• USD 26.5
  • EUR 31.1
  • GBP 36.4
Спецпроєкти

100 років кампанії лікнепу. Як більшовики українців грамоті навчали

Рівно 100 років тому, "щоб дати можливість усьому населенню Республіки свідомо брати участь в політичному житті країни", Раднарком УСРР декретував для неписьменних у віці від 8 до 50 років обов'язок навчитися читати та писати. Завдяки підтримці національної форми освіти це починання стало одним з найуспішніших проектів більшовицької модернізації. Але успіхи прийшли не одразу

Карикатура журналу "Перець"
Карикатура журналу "Перець"
Реклама на dsnews.ua

Коли я була малою, мої батьки часто відвозили мене в село, де я проводила час під пильним наглядом моєї прабабусі Хіми, адже мої дід з бабою були відносно молодими людьми і в будні мусили йти на роботу у колгосп. Якось, у далекому 1983 році, ми з прабабусею пішли у сільський магазин за хлібом. Такі походи я любила, бо зазвичай в магазин ми ходили з бабою Марусею і цей похід закінчувався у магазині іграшок, де мені купували чергову нову забавку. Тож не дивно, що я потягнула свою 78-річну прабабусю у магазин іграшок. На моє велике розчарування, вона навідріз відмовилася і ми пішли додому.

Така поведінка викликала у мене, тоді 4-річної дитини, щире здивування і нерозуміння. Зрештою, за кілька днів, чергову іграшку мені купила баба Маруся, а дивна поведінка моєї прабабусі надовго лишилася для мене таємницею, доки я не пригадала цей епізод вже у підлітковому віці, коли моя прабабця вже померла. Тоді мій тато розкрив секрет її поведінки.

Баба Хіма була неписьменна.

Вона не вміла ані читати, ані рахувати. Єдине, що вона знала — це як виглядають ті кілька копійок, які коштував тоді буханець хліба. Тож йти в магазин іграшок вона не хотіла, бо через свою неграмотність була б там зовсім дезорієнтована. Вже згодом мені розповіли, що у нашому селі на Чернігівщині вона була далеко не єдиною неписьменною. Такі були реалії пізньорадянської доби, коли імперія доживала свої останні роки.

Ліквідація неграмотності у добу переходу від аграрного до індустріального суспільства поставала як невідкладне завдання перед усіма країнами. Волею історії на більшій частині України основні кроки були зроблені за радянської влади. Але вона лише продовжила розпочатий раніше рух.

На початку ХХ століття в європейській частині Російської імперії Україна та українці за вмінням читати та писати пасли задніх. Аналізуючи дані Всеросійського перепису населення 1897 року Микола Порш зазначав, що "коли по всій Європейській Росії грамотних приходилося біля 23 (23,2%) душ на кожну сотню населення", то на території України (це традиційні "українські" губернії, щоправда, для полегшення розрахунку, без Таврійської) "на кожні 100 душ людности грамотних припадало 18,8%". Причини такого "відставання" колись передових в освіті теренів стають зрозумілими, якщо порівняти відсоток грамотних серед українців та росіян. Росіян (це вже цифри офіційної статистики з радянських видань) вміло читати та писати 32,4%, українців 13%, тобто на 100 осіб грамотних було у 2,5 рази менше.

Рівень писемності на терені України в 1897 р. / Национальная политика ВКП(б) в цифрах, Москва, 1930
Рівень писемності на терені України в 1897 р. / Национальная политика ВКП(б) в цифрах, Москва, 1930
Реклама на dsnews.ua

У губернському розрізі Микола Порш подає ще більш жахливу картину (див. наступну ілюстрацію, — "ДС") і цілком логічно пояснює її причини: "До такої темноти народної привела на Україні чужа нашому народові заведена царським правительством школа! Ясно, що тільки така народня школа, в якій будуть вчити наших дітей всяким науком живою, рідною їм, українською мовою, тільки вона виведе наш народ на широкий шлях культурного життя". Власне, потреба такої школи була однією з основних підстав вимагати автономію для України.

З книги: Порш, Микола. Автономія України і соціал-демократія, Київ, 1917 р.
З книги: Порш, Микола. Автономія України і соціал-демократія, Київ, 1917 р.

Роки української революції чітко продемонстрували усвідомлену українцями потребу вчитися. Після однієї із своїх поїздок Україною Християн Раковський восени 1920 року занотував: "Населення скрізь посилено вимагає шкіл. Селяни самі віддають будинки поміщиків та ремонтують школи. В одній волості Житомирського повіту серед селян зібрано 3 млн. грошей для того, щоб їм зробили школу". Тому на початку 1920-го серед перших директив радянської влади була ухвала про поновлення зачинених денікінцями шкіл: "В області початкової школи зосередьте всі зусилля на підтримці та зміцненні початкової школи. Відкрийте всі українські школи, що існували раніше. Забезпечте їх навчальними посібниками, паливом і всіма засобами охороняйте приміщення від реквізиції".

Самими лише школами обмежитися було неможливо, адже серед дорослих теж було багато неписьменних. Тому одразу після усталення своєї влади більшовики в Україні проголосили курс на боротьбу з "неграмотністю" - саме таке визначення невміння читати та писати було спочатку поширене в українськомовних виданнях, про "неписьменність" почали говорити пізніше. 21 травня 1921 Раднарком УСРР затвердив аналогічну ухваленій в РСФРР в грудні 1920-го постанову "Про боротьбу з неграмотністю". Зрозуміло, що в українському варіанті згадувалися установи УСРР і, головне, саме українська називалася першою серед мов, якими мала здійснюватися ліквідація неписьменності.

Постанова РНК УСРР від 21 травня 1921 року "Про боротьбу з неграмотністю" / Збір законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1921 р., ст.254
Постанова РНК УСРР від 21 травня 1921 року "Про боротьбу з неграмотністю" / Збір законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1921 р., ст.254

З самого початку кампанія з ліквідації неграмотності набула форм військової операції (з кінця 1922 то все навіть означатися почало як "Третій фронт") зі всіма відповідними ознаками: масовим характером та мобілізацією на боротьбу з неграмотністю всього письменного населення країни. Останнє відбувалося в якості трудової повинності, але з відповідною оплатою праці за нормами працівників освіти.

Навчанню підлягали всі, хто не вмів писати і читати – робітники, селяни, червоноармійці – віком від 8 до 50 років.

Агітаційний плакат радянської влади
Агітаційний плакат радянської влади

Мовою навчання могла бути українська, російська або будь-яка інша мова за бажанням особи, що навчається. Ухилення від встановленої декретом повинності або ж перешкоджання неграмотному відвідувати школу тягло за собою кримінальну відповідальність. Робітники підприємств звільнялися на дві години від роботи для занять в школі зі збереженням заробітної плати. Селяни отримували 20% знижки при обов'язковому страхуванні майна та обслуговувалися в млинах поза чергою.

Повідомлення про покарання для тих, хто ухиляється під ліквідації неписьменності / Червоний шлях (Єлисаветград), 5 грудня 1924
Повідомлення про покарання для тих, хто ухиляється під ліквідації неписьменності / Червоний шлях (Єлисаветград), 5 грудня 1924

Для потреб кампанії передавалися народні будинки, церкви, синагоги, клуби, приватні будинки. Заводи та фабрики та радянські заклади також зобов'язувалися надати відповідні приміщення.

Для контролю за кампанією при Наркоматі освіти (Наркомос) УСРР була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія з ліквідації неписьменності – ВУНКЛН або ж, за тодішньою модою на нові словотвори "Всеукрграмчека". Спочатку до її складу входило 5 осіб, але згодом склад був суттєво розширений за рахунок створення постійної наради з представників ЦК КП(б)У, жіночих відділів ЦК комсомолу і Південного бюро Всесоюзної ради профспілок (ВЦРПС). Комісію очолив голова ВУЦВК Григорій Петровський. Вона проіснувала 9 років.

Голова ВУНКЛН Григорій Петровський / Геть неграмотність,31 вересня 1924 р
Голова ВУНКЛН Григорій Петровський / Геть неграмотність,31 вересня 1924 р

Вже 2 липня 1921 відбувся перший публічний звіт про боротьбу з неграмотністю в 11 (чомусь без Київської) тогочасних губерніях УСРР. Загальний висновок був такий: "З цього всього видно, що праця по ліквідації неграмотности тільки починається в більшости губерній. Замічаються більші недостатки, котрі гальмують працю, і які потрібно усунути".

Ліквідація неграмотности на Україні / Вісти ВУЦВК, 3 липня 1921.
Ліквідація неграмотности на Україні / Вісти ВУЦВК, 3 липня 1921.

Голод і перехід до самоокупності у 1922-1923 роках загальмували справу. Про незадовільне становище звітували у листопаді 1923 на черговій сесії ВУЦВК:

Стан справи боротьби з неграмотністю / Селянське життя (Чернігів), 18 листопада 1923
Стан справи боротьби з неграмотністю / Селянське життя (Чернігів), 18 листопада 1923

Для порівняння зазначу, що навіть станом на 1 січня 1915 року охоплення дітей шкільною мережею в підросійській Україні становило 53,5%, тобто у листопаді 1923 року охоплення дітей шкільного віку школою ще не сягнуло дореволюційного рівня.

Оскільки боротьба з неграмотністю була не просто освітньою, але й політичною кампанією, то важливим аспектом було надрукувати букварі з новим політичним змістом.

Активістів лікнепу називали "культармійцями", що відповідало військовому духу "боротьби на культурному фронті".

Заклади лікнепу поділялися на три типи. Школи 1-го ступеня навчали читання і рахівництва дорослих та підлітків протягом півроку. Школи 2-го ступеня призначалися для малописьменних, яких навчали за програмою початкового навчання. Процес тривав від півроку до 9 місяців. Третій тип становили гуртки, де письменні навчали неписьменних. Такі гуртки створювалися у віддалених селах та хуторах.

Агітаційний плакат, який використовували під кампанії по боротьбі з неписьменністю
Агітаційний плакат, який використовували під кампанії по боротьбі з неписьменністю
Агітаційний плакат, який використовували під кампанії по боротьбі з неписьменністю
Агітаційний плакат, який використовували під кампанії по боротьбі з неписьменністю

Паралельно зі школами існували пункти лікнепу, створені різними громадськими організаціями, наприклад - створене восени 1923 року товариство "Геть неписемність!", одним з гасел якого було "Кожен письменний має навчити одного неписьменного!". Як правило, такі пункти існували при клубах, хатах-читальнях і "червоних кутках". Приміщень катастрофічно не вистачало.

Карикатура на проблему з приміщеннями для лікнепу / Червоний перець, 1928 рік, серпень
Карикатура на проблему з приміщеннями для лікнепу / Червоний перець, 1928 рік, серпень

Попри масовий характер кампанії, 87% учнів лікнепівських шкіл становили діти та підлітки.

З усталенням непу держава відмовилася від примусового залучення неписьменних до навчання та від трудової повинності щодо грамотних, яких залучали до кампанії як навчателів.

Попри всі складнощі, кампанія з ліквідації неписьменності набирала обертів. До 1926 року кількість закладів лікнепу виросла до 17,5 тис., а кількість учнів в них до 500 тис. Щоправда, якість навчання лишалася низькою, що було зумовлено нетривалим терміном навчання та нерегулярним відвідуванням учнями.

Василь Седляр "В школі лікнепу"
Василь Седляр "В школі лікнепу"

Перші нові букварі з'явилися у 1923 році, згодом їх переклали українською. Але букварів певний час все одно ще не вистачало.

Згідно з доповідною для Наркомосу УСРР в жовтні 1924 року, в республіці налічувалося понад 2,2 млн неписьменних. Найкращі показники у боротьбі з ліквідацією неграмотності демонструвала Одещина, найгірші – Катеринославщина та Полтавщина. Кількість шкіл для неписьменних становила 7 841, а для малограмотних – 417. Забезпеченість учнів підручниками у містах складала – 80%, а на селі -40-45%.

У 1927 році рівень грамотності населення УСРР сягнув 52,6%. Перед, як завжди, вело місто. Тут рівень письменних становив 77,2%, тоді як на селі — лише 52,6%. Більшість неписьменних становили жінки, особливо на селі, де 2/3 жінок були неграмотні, тоді як аналогічний показник серед чоловіків становив 1/3.

Рівень писемності напряму був пов'язаний з індустріалізацією. Найбільш неписьменними лишалися аграрні райони, насамперед Молдавська АСРР та Вінниччина.

У 1926 році було запроваджено обов'язкове початкове навчання дітей віком 8-11 років, тож мережу лікнепу скоротили. Головний акцент було зроблено на малописьменних. Кількість шкіл для них зросла до понад 1 тис. і охоплювала понад 400 тис. населення.

Кампанія з ліквідації неписьменності закінчилася чисткою старих вчительських кадрів, яких замінювали "культармійці". Ці молоді партійні та комсомольські висуванці добре зарекомендували себе під час реалізації першої масштабної більшовицької політичної кампанії. Вони пройшли відповідну апробацію і довели свою відданість партії. Це була чергова кадрова чистка до якої неодноразово вдавалися більшовики.

Попри те, що цілковито неписьменність ліквідувати до десятої річниці Жовтня не вдалося (а мета така ставилася), результати кампанії були вагомими. Її впевнено можна назвати успішною.

З проголошенням курсу на форсовану індустріалізацію, також відомого як "другий комуністичний штурм", темпи ліквідації неписьменності теж мали прискоритися.

Ліквідація неписьменності серед жінок Вовчанського району на Харківщині / Нова громада, 1930 рік
Ліквідація неписьменності серед жінок Вовчанського району на Харківщині / Нова громада, 1930 рік

Знову була повернута система примусу та заохочення. До роботи почали залучати всіх грамотних віком від 16 до 50 років, не позбавлених виборчих прав. Однак тепер це вже була безоплатна трудова повинність, ухилення від якої тягло за собою кримінальну відповідальність.

Випускники лікнепівських шкіл мали скласти по закінченні екзамен, після чого отримували відповідне посвідчення. Дорослі неписьменні, які регулярно відвідували школу лікнепу і були відмінниками отримували ряд привілеїв нарівні з "ударниками виробництва", зокрема позачергове отримання продуктів та промтоварів у магазинах кооперації. Випускників-відмінників преміювали. Види премій різнилися. Це могли бути гроші, товари або ж путівка в санаторій.

Гурток лікнепу на Луганщині / Всесвіт, 1929 рік
Гурток лікнепу на Луганщині / Всесвіт, 1929 рік

Темпи ліквідації неписьменності сповільнилися унаслідок компанії з колективізації. Але влада відчувала потребу у грамотному населенні. З 1937 року набуло розвитку 7-річне навчання. Це у перспективі мало кардинальним чином вирішити питання.

Боротьба з неписьменністю серед дорослого населення тривала впродовж 1930-х років. Лікнепівські школи були замінені єдиним навчальним школами для дорослих з трьома курсами. На першому курсі ліквідовувалася неграмотність, на другому – малограмотність, а на третьому проводилася загальноосвітня підготовка в рамках початкової шкільної програми.

Збірник декретів та постанов партії та уряду щодо боротьби з неписьменністю (Лениздат, 1940)
Збірник декретів та постанов партії та уряду щодо боротьби з неписьменністю (Лениздат, 1940)

Відповідно до перепису 1937 року 85,6% мешканців УРСР вважалося письменними. Такі високі показники досягалися за рахунок зниження критерію грамотності. Грамотною вважалася особа, яка вміла читати по складах і могла написати своє прізвище.

Перепис 1939 року засвідчив, що писемними в Україні стали 90,4% мешканців міст та 82,2% селян. Такі дані дозволили радянській владі переможно відзвітувати про успішне виконання кампанії з ліквідації з неписьменності. Однак, остаточно неписьменність була ліквідована тільки після Другої світової війни і ключову роль тут зіграла обов'язкова середня освіта для дітей.

    Реклама на dsnews.ua