• USD 27
  • EUR 30.3
  • GBP 36
Спецпроєкти

"Невдячні укапісти". Як УКП в зв’язках з Винниченком звинувачували

У період між 18 та 29 листопада один з лідерів Української комуністичної партії Андрій Річицький написав до редакції "Вістей ВУЦВК" листа з промовистою назвою "Пошилися в дурні". Разом із спростуванням розміщених у "Вістях" закидів щодо УКП, цей лист засвідчив: шляхи УКП і Винниченка розійшлися давно і незворотно

Реклама на dsnews.ua

Восени 1921 року Українська комуністична партія лишалася єдиною українською політичною силою, яка знаходилася в легальній опозиції до більшовицької влади в Україні. Як і раніше, укапісти вважали себе законними представниками інтересів українського пролетаріату. Лідери УКП підкреслювали, що Комуністична Партія більшовиків України (КП(б)У) була не витвором внутрішніх сил Української революції, а цілком керованою обласною філією РКП(б). Такий стан справ, на їхнє переконання, свідчив про гальмівні для революційного процесу великодержавні стремління російських комуністів.

Попри можливість легального існування, насправді УКП завжди балансувала на межі. Партія незмінно знаходилася під шквалом критики та все новими спробами викрити її зв’язок з "петлюрівщиною" чи іншою "контрреволюцією". Яскравим втіленням таких спроб стала стаття "Новий "гріх" чи нова "брехня" (Винниченко й укапісти)" у "Вістях ВУЦВК" від 18 листопада 1921 року.

Стаття М. Любченка у Вістях ВУЦВК" від 18 листопада 1921 року
Стаття М. Любченка у Вістях ВУЦВК" від 18 листопада 1921 року

Автором цієї короткої, але досить гострозвинувачувальної статті став тодішній тимчасовий редактор "Вістей" Микола Любченко (він тут же дописував ще й під псевдонімом "Кость Котко"). Матеріал, на який посилався Любченко, вказував на пряму пропозицію Винниченка до лідерів УКП "зробити демонстрацію" проти більшовицької влади в Україні. Для цієї акції, Винниченко навіть згоджувався "віддати себе на смерть", оголосивши відповідні заяви та роз’яснивши ціль "озброєної демонстрації". То чи дійсно "негідник" Винниченко мав спільну мету з укапістами? Як насправді складалися стосунки проводу УКП з Володимиром Винниченком?

Володимир Винниченко. Кадр з кінохроніки
Володимир Винниченко. Кадр з кінохроніки

Будучи свого часу однією з найбільш знакових постатей в УСДРП, Володимир Винниченко мав вагомий вплив на політичний курс української соціал-демократії. Політичне роздоріжжя, на якому на початку 1919 р. опинилася очолювана Винниченком Директорія УНР, призвело й до кризи в лавах його партії. Перший шлях передбачав запровадження в УНР совітської політичної моделі, що буцімто дало б змогу замиритися з урядом Леніна; другий – парламентсько-демократичний шлях розвитку та рішуча боротьба з більшовизмом.

Мінливість Винниченка та безперестані ідейно-політичні пошуки не раз зіграли злий жарт як з його однопартійцями, так і ним самим. Для УСДРП крапки над "і" мав розставити VI з’їзд партії.

Реклама на dsnews.ua

Можливість переходу партії на совітську (радянську) платформу видавалася більш ніж реальною. На той час майбутні творці УКП, зокрема Андрій Річицький, Михайло Авдієнко, Антін Драгомирецький та інші, де-факто викристалізувалися оборонцями совітської влади. Як згадував переконаний захисник демократичної платформи Панас Феденко, група делегатів катеринославської організації УСДРП, що прибула на з’їзд, була вражена "совєтофільськими" настроями голови Директорії Винниченка, прем’єра Володимира Чехівського, Миколи Порша тощо. Тільки Симон Петлюра був рішучим противником совітської платформи.

Засідання VI з’їзду УСДРП тривали з 10 по 13 січня 1919 року. Попри оптимістичні очікування просовітської частини, верх почали брати захисники демократії. Дехто з адептів совітського шляху розвитку покладав чималі надії на слово Винниченка. Та він не надто поспішав декларувати свою позицію, вичікуючи, куди ж схиляться шальки терезів. З’явившись під кінець з’їзду, Винниченко виголосив палку промову, але… не на користь "совєтофільської" течії. Назвавши прихильників останньої утопістами, він доклав свій голос за парламентсько-демократичну платформу. Словами згадуваного Панаса Феденка: "Була в цій непевності провідних людей велика політична і персональна трагедія".

Зазнавши поразки, просовітська меншість утворила фракцію незалежних соціал-демократів (УСДРП незалежні), яка стала на шлях поступової відмови від "соціал-демократичних ілюзій" та реорганізації в Українську Комуністичну партію 22 – 25 січня 1920 року.

А Винниченко 11 лютого 1919-го вийшов з Директорії, подав заяву про свій вихід з УСДРП, а невдовзі виїхав закордон. В цей момент він переживав глибоку внутрішню кризу, збираючись зникнути з політичного обрію, "обтрусившись від всякого пороху політики", поринути в літературну справу.

Спроба відмови від політичної діяльності виявилася для нього швидкоминучим епізодом: у Відні нещодавній очільник Директорії приступає до написання спогадів "по гарячим слідам". Тритомна мемуаристична праця "Відродження нації", роботу над якою Винниченко розпочав у червні 1919 року, чудово відбивала його тодішню еволюцію поглядів, в яких відбувся крутий поворот в сторону комунізму.

Обкладинка книги Володимира Винниченка "Відродження нації", 1920 рік
Обкладинка книги Володимира Винниченка "Відродження нації", 1920 рік

Полишивши УСДРП, в березні 1920 року, Винниченко приймає якнайдієвішу участь в створені Закордонної групи Української комуністичної партії (ЗК УКП). Основу цієї політичної сили творили кілька десятків активістів закордонної організації УСДРП. До проводу партії долучилися Володимир Левинський, Василь Мазуренко, Григорій Піддубний та інші. Друкованим органом Закордонної групи УКП стала газета "Нова доба". Окрім Відня, осередки партії знаходилися також у Празі та Берліні.

Прийнявши комуністичну платформу, Винниченко та його однодумці водночас рішуче критикували національну політику російських більшовиків, а невдовзі також повне нищення демократичних прав та свобод для робітництва "країни рад". Щоправда, безпосереднього організаційного зв’язку між самою УКП та Закордонною групою УКП на чолі з Винниченком не існувало, а відносини між ними почали складатися непросто.

Провідний теоретик УКП Андрій Річицький не мав особливих симпатій до Винниченка, вказуючи на його "дрібнобуржуазну мінливість" та "ідейні хитання".

Андрій Річицький
Андрій Річицький

В травні 1920 року Володимир Винниченко на короткий час повернувся з-закордону. Проте, його сподівання на зміну курсу більшовиків в "українському питанні" швидко танули. Творець Закордонної групи УКП дедалі більше пересвідчувався, що "УСРР як окрема держава є фікція".

Вже у вересні 1920 року Винниченко знову перетинає кордон. Керований своїми враженнями, він пише памфлет "Революція в небезпеці! Лист Закордонної групи УКП до комуністів і революційних соціалістів Європи та Америки", в якому жорстким тоном засуджує великодержавну політику більшовиків, звертаючи увагу також на переродження російських комуністів на нових експлуататорів трудових мас.

Обкладинка брошури з памфлетом Володимира Винниченка "Революція в небезпеці!" (1920 р)
Обкладинка брошури з памфлетом Володимира Винниченка "Революція в небезпеці!" (1920 р)

Вочевидь ця закордонна критика більшовицького режиму боляче відбивалася на і без того складному становищі УКП в Україні. Влітку того таки 1920 року партія за різними свідченнями налічувала близько трьох тисяч членів, але постійні утиски, періодичні репресії та загалом "непривілейованість" перебування в її лавах, не сприяли ні кількісному росту, ні посиленню впливовості УКП.

Лідери УКП також намагалися здобути симпатії комуністичних партій закордоном, тоді як від зв’язків із Закордонною групою УКП та їхніх гучних відозв відхрещувалися. Так, 30 липня 1921 року віденське видання "Наша правда" помістило лист членів ЦК УКП Антіна Драгомирецького та Юрка Мазуренка, в якому автори рішуче розмежовувалися із Закордонною групою УКП та її лідером Володимиром Винниченком.       

Попри відсутність організаційного зв’язку, лідер ЗГ УКП певний час оптимістично оцінював політичні перспективи укапістів. Свої міркування він виклав в невеликій брошурі "Українська Комуністична Партія (УКП) і Комуністична Партія (большевиків) України (КП(б)У)": "…УКП являється дійсним носієм прінципів революції. Маси не можуть не бачити, що КП(б)У є тільки технічний, бюрократичний апарат Москви, що це – організація урядовців-комісарів, а не клясова організація працюючих мас…".

Обкладинка брошури Володимира Винниченка "Українська Комуністична Партія (УКП) І Комуністична Партія (большевиків) України (КП(б)У)", Відень, 1921
Обкладинка брошури Володимира Винниченка "Українська Комуністична Партія (УКП) І Комуністична Партія (большевиків) України (КП(б)У)", Відень, 1921

Відверто звинувативши російських комуністів в колоніальній політиці щодо України, автор праці наголошував, що "КП(б)У є явище наносне, тимчасове, наслідок ненормального й трудного розвитку революції на Україні", іншими словами, "засахарений патентований труп". Майбутнє, на глибоке переконання Винниченка, за "дійсно-комуністичною" та "дійсно-революційною" УКП.

Насправді ж ідейно-політичні позиції УКП та ЗК УКП не були тотожними. Винниченкова критика більшовицької політики в Україні мала деякі суттєві відмінності. Фактично вона становила собою оригінальне поєднання укапізму з ідейними засадами течії "лівих комуністів". Ця течія, що існувала як в середовищі РКП(б), так і серед європейських комуністичних організацій, критикувала провід російських комуністів та залежних від їхньої політичної волі лідерів західних компартій з позицій "робітничої демократії".

Саме "ліві комуністи" звинувачували більшовиків в підміні ідеї диктатури пролетаріату на диктатуру партії, функціонери якої поступово перероджуються на новий правлячий клас. Така ж критика характерна і для Винниченкового листа-памфлета "Революція в небезпеці!". Не дивно, що "Нова доба" передруковувала тексти схожої спрямованості авторства європейських лівих комуністів, як то Антона Паннекука чи Германа Гортера.

Натомість частина укапістського проводу теоретично виявилася більш переконаними "більшовиками", ніж, власне, самі більшовики. Критикуючи національну політику уряду Леніна, Річицький не протиставляв диктатуру комуністичної партії пролетарській диктатурі. За свідченнями члена ЦК УКП Івана Майстренка, більшість укапістського проводу не поділяли підтримку Георгієм Лапчинським опозиційної до більшовицької верхівки "Групи демократичного централізму", за що той називав Річицького і к "неофітами ортодоксального комунізму".

Категорична критика Андрія Річицького та частини ЦК УКП згортання ініційованого більшовиками ще в 1918 комуністичного будівництва та запровадження непу стала причиною відтоку з партії низки кадрів. Важлива обставина: сам Річицький пояснював своє негативне ставлення до непу дещо інакше за лівих комуністів. Зокрема, він робив акцент на тому, що неп тільки посилить великодержавні позиції та русифікаторські впливи.

Згадана вище публіцистична атака проти УКП у "Вістях ВУЦВК" від 18 листопада 1921 року була зумовлена публікацією у "Новій добі" листа Володимира Винниченка до керівництва ЦК УКП, написаного (за змістом) у 1920 р. до від’їзду з України. Лист цей безперечно можна було використати для звинувачення укапістів в "контрреволюційності. В ньому "т. Винниченко запропонував ЦК УКП зробити демонстрацію проти цеі (колоніально-окупаційної – А.К.) політики", яку провадили в Україні російські комуністи. Винниченко зазначав, що ймовірно загине, але зробить потужну заяву проти більшовицького уряду. Сутнісно він пропонував укапістам очолити всеукраїнське повстання. Було це, як нагадує Любченко, влітку 1920 року, "в мент, коли хитався фронт під Варшавою, а Врангель зайняв Олександрівськ".

У 1921 ж році Микола Любченко дорікав укапістам, що ті, отримавши листа, …. не заарештували Винниченка, і навіть не відправили його до божевільні, можливість чого, "в залежності від ситуації", розглядав автор. Зрозуміло, що це у Любченку вже говорив літератор.

29 листопада 1921 р. Вісті ВУЦВК помістили статтю Миколи Любченка "Невдячні укапісти", в якій наводиться і текст написаного у період між двома публікаціями самого Любченка листа-відповіді Річицького. Лист Річицького до редакції мав заголовок "Пошилися в дурні" і витриманий він в типовому для автора полемічному стилі. Назвавши Любченка "роменським фейлетоністом", Річицький заперечив факт отримання членами УКП Винниченкового листа з пропозицією повстання.

Витяг із статті Миколи Любченка "Невдячні укапісти", "Вісті ВУЦВК", 29 листопада 1921 року
Витяг із статті Миколи Любченка "Невдячні укапісти", "Вісті ВУЦВК", 29 листопада 1921 року

Захищаючись, Річицький вказав на цілковите ігнорування Любченком документів, де укапісти висловлюють своє справжнє ставлення до Володимира Винниченка. "Що ж до настроїв Винниченка на Україні, які мінялися кілька разів на день од капебеушницького міністеріялізму і майже до повстанчества, то про це я теж писав в надрукованому листі до групи "Нової Доби" — додавав Річицький. Спростовував він і твердження про "партійні доручення" Винниченку від Георгія Лапчинського, на котрі теж нарікав Любченко.

Коментуючи цей лист до редакції, Любченко не висунув справді вдалих контраргументів. Тож йому лишалося хіба обізвати укапістів "невдячною публікою", яка забуває, що кожне нове повідомлення робить цій малочисельній партії "величезну рекламу".

Потік обвинувачень в потуранні "контрреволюції", "петлюрівщині" та "буржуазному націоналізмі" не припинявся до самого часу організаційної ліквідації УКП на її останньому з’їзді в березня 1925 року. Тим не менш, більшість провідних діячів УКП влилися до КП(б)У. Залишаючись ідейними комуністами, вони зазнали подальших переслідувань, потрапивши у жорнова сталінських репресій. Комуністичні ж переконання Володимира Винниченка дійсно стали ще однією, але не останньою сторінкою його ідейних шукань.

Але "роман" між Винниченком та УКП продовження не мав. Хоча сам Річицький, вже перебуваючи в лавах КП(б)У, Винниченка не забував і навіть брошуру про нього написав.

Обкладинка брошури Андрія Річицького "Винниченко в літературі й політиці" (1928)
Обкладинка брошури Андрія Річицького "Винниченко в літературі й політиці" (1928)
    Реклама на dsnews.ua