• USD 27.8
  • EUR 33.5
  • GBP 38.6
Спецпроєкти

"Неисправимый хохол" на чолі. Створення і падіння Галицької СРР – останнього радянського бастіону у Європі

21 вересня 1920 року переходом червоних військ за Збруч закінчилася півторамісячна історія Галицької СРР. Ліквідація ГСРР засвідчила не лише поразку останньої спроби Кремля створити бастіон комунізму у Європі, а й крах сподівань на світову революцію

Агітаційний плакат більшовиків, 1920 р.
Агітаційний плакат більшовиків, 1920 р.
Реклама на dsnews.ua

Більшовицькі керманичі свої дії стосовно України у добу революції та національно-визвольних змагань коригували в залежності від потужності, напрямку та перспектив українського національно-визвольного руху. Приміром, до травня 1917, доки він здавався більшовиками доволі слабким, – підтримували нездійсненне (як їм здавалося) право націй на відокремлення та заперечували федералізм. Коли розпочалися тертя між Тимчасовим урядом та Центральною Радою, у яких більшовики підтримали УЦР, гасло про неприпустимість федерації вони зняли. Вже із серпня 1917-го погодилися з можливістю федерації, а у 1918-му навіть радянську Росію без України означили федеративною республікою.

Так само сталося і з формальним визначенням державного статусу України. І утворення у грудні 1917-го совітської УНР як складової Росії, і проголошення її незалежності у березні 1918-го відбувалися невдовзі після подібних дій справжньої УНР. Питання кордонів між РСФРР та радянською Україною у 1919-році теж вирішувалося згідно сформованих Центральною Радою ще у травні 1917-го та втілених ІІІ універсалом настанов. Навіть національно-культурний нігілізм зразка 1919-го базувався на висновках про українських рух, тобто про його слабкість у добу гетьмана Скоропадського. Зокрема, у березні 1919-го Ленін наголошував: «Україна відокремлена була від Росії винятковими умовами і національний рух не пустив там коріння глибоко. Наскільки він проявився, німці вибили його».

Помилковість своїх висновків більшовики змушені були визнати лише після поразки 1919 – і знову таким під впливом національного руху. Тому вже з грудня 1919-го Кремль взяв на озброєння гасло «незалежної радянської України», завдяки якому у боротьбі з Польщею та петлюрівською УНР він зміг заручитися підтримкою Михайла Грушевського та Володимира Винниченка і, відповідно, частини українського руху.

Подібна корекція дій існувала і у ставленні до українських територій, що до революції входили до складу Австро-Угорщини. Насамперед до Східної Галичини.

У першій половині 1919-го, тобто в перші місяці після Акту Злуки, в УСРР існували різні бачення майбутнього Східної Галичини. Зокрема, з огляду на те, що в УГА та в червоних був спільний ворог – Польща, яка з квітня стояла на шляху з’єднання РСФРР/УСРР з радянською Угорщиною, і з огляду на те, що була отримана директива на таке з’єднання, то у липні 1919-го в керівництві УСРР всерйоз розглядали варіант союзних відносин з УГА.

Схема фронтів радянських військ на 1 червня та на 1 липня 1919. З радянських карт 1919-го року
Схема фронтів радянських військ на 1 червня та на 1 липня 1919. З радянських карт 1919-го року

Таки варіант подій розглядався як можливий після того, як більшовицькі керманичі України зрозуміли, що, попри суперечності, змусити УГА повернути зброю проти петлюрівців у будь-якому випадку не вийде.

Реклама на dsnews.ua
Фрагмент з адресованого голові РНК УСРР Раковському повідомлення про перемовини представників Червоної армії з делегацією УГА, початок липня 1919-го. З фондів ЦДАВО України
Фрагмент з адресованого голові РНК УСРР Раковському повідомлення про перемовини представників Червоної армії з делегацією УГА, початок липня 1919-го. З фондів ЦДАВО України

 «Сприяти» укладенню союзу мало скрутне становище УГА, у якої була просто таки катастрофічна нестача боєприпасів для ведення війни. Умовою його укладення більшовицька сторона вбачала розірвання акту Злуки та відкликання з Армії УНР усіх галичан. Майбутній союз подавався як діяльність «радянських армій /Росії України, Угорщини, Словаччини, що ведуть боротьбу до повної перемоги над румунсько-польськими імперіалістами».

 З цим не склалося.

Іншим варіантом, що розглядався, було проголошення самостійності Східної Галичини. Відповідальний в ЦК КП(б)У за західноукраїнський напрямок Володимир Затонський у телеграмі від 31 травня 1919-го пояснював це так: «галичани поляки та євреї бояться українізації наполягають на самостійності радянської Галичини». Але сам він був проти: «Що стосується радянського центру, я вважаю створення його передчасним. Краще, якщо він створиться в результаті повстання в Тарнополі з представників січовиків, поганих комуністів, але здатних дратися з Галлером, ніж буде уособлюватися Фрейліхом і сидіти в Проскурові». Заувага про Фрейліха була продиктована тим фактом, що у другій декаді травні у більшовицькій пресі Проскурова було оголошено про створення Галицького військово-революційного комітету, на чолі якого начебто стояв Фрейліх. За думкою очільника комуністів Східної Галичини Михайла Левицького та голови Кам’янець-Подільського виконкому Михайла Барана, таке рішення діячів, які «діють, ймовірно, від організації єврейських товаришів» є «великою помилкою, що може зашкодити революції в Галичині». Самі ж вони наполягали на «з’єднанні Галичини з УСРР, чого наполегливо вимагають робітники і селяни Східної Галичини».

Фрагмент звернення М.Левицького та М.Барана від 21 травня 1919-го до керівництва УСРР з приводу проголошення Галицького воєн ревкому на чолі із Фрейліхом. З фондів ЦДАВО України
Фрагмент звернення М.Левицького та М.Барана від 21 травня 1919-го до керівництва УСРР з приводу проголошення Галицького воєн ревкому на чолі із Фрейліхом. З фондів ЦДАВО України

Втім, основним напрямком, на якому наголошували і представники компартії Східної Галичини, і сам Затонський, було проголошення радянської Галичини з наступним її приєднанням до УСРР, тобто приблизно за тією ж схемою, як відбулася Злука УНР та ЗУНР. Позицію об’єднання гаряче підтримував наркомвоєн УСРР Микола Подвойський та й загалом такий курс підтримало керівництво УСРР. Але через розвиток повстанського руху в самій Україні та наступ денікінців підтримка була здебільшого моральною.

Зрештою усі плани залишилися на папері, хоча той же таки Затонський вже збирався в найближчому майбутньому «перетворитися на галичанина» з тим, щоб контролювати ситуацію в уже радянській Східній Галичині. Цікава деталь – саме «Східній Галичині», а не «Західній Україні». Адже навіть ЗУНР у більшовицьких документах тоді проходила як «Східно-Галицька Народна Республіка».

Не останню роль у гальмуванні такого приєднання зіграли «об’єднавчі» ініціативи Кремля вже стосовно приєднання УСРР до РСФРР, які у другій половині травня було різко активізовано.

Хоча у 1919-му планам не судилося втілитися, набутий досвід було використано в році наступному. А певним чином – навіть раніше. Загони Південної групи 12 армії РСЧА, які пробивалися від Одеси на північ і у жовтні 1919-го навіть на короткий час оволоділи Києвом, в одній із збройних сутичок розбили керований Іваном Сіяком галицький загін тодішньої армії УНР.

Карта з видання "Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель". – К., 2018. Автори карти Дмитро Вортман та Максим Майоров
Карта з видання "Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель". – К., 2018. Автори карти Дмитро Вортман та Максим Майоров

Замість розстрілу, який був звичною лінією поведінки з полоненими, Затонський, що чув про Сіяка як про відомого соціал-демократа Галичини, спрямував його у Москву до Леніна. «Неисправимый хохол», як означив себе Затонський у написаному 3 листопада 1919-го листі до Леніна, просив вождя зробити з Сіяка справжнього комуніста та вказував, що із нього може вийти «работник покрупнее Садуля» (член Комінтерну, французький комуніст, на якого більшовики тоді ще покладали революційні надії). І одразу ж Затонський відзначав: «Можливо, наступного разу на Україні можна буде і без Раковських обійтися».

Та Сіяк все ж був лише окремим діячем і далі до УГА не мав стосунку. З пробільшовицьки налаштованими ж представниками УГА переговори почалися вже після початку нового опанування більшовиками України. А вже 12 лютого 1920-го, після внутрішнього перевороту, УГА було передпорядковано червоним та перетворено на ЧУГА. Сталін, який тоді керував Укррадтрудрамом та входив до складу Реввійськради Південно-Західного фронту, вже 13 лютого у листі до Леніна відзначив цей факт та наголосив на доречності створення «українськогалицького кулака для боротьби проти поляків», для чого вважав можливим пообіцяти їм допомогу у звільненні Галичини та завоюванні незалежності.

Пропозиції Сталіна щодо використання УГА. З російського архіву
Пропозиції Сталіна щодо використання УГА. З російського архіву

Ймовірно, Ленін відреагував не так, як мало бути (є лише повідомлення про розмову зі Сталіним 15 лютого телефоном, телеграфної відповіді Леніна знайти не вдалося), тому вже 16 лютого у новому зверненні Сталін відзначає, що його не так зрозуміли і, не бажаючи детально пояснювати у шифрованій телеграмі, уточнює: «Нашою політикою нічогонероблення ми даємо Польщі можливість сфабрикувати («мовою оригіналу – «состряпать») Петлюрівську Галичину /а потім і Україну/ з військами, не створюючи своєї противаги. Результат ми ще раз залишимося обманутими. При цьому не важко зрозуміти, що для того, щоб робити що-небудь, зовсім не потрібно галасувати».

Фрагмент адресованої В.Леніну шифрованої записки Й.Сталіна від 16 лютого 1920-го, зміст якої наведено вище в тексті. З російського архіву
Фрагмент адресованої В.Леніну шифрованої записки Й.Сталіна від 16 лютого 1920-го, зміст якої наведено вище в тексті. З російського архіву

Власне, за цим алгоритмом більшовики і діяли, причому на перших ролях у практичному здійсненні вказаних настанов знову опинився «неисправимый холол», тобто Затонський, який від початку нового захоплення України відповідав в ЦК КП(б)У за західний напрямок діяльності. Приміром, вже 5 березня у Києві було поновлено видання «Галицького комуніста», вихід якого починався ще в травні 1919-го, проводилася активна агітаційна робота в ЧУГА.

Головним завданням в умовах планованого захоплення Східної Галичини була підготовка кадрів, насамперед з числа осіб, які мали галицьке коріння. Серед таких існували певні групи – «туркестанці» (тобто ті, які через полон в роки війни пройшли «школу» більшовизму задовго до 1920 року), «американці» (емігранти з-за кордону, переважно з США та Канади) та «петлюрівці» чи «уенерівці» (ті, хто в 1919-му воював в об’єднаній армії УНР і завдяки кому УГА й перейшла на бік червоних). Між цими групами було певне суперництво, у якому компартійні керманичі надавали перевагу «туркестанцям» та «американцям».

Їх час настав у липні 1920-го, коли Червона армія успішно наступала на Польщу. Спроба Антанти зверненням від 11 липня обмежити наступ РСЧА «лінією Керзона» була невдалою – більшовики мріяли про світову революцію.

Ще 8 липня у Києві було створено Галицький революційний комітет, який 15 липня оголосив про створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). Головою Галревкому, у якому і зосереджувалася влада ГСРР, став все той же Володимир Затонський, який таким чином «перетворився на галичанина» через рік після висловлення такого наміру. Серед членів Галревкому знайшлося місце і згаданим раніше «туркестанцям» Левицькому та Барану, а також Сіяку, який, так би мовити, поєднував у собі риси "туркестанця" та «петлюрівця». Реально нова влада почала функціонувати з 1 серпня, вже після переїзду до Тернополя.

Володимир Затонський
Володимир Затонський

Галревком видав низку декретів, перший з яких — «Про встановлення радянської влади в Галичині» — 1 серпня 1920-го. За ним державна влада зосереджувалася в руках Галревкому та його відділів, а також в Галицькій надзвичайній комісії. Незабаром було ухвалено низку декретів, впровадженням яких влада намагалася перейти на рейки комуністичного будівництва. Однак короткий час існування ГСРР завадив практичному втіленню запланованого.

Карта з видання "Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель". – К., 2018. Автори карти Дмитро Вортман та Михайло Майоров
Карта з видання "Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель". – К., 2018. Автори карти Дмитро Вортман та Михайло Майоров

Характеризуючи ситуацію на опанованих теренах, Затонський у датованому 6-вересня 1920-го листі до ЦК РКП(б) (з огляду на зміст, є істотні сумніви у точності датування) відзначав: «Українська частина населення Східної Галичини на перших порах, не виключаючи навіть інтелігенції та попів, приймає нас захоплено, як рятівників від польського гніту». Однак незабаром таке ставлення змінилося, адже, як зізнався Затонський, «в нашій політиці я також взяв рішучий та твердий курс на розвʼязування революції. Намагаюся скрізь, частково навіть демагогічно, підкреслити робітничо-селянський характер радянської влади. Підняв скажену кампанію проти інтелігенції… Нашій інтелігенції все це дуже не до смаку. Вони, вказуючи на симпатії до нас «всього українського населення», дорожать його суспільною думкою та його прихильністю. Гоню їх в шию». Не дивно, що при цьому Затонський означив галицьку інтелігенцію як «найбільш дрібʼязкову, склочну, карʼєристську та продажню в усьому, здається, світі».

Цікава деталь: цю доповідь було передано на ознайомлення Сталіну, який, власне, керував наступом на Польщу з України. Окрім загального враження щодо того, що доповідь «не позбавлена інтересу» та що «співчуття галичан, яке відзначає Затонський, цілком відповідає дійсності», його увагу привернуло лише одне. У дванадцятисторінковій доповіді чимало йшлося про потреби нової влади і, зокрема, про транспортний колапс. Між іншим там було і така образна заувага: «всі прохання і вмовляння до усіх громадських і військових установ безрезультатні, тоді як якийсь Карахан (підкреслено Сталіним – авт.) з Метрополя в Національ (в готелі «Метрополь» розташувався Наркомат закордонних справ, а в «Націоналі», який був неподалік, мешкали іноземні дипломати – Авт) подорожує не інакше як в авто». Така «неповага» «неисправимого хохла» вкрай обурила майбутнього «батька народів» — і він наклав резолюцію: «Притягнути до суду за образу

Фрагмент з екземпляру датованої 6-м вересня 1920 р. доповіді Затонського, копія якого потрапила до Й.Сталіна. З російського архіву
Фрагмент з екземпляру датованої 6-м вересня 1920 р. доповіді Затонського, копія якого потрапила до Й.Сталіна. З російського архіву

У цій доповіді Затонський звернув також увагу і на якість управлінських кадрів нової влади, критично пройшовшись по колишніх уенерівцях. Натомість «неисправимый хохол» похвалив «туркестанців». І в цьому була ще одна закономірність – саме згаданий «туркестанець» Михайло Левицький представляв комуністів Східної Галичини на ІІ конгресі Комінтерну, який наприкінці липня 1920-го відбувся у Петрограді. Цікавий надпис – єдиний українською мовою і з побажанням «стати на чолі галицької пролетарської революції» – залишив у його блокноті Дмитро Мануїльський.

Побажання Дмитра Мануїльського, записані у блокноті делегата ІІ Конгресу Комінтерну від Східної Галичини Михайла Левицького. З фондів ЦДАВО України
Побажання Дмитра Мануїльського, записані у блокноті делегата ІІ Конгресу Комінтерну від Східної Галичини Михайла Левицького. З фондів ЦДАВО України

Втім, чільне місце у тому блокноті таки займало вітання галицьким комуністам від Леніна.

Аналізуючи ситуацію липня 1920-го, вже 22 вересня у промові на Всеросійській конференції РКП(б) В.Ленін визнавав: «Отримуючи Східну Галичину, ми дістали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми ставали сусідами прикарпатської Русі, яка кипить більше, ніж Німеччина, і є прямим коридором в Угорщину, де вистачить невеликого поштовху, щоб запалала революція». Якби цей мотив став головним, то на запропонованій 11 липня Антантою «лінії Керзона» червоні могли б зупинитися і Східна Галичина справді могла стати радянською. Але Кремль, як визнав Ленін, спробував використати «підйом в нашій армії і перевагу, яка була, щоб допомогти радянізації Польщі», тобто, за великим рахунком, зробив ставку на «світову революцію». Тому у період активного наступу РСЧА вже на польських етнічних землях на українському характері Східної Галичини більшовики воліли не акцентувати увагу.

На розпочаті 17 серпня у Мінську перемовини з Польщею у Кремлі все ж вирішили відправити представника Галревкому Михайла Барана. Щоправда, як зазначав у своїй директиві нарком закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін, це був запасний варіант – якщо перемовини розпочнуться по суті, на що більшовики в контрольованому ним Мінську та ще й у мовах розпочатого поляками контрнаступу, вже не особливо й розраховували. У проголошеній же у Мінську декларації більшовицька делегація оголосила про готовність домовлятися про кордон по лінії Керзона з невеликими поступками на користь Польщі. Втім, польська делегація у Мінську таки не затрималася, особливо після того, як побачила оголошення від імені Реввійськради Західного фронту про те, що всі польські перемовники – шпигуни.

"Знамя советов", Чернігів, 1 вересня 1920 року
"Знамя советов", Чернігів, 1 вересня 1920 року

Перемовини було вирішено перенести до нейтральної Риги (радянська сторона спочатку пропонувала Естонію) і на час їх скликання (перше засідання відбулося 21 вересня, в день, коли червоні війська остаточно залишили Східну Галичину) про делегацію від Галицької СРР вже не йшлося. Натомість радянська сторона, яка показово демонструвала свою «подвійну сутність» — представництво незалежних радянських Росії та України – заблокувала допущення до перемовин делегації від УНР, військові загони якої відіграли помітну роль у польському контрнаступі.

У підписаному 12 жовтня 1920-го перемирʼї та 18 березня 1921 року мирі між Польщею та радянськими Росією та Україною про ГСРР також не було жодної згадки. Її історія, розпочавшись на рівні проєкту у 1919-му, завершилася 21 вересня 1920-го. 

    Реклама на dsnews.ua