• USD 38.2
  • EUR 41.3
  • GBP 48.2
Спецпроєкти

Очищення з гарантією. Як обдурити Фірташа і правильно продати ОПЗ (ІНФОГРАФІКА)

З скасуванням судового рішення про право Ostchem Holding стягнути з Одеського припортового заводу мільярди гривень Україна отримала шанс розблокувати процес приватизації цього підприємства
Фото: uprom.info
Фото: uprom.info
Реклама на dsnews.ua

ОПЗ ще кілька років тому вважався діамантом у короні "державної імперії". З тих пір чимало аміаку витекло по трубопроводу, а завод спочатку перетворився в фіаніт, потім в кольорове скельце, а зараз і зовсім в китайську пластмаску. Але Верховний суд скасував рішення суду нижчої інстанції, прийняте в місті Южне Одеської області, згідно з яким компанія Ostchem Holding Limited, що входить в Group DF Дмитра Фірташа, отримала право стягнути з найбільшого держпідприємства заборгованість за поставки природного газу на суму 5,2 млрд грн плюс пеню в 1,57 млрд грн (сума штрафних санкцій була визначена в Стокгольмському арбітражі). ВС ухвалив рішення направити справу на новий розгляд.

Таким чином, в Україні призупинено часткового виконання рішення Стокгольмського арбітражного суду, що не є добре у світлі наших судових тяжб з "Газпромом" і постійних відсилань до міжнародного права, які звучать з вуст керівників різних державних відомств, особливо в частині суперечок з Росією та її суб'єктами бізнесу.

Хоча для Фонду держмайна це, по суті, саме та сама соломинка, за яку можна зачепитися і все-таки реанімувати процес приватизації ОПЗ. А без цього виконати план з приватизації в поточному році явно не вдасться.

Судове рішення ВС відкрило для держави в особі ФДМ дуже вузьке вікно можливостей: надто довго волокитить рішення міжнародного арбітражу нам не вдасться і суд першої інстанції зможе дуже швидко повторно розглянути справу, тим більше що "нововиявлених обставин" в ньому кіт наплакав. А ось чи вийде продати завод з таким "бекграундом" у вигляді потенційного боргу на 5-6 млрд грн з пенею - покаже найближчий час.

Трохи передісторії. Спочатку за Одеський припортовий билися кілька провладних і навколовладних груп впливу. Одну з них очолював відомий газовий олігарх зі зв'язками в РФ, якому цей завод був потрібніший інших, якщо цю "потрібність" оцінювати виходячи з необхідності вертикального розвитку хімічного бізнесу. Іншу - не менш відомий представник великого бізнесу, який також хотів вертикально розширюватися, тим більше що на певному етапі новітньої історії отримав в Одесі лояльного собі губернатора.

Навіть з урахуванням набору всіх проблем у вигляді низької ціни на продукцію заводу на світових ринках і рівня кредиторської заборгованості, ОПЗ - найбільше і саме модернізоване підприємство хімічної промисловості в Україні. Завод спеціалізується на виробництві аміаку, азоту, карбаміду, а також займається перевалкою аміаку, володіючи найбільшим регіональним терміналом (4,7 млн т) і аммиакохранилищем (120 тис. т). Крім іншого, ОПЗ - це завершення аміакопроводу "Тольятті-Горлівка-Одеса", завдяки чому майбутній власник заводу може інтегрувати свій бізнес в транснаціональну систему російського хімпрому, який поділений між кількома "кремлівськими сім'ями" і завдяки дешевого газу власного видобутку активно захоплює все нові і нові сегменти світового ринку як частини регіональної присутності, так і в плані розширення товарної лінійки збуту. Про політичний вплив структур, що стоять за російськими хімічними підприємствами, красномовно говорить і той факт, що до останнього часу, навіть в умовах війни, Україна закуповувала в РФ мінеральних добрив на $700-800 млн, і будь-які спроби уряду ввести загороджувальні заходи на цьому ринку наштовхувалися на запеклий опір різних аграрних асоціацій, які говорили, що перехід з російських добрив на інші міжнародні аналоги загрожує зростанням собівартості нашої сільгосппродукції і втратою її конкурентних переваг на світових ринках.

Сьогодні "Тольяттіазот" входить в десятку найбільших виробників аміаку в світі та контролює 10% світового ринку цієї сировини і 20% російського ринку мінеральних добрив з виручкою в межах одного мільярда доларів. Враховуючи стратегічне значення ОПЗ для тольяттинцев, українських і російських олігархів, ставки в грі настільки високі, що в разі ураження будуть вжиті будь-які заходи по блокуванню успіху супротивної сторони.

Реклама на dsnews.ua

До 2008 р. завод наростив річні показники прибутку до 800 млн грн ($100 млн за тодішнім курсом). По інвестиційним індикаторами тих років продажна ціна ОПЗ могла скласти 10-річний мультиплікатор, тобто близько $1 млрд. Як відомо, спроба продати завод в 2009-му за 5 млрд грн була заблокована. Сьогодні коефіцієнт мультиплікації по таких об'єктах знизився вдвічі - до п'яти років. Таким чином, об'єктивна оціночна капіталізація ОПЗ на сьогодні - $400-500 млн, або 10,5-13 млрд грн.

На жаль, боротьба нанайських хлопчиків" за ОПЗ призвела до того, що для блокування продажу заводу конкуренту противна сторона активно нарощувала на ньому кредиторську заборгованість, користуючись тими короткочасними епізодами, коли на підприємства заходив лояльний до тієї чи іншої групи менеджмент. Завдання тут була приблизно наступна: наростити борг до рівня прихованого покупної маржі. Простими словами: є ціна приватизації, а є реальна ціна, яка показує, скільки коштує цей об'єкт при повторній ринкової продажу. Як показує практика західних країн, розрив у цих показниках є: все-таки навіть найкращий держава не може зрівнятися за ефективністю з приватною компанією. Ось тільки в ЄС цей розрив становить 5-10%, і це вважається багато, а у нас "підйом" на приватизацію у розмірі менш як 50% - це і не "підйом" зовсім. Що стосується ОПЗ, у 2013-му збитки на ньому зросли до 1,144 млрд грн, а в 2016 р. вони склали рекордні 2,981 млрд грн. Кожне "збиткове" загострення було обумовлено початком нової підготовки до приватизації. Додамо сюди нарощування кредиторської заборгованості за газ ($250 млн). В результаті цих "заходів" стартова ціна ОПЗ була знижена до $54 млн з початкових $527 млн, тобто в десять разів.

Враховуючи сплетіння навколо ОПЗ інтересів кількох ФПГ, посилене прихованими інтересами росіян і вітчизняних еліт, які хочуть заробити на процесі свою маржу, розплутати цей клубок не вийде, навіть застосовуючи новий закон про приватизацію, який дозволяє продати швидко, але не здатний забезпечити справедливу ціну.
Приклад ОПЗ не унікальний. Схожа ситуація може скластися і в "Центренерго", який також готується до приватизації (компанії належать генеруючі потужності в розмірі 23 блоків (18 пиловугільних і п'ять газомазутних) на Вуглегірської, Зміївської, Трипільської ТЕС загальною потужністю понад 7 тис. МВт). Незважаючи на те, що компанії вдалося різко знизити рівень кредиторської заборгованості з 2,5 млрд грн до 136 млн грн, вона продовжувала управлятися зовнішніми кредиторами, як це зобов'язує особлива процедура розпорядження майном, хоча настільки незначний борг цілком міг бути погашений. На кінець минулого року заборгованість компанії перед бюджетом зросла до 670 млн грн.

Схема блокування приватизації з допомогою нарощування кредиторки проста, як лом, і так само, як і "металевий виріб", працює майже без збоїв. Інвестори звикли купувати чисті компанії, інакше ніхто не буде витрачати на неї сотні мільйонів доларів, особливо враховуючи супутні ризики. З проблемними боргами компанії приватизуються з величезним дисконтом, що називається, "за одну гривню". В результаті кредиторська заборгованість - це універсальний ручний гальмо будь приватизації.

Така технологія затягування приватизаційного процесу вигідна в першу чергу діючого менеджменту підприємств, що продовжує керувати фінансовими і товарними потоками, а також тим олігархічним групам, які розраховують посилити свої позиції в новому політичному циклі. Але вона вкрай невигідна державі, адже вартість активів скорочується з кожним роком, і те, що можна було продати раніше за мільярд, нині продається за пару сотень мільйонів.

У держави зараз є три варіанти подальшого розвитку подій. По-перше, залишити все як є, тобто призупинити велику приватизацію і відкласти її на наступний політичний цикл. У такому разі ще рік-два флагмани української економіки будуть обростати поліпами у вигляді кредиторської заборгованості, і ще невідомо, в якому стані вони виявляться до дедлайну. Плюс діра в бюджеті на суму недоотриманих надходжень від приватизації. Другий варіант - продати компанії з боргами, але для цього доведеться дисконтувати їх ціну на суму кредиторки. В такому випадку бюджет недоодержить сотні мільйонів доларів, які просто перетечуть у кишені "кредиторів".

Третім варіантом може стати схема з виведенням кредиторської заборгованості за межі приватизації. Як це зробити на практиці? Потрібен спеціальний державний фонд з переведення проблемної заборгованості держпідприємств, які перебувають у процесі приватизації.

Як ця схема може діяти, розглянемо на прикладі ОПЗ: держфонд переводить на себе борг компанії, але не витрачає на це свої "живі" гроші. Сам борг підлягає аудіювання і точної звірці. Кредитор втрачає право вимоги до ОПЗ і може розраховувати на погашення боргу протягом певного графіка, розстроченого на три-чотири роки. При цьому ОПЗ благополучно приватизується, але вже без боргів і з позитивним дьюдилидженсом. Звідки ж держфонд візьме гроші для того, щоб розрахуватися з кредитором? Для цього в умови приватизації "зашивається" норма, відповідно до якої новий власник не зможе перепродати завод до моменту виплати боргу фондом, а погашення заборгованості здійснюється за рахунок регулярних платежів, які встановлюються як певний відсоток від річної виручки (наприклад 10-15%) і перераховуються новим власником у держфонд для подальших розрахунків із кредитором. У такому варіанті кредитор гарантовано отримає свої гроші, причому з державними гарантіями. Держава продасть "чисте" підприємство, необремененное судовими позовами. Тобто ціна повинна бути справедливою. А новий власник, з одного боку, позбавиться від спілкування з впливовим кредитором, а з іншого - отримає графік виплат боргу компанії, зав'язаний на динаміку виручки від реалізації, тобто чим більше буде заробляти - тим швидше виплачувати борг, але при цьому у нього буде страховка, що в разі падіння обсягів продажів з незалежних від нього причин, на шиї не затягнеться зашморг у вигляді обов'язкових і фіксованих сум платежів. Для нового власника при різкому зниженні попиту на продукцію пропорційно знизяться і платежі за боргом.

Для реалізації даного сценарію в Україні потрібно запустити не стільки новий закон про приватизацію, як нову модель державно-приватного діалогу, яка змогла б об'єднати інтереси всіх зацікавлених сторін без урахування політичного забарвлення. Тобто, по суті, почати вирішувати проблеми прозоро і взаємовигідно.

    Реклама на dsnews.ua