд

А що більше розводиться тварин, то більший ризик захворювань, які вони переносять. "Ми боїмося чогось на зразок чергового спалаху Covid-19, але, ймовірно, наступна хвороба, яка вразить світову економіку, не буде заражати людей. Натомість це буде вірус, який вб'є значну частину домашніх тварин, від яких ми залежимо як джерело м'яса, яєць, молока та інших продуктів", — вважає Блас і додає, що в такому разі нещодавній стрибок цін на яйця у США здаватиметься лише "аперитивом". У найгіршому випадку глобальної епідемії — панзоотії — через гострий дефіцит продовольства і стрімке зростання цін доведеться забити сотні мільйонів тварин, щоб зупинити поширення хвороби.

Автор звертає увагу на збільшення ризиків через поширення так званого фабричного тваринництва як потенційних осередків зараження та розриву глобальних ланцюгів постачання, якими м'ясні продукти, особливо перероблені, подорожують по всьому світу — так само, як і хвороби. І особливо слабкою ланкою тут є виробничий гігант — Китай. Сьогодні він постачає більше м'яса, ніж інші три провідні країни — США, Росія та Індія — разом узяті. А саме в Китах за останні роки фіксувалися епідемії серед тварин (зокрема чуми серед мільйонів свиней).

"Іронічно, що єдині люди, які звертають на це увагу, — це ті, хто пропагує вегетаріанське харчування та бореться проти жорстокого поводження з тваринами. Але саме м'ясоїди, такі як я — і, можливо, ви — мають найбільше ризикувати. Сподіваймося, що ми почнемо звертати на це увагу, перш ніж перша панзоотія вразить нашу улюблену святкову їжу", — підсумовує Хав'єр Блас.

Торговельна угода з Mercosur: інтереси ЄС

Минула понад чверть століття дипломатичних маневрів та економічних розрахунків, як Європейський Союз та країни південноамериканського блоку Mercosur (Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай) нарешті вийшли на фінішну пряму. Рада ЄС дала згоду на підписання Угоди про всеосяжне партнерство (EMPA) та Проміжної торговельної угоди (iTA) з Mercosur. Коли ці документи остаточно ратифікують, постане найбільша у світі зона вільної торгівлі, що охоплюватиме близько 700 млн споживачів.

Офіційний Брюссель розглядає такі торговельні обійми з Південною Америкою як геополітичну перемогу. Однак європейські фермери незадоволені розвитком подій. Позиції стають зрозумілими вже з параметрів торговельних відносин між ЄС та Mercosur та самої торговельної угоди, про яку докладно розписано на порталі Ради ЄС.

Для європейського бізнесу цей крок означає доступ до регіону, який вже зараз є критично важливим партнером. Станом на 2024 р. товарообіг між блоками перевищив 111 млрд євро (+38% за останнє десятиліття). При цьому баланс залишається майже паритетним: європейський товарний експорт становив 55,2 млрд євро, а імпорт з країн Mercosur — 56 млрд євро. Окремої уваги заслуговує сектор послуг, обсяг торгівлі в якому у 2023 р. сягнув 42 млрд євро.

Торгівля між ЄС та країнами блоку Mercosur у 2024 р. (товари) та 2023 р. (послуги), млрд євро

Європейці, зокрема, розраховують на зиск від зниження тарифних бар’єрів для експорту автомобілів, хімікатів та фармацевтики. До того ж уперше компанії з ЄС матимуть реальний доступ до державних тендерів в Аргентині, Бразилії, Парагваї та Уругваї, а це – вхід у нові ніші в будівництві та інфраструктурних проєктах.

З іншого боку, угода містить і суттєві економічні виклики, насамперед для аграрного сектору Європи. Предметом запеклих дискусій і протестів на континенті є потенційний тиск на внутрішній ринок ЄС через приплив дешевої сільськогосподарської продукції з Південної Америки. Аби нівелювати ці ризики, Брюссель змушений впроваджувати жорсткі захисні механізми та посилений моніторинг квот, що дозволить оперативно обмежувати імпорт у разі ринкових шоків. Крім того, дворівнева структура угоди створює певну адміністративну складність: тоді як торговельна частина (iTA) може запрацювати відносно швидко, повна політична ратифікація (EMPA) усіма членами ЄС буде тривалим процесом.

Залишається додати, що президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн планує підписати угоду вже 12 або 17 січня 2026 р. під час візиту до Парагваю, далі документ має схвалити Європарламент.