У світі про економку. Європа на російському СПГ, модернізація "фабрики світу" та несподівана роль шопінгу

У кожній країні своя інформаційна атмосфера. І в місцевих стрічках новин неминуче губляться події, ідеї, лайфхаки з усього світу, які могли б зацікавити читачів ділового ЗМІ. Ми знову вибрали кілька закордонних публікацій та подаємо їх у переказах на одній сторінці — саму суть.

Як Європа "відмовляється" від російського СПГ

На цьому тижні Єврокомісія запропонувала відмовитися від імпорту в Євросоюз скрапленого природного газу (СПГ) з Росії до 1 січня 2027 р. Реалізація плану стане переламним моментом в історії енергетичної залежності демократичної Європи від Москви не тільки тому, що на цей ресурс щороку витрачаються мільярди євро. Саме час нагадати, що з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Євросоюзу вдалося багатократно зменшити загальний імпорт російського природного газу, поступово і з різних причин були перекриті більшість трубопровідних маршрутів, але поставки СПГ з Росії навіть зросли.

Описані тенденції, на нашу думку, найкраще ілюструє свіжа інфографіка від аналітичного центру Bruegel.

На цьому графіку показано поквартальний імпорт природного газу, зокрема скрапленого, до ЄС за країнами походження: Росія, США (СПГ), Норвегія, Алжир, Велика Британія, Азербайджан, Лівія та інші постачальники (СПГ). У період після повномасштабного нападу на Україну бачимо зниження закупок в Росії приблизно в 3,5 раза. Як результат, у другому кварталі цього року Євросоюз закупив "лише" 9,3 млрд куб. м російського газу. Однак які джерела постачань залишилися? Відповідь міститься на вкладці Russion routs: це той-таки СПГ — 5,5 млрд куб. м за квартал та трубопровідний газ через "Турецький потік" — 3,8 млрд куб. м.

Найгірше, що частка російського ресурсу в загальному імпорті СПГ Євросоюзом навіть збільшилася. Якщо до лютого 2022 р. обсяг поставок з Росії лише зрідка перевищував 1,5 млрд куб. м на місяць, то в наступні три з половиною роки часто наближався, а кілька разів і перевищував 2 млрд куб. м, що відображено на графіку нижче. Дійшло навіть до того, що, як ми писали на початку року, Росія на якийсь час стала другим за величиною постачальником СПГ до ЄС.

Загалом на цьому графіку представлено помісячний європейський імпорт СПГ у 2022–2025 рр. за регіонами походження — Америка (майже все з США), Африка (Алжир, Ангола, Нігерія, Єгипет, Камерун, Екваторіальна Гвінея), Близький Схід (Катар, Оман, ОАЕ), Росія та інші країни (Аргентина, Австралія, Бразилія, Китай, Індонезія, Ямайка, Малайзія, Норвегія, Перу, Сінгапур, Південна Корея і Велика Британія).

Але варто відзначити й позитив. Станом на зараз левова частка скрапленого природного газу надходить до Європи з іншого боку Атлантики, а питома вага Росії як постачальника все-таки відносно не дуже велика (співмірна з африканською). Тому є надія, що до кінця наступного року Об'єднана Європа все ж зможе повністю відомвитися від СПГ агресора.

Від "фабрики світу" до лідера інновацій: підтримка вітчизняного виробника по-китайськи

"Зроблено в Україні" не винахід команди Володимира Зеленського. У багатьох країнах підтримка національного виробництва набуває форми державної політики під аналогічним гаслом. Попри критику ліберальних економістів на Заході, такий підхід часом видає вражаючі результати, зараз — особливо на Сході. Ключовий момент: в успішних кейсах, як правило, йдеться не про однакову підтримку всього національного виробництва, а про економічний розвиток — своїм компаніям допомагають стати кращими у передових галузях. Сьогодні є привід згадати Китай з його, без сумніву, наймасштабнішою трансформацією виробничого сектору в новітній історії.

Видання South China Morning Post підбиває підсумки 10-річної політики "Зроблено в Китаї — 2025" (Made in China 2025, MIC2025), запущеної в 2015 р. Мета її поставлена так: перетворити Китай зі "світової фабрики" — країни з низькотехнологічним виробництвом, що здебільшого покладається на дешеву робочу силу — на глобального лідера у сфері інноваційних технологій. А основна мотивація — уникнути так званої "пастки середнього доходу", коли зростання зарплат випереджає технологічний прогрес і може загальмувати економіку.

Пекін поставив чіткі критерії ефективності — підвищити частку китайських компонентів та обладнання в ключових галузях до 40% у 2020 р. та до 70% у 2025 р. Політика передбачала перехід до виробництва продуктів з вищою доданою вартістю в десяти ключових секторах, зокрема інформаційних технологіях, виробництві аерокосмічного обладнання, робототехніці та електромобілій промисловості.

Видання виділяє такі заходи та досягнення в рамках MIC2025:

Масштабне фінансування. Залучення величезних державних фондів та заохочення приватних інвестицій дозволило оплачувати науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). Лише у 2021 р. Китай витратив на НДДКР понад $440 млрд, що значно більше, ніж будь-яка інша країна, крім США.
Підтримка "національних чемпіонів". Уряд надавав преференції та фінансову допомогу великим технологічним компаніям, таким як Huawei у сфері телекомунікацій, Xiaomi у виробництві смартфонів та Baidu у розробці штучного інтелекту. Ця стратегія допомогла їм наростити свою технологічну потужність.
Інноваційна екосистема. Завдяки цілеспрямованим заходам, Китай створив динамічну екосистему для стартапів та інноваційних компаній. Наприклад, програма "малих гігантів" сприяла зростанню 4762 компаній-лідерів у нішевих технологічних сегментах.

Окремо виділяється прогрес у напівпровідниковій промисловості. Попри жорсткі експортні обмеження з боку США, китайська компанія Semiconductor Manufacturing International Corporation (SMIC) змогла виготовити передовий 7-нанометровий чип, що стало серйозним проривом, хоча й масове виробництво такого рівня все ще лишається проблемою.

Країна також стала світовим лідером за кількістю поданих патентів. За даними Всесвітньої організації інтелектуальної власності, у 2022 р. Китай подав 1,62 млн патентних заявок, тоді як США — лише 617 тис. Зокрема, у сфері генеративного штучного інтелекту Китай з 2017 р. опублікував більше патентів, ніж усі інші країни разом узяті.

Утім, видання аналізує як успіхи, так і проблеми політики "Зроблено в Китаї — 2025", що ми резюмуємо у таблиці:

South China Morning Post доходить висновку, що, попри недоліки, державне втручання не загальмувало китайську економіку, а навпаки, надало їй потужного інноваційного імпульсу, що особливо важливо в умовах зовнішніх обмежень. До того ж це лише перша частина стратегії розвитку Китаю: 10-річний план модернізації виробничих потужностей — великий крок у напрямку підвищення технологічного потенціалу країни.

Хто і скільки працює у світі: чи справді багатство залежить від тривалості робочого тижня

У навколоекспертних колах популярна думка, що українцям потрібно передусім більше працювати, щоб економічно наздоганяти заможніших сусідів. Але чи справді бідніші країни тому й бідніші, що там менше працюють? Докладну відповідь на це питання дають економісти Аморі Гетін зі Світового банку та Еммануель Саез з Каліфорнійського університету (Берклі) у препринті дослідження Global Working Hours.

Автори використали результати опитувань робочої сили зі 160 країн (!), щоб створити нову базу даних про відпрацьовані години, яка охоплює 97% населення світу.

Виявилося, що середня кількість робочих годин в розрахунку як на одного дорослого, так і на одного працівника загалом слабко корелює з рівнем економічного розвитку, а сам зв’язок має нелінійну форму. На графіках нижче прописується дзвоноподібна крива — це означає, що в найбідних суспільствах люди відпрацьовують менше, з підвищенням доходів збільшується і кількість робочих годин, але в найбагатих країнах час на роботу знову скорочується.

Середня тривалість робочого тижня серед дорослих, працівників та рівень безробіття за країнами залежно від рівня доходу

Не менш цікаво, що цю картину формують протилежні тенденції. Якщо поглянути на різні вікові та гендерні групи, стає зрозуміло чому. Кількість робочих годин молоді (15–19 років) та людей похилого віку (60+) різко зменшується з розвитком країни. Це пояснюється зростанням відвідуваності шкіл та збільшенням охоплення державними пенсіями. А от серед людей "прайм-віку" (20–59 років) cпостерігається різноспрямована динаміка: з економічним розвитком країни чоловіки в середньому працюють менше, тоді як жінки – більше. Ці дві тенденції настільки чітко компенсують одна одну, що в багатьох країнах, наприклад у США, загальна кількість робочих годин у цій найбільшій когорті працівників лишається стабільною протягом десятиліть.

Середня тривалість робочого тижня за віковими і гендерними групами у країнах з різним рівнем доходу

Дослідження підважує ще одну вкорінену думку про негативний вплив податків на працю. Точніше, відповідний зв´язок справді чітко спостерігається, але лишень до того часу, поки не враховується роль державного регулювання робочого часу та розмір формального сектора економіки. Тобто вищі податки, ймовірно, не є головною причиною, чому люди працюють менше, ключовим є вплив законодавства, що обмежує інтенсивність праці.

У дослідженні також наводяться приклади з різних країн, що демонструють різноманітність робочих звичок. Наприклад, у регіонах, де панують мусульманська чи індуїстська релігії, жінки працюють значно менше. Ще один приклад засвідчує хибність простих пояснень економічної нерівності між країнами на кшталт "бідні, бо мало працюють": на Мадагаскарі і в Танзанії на одного дорослого припадає майже вдвічі більша кількість робочих годин, ніж в Афганістані чи Судані, хоча всі ці суспільства схожі за рівнем бідності.

Глобальний попит на реформи: як економіка пов'язана з політикою

Люди з різних куточків світу хочуть економічних і політичних змін, хоча й сумніваються у результаті. Аналітики Pew Research Center представили дослідження за цьогорічними опитування у 25 країнах на чотирьох континентах. У 20 з них більшість громадян переконана: політична система потребує або значних змін, або повного реформування. В Аргентині, Бразилії, Греції, Кенії, Нігерії, Південній Кореї та Сполучених Штатах, частка невдоволених сягає 80% і більше.

Мапа дослідження

Утім, показове не просто фіксування настроїв, а встановлення зв´язку між прагненням політичних реформ і масовим незадоволенням економічним станом. Порівнюючи результати цього і торішнього дослідження у тих самих країнах, коли респондентів запитували про бажання економічних змін, дослідники помітили, що відповідні прагнення в політиці і економіці тісно пов´язані (про що свідчить коефіцієнт кореляції 0,82). Ось як це унаочнюється на графіку:

"У багатьох країнах, де у 2024 р. була широко поширена підтримка значних економічних змін або повної реформи, зараз існує сильний запит на політичні зміни", — констатується у звіті.

Варто додати, що навіть така кореляція ще не доводить причинно-наслідковий зв´язок типу переростання економічного невдоволення в політичне, але, без сумніву, засвідчує підвищену імовірність такого сценарію. Хоча між розглянутими країнами є суттєві відмінності. Так, 94% нігерійців прагнули значних змін в економічній системі торік і 91% хочуть того самого для політичної системи зараз. Натомість 40% шведів були невдоволені економікою, але тільки 29% виступають за політичні зміни.

Шопінг замість кредитної історії: як звичайні покупки допомагають отримати позику

Якщо кредит — це можливості, то кредитна історія — це ключ, який їх відкриває. Утім, невже тільки дані про раніше взяті й повернуті позики (звісно, разом з оцінкою легальних доходів і майна) можуть засвідчити надійність потенційного клієнта для фінансових установ? Чи не вдалося б пожвавити ділову активність, якби можна було ідентифікувати кредитоспроможних людей, які з певних причин — перша заявка молодої людини, самозайнятий, що працював із готівкою — ще не мають показової кредитної історії?

Виявляється, є такий спосіб. Джунхюк Ян зі Школи бізнесу Мендоза (Університет Нотр-Дамта) та Чон Юн Лі з Вищої школи бізнесу Джонса (Університет Райса) дослідили доступну альтернативу кредитній історії — це дані про звичайні роздрібні покупки. Ідея в тому, що споживча поведінка є потужним індикатором фінансової відповідальності.

Автори порівняли інформацію з національного кредитного реєстру Перу (дослідження проводилося в цій країні) з даними програми лояльності великої роздрібної мережі (за згодою споживачів), що дало змогу відстежувати поведінку людей як у магазинах, так і в банківській системі. Аналіз показав, що менш схильні до дефолу (відмови повертати борг) ті, хто:

купує товари зі знижками, що може свідчити про фінансову дисципліну та вміння заощаджувати;
робить покупки у регулярний час: така поведінка асоціюється зі стабільним способом життя;
використовує безготівкові способи оплати, що може бути ознакою фінансової обізнаності та активної участі в банківській системі.

На базі цих закономірностей дослідники розробили модель, в якій замість кредитної історії потенційного позичальника використовуються дані про його покупки в ритейлі. І це спрацювало. Застосування нової моделі до групи людей без кредитної історії дозволило банкам ідентифікувати серед них надійних клієнтів (які раніше вважалися б ризикованими) та, відповідно, надавати їм позики. Яким же був результат? Додавання даних про покупки подвоїло, а іноді й потроїло кількість схвалених кредитів для людей без кредитної історії, а кількість прострочених платежів лише трохи збільшилася.

Ці висновки могли б посприяти великим соціальним зрушенням, враховуючи, що 1,4 млрд людей на планеті, за даними Світового банку, не мають доступу до банківських послуг, а ще мільярди не можуть отримати офіційну позику через відсутність достатньої кредитної історії. "Ритейлери та банки могли б співпрацювати задля розширення доступу [до кредитів], використовуючи дані про покупки — за згодою споживачів — як додаткову інформацію про заявників, які в іншому випадку були б відхилені. Цей додатковий рівень інформації не карає тих, хто вже відповідає вимогам. Навпаки, він допомагає виявити надійних позичальників серед невидимих", — підсумовують Джунхюк Ян і Чон Юн Лі.