Одна доба з життя опозиціонера. Як Винниченка гетьманські спецслужб арештували

Після перевороту 29 квітня 1918-го на чолі з Павлом Скоропадським і проголошення його гетьманом України есерівський уряд Центральної Ради, як і саму її, було розпущено. Чи не одразу ж після проголошення Української Держави у формі Гетьманату й ліквідації УНР соціалістичні партії та групи, що становили основу Центральної Ради (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти, Селянська спілка, самостійники-соціалісти), перейшли в опозицію до нової влади.

Найбільш непримиренною і войовничою була позиція есерів та соціал-демократів, які неприховано агітували за повалення силою гетьманського режиму. Відтак вітчизняні соціалісти-опозиціонери, а передусім ліві соціалісти — есдеки та есери, опинилися під ретельним наглядом гетьманських правоохоронних структур (зокрема Департаменту Державної Варти (поліції) Міністерства внутрішніх справ) та спецслужб (Осібного (Особливого) відділу власного штабу Скоропадського, що складав кістяк Головної Квартири гетьмана всієї України). Агентурні заходи провадилися й серед військовиків — колишніх старшин УНР та в збройних підрозділах держави. Під ретельним наглядом Особливого відділу перебували й провідні діячі українських соціалістичних партій.

Відтак влітку 1918-го було заарештовано лідерів лівої соціалістичної опозиції щодо гетьманського режиму. Так, 11 липня (28 червня за ст. ст.) 1918-го Особливим відділом затримали Володимира Винниченка, однак вже наступного дня його звільнили. У ніч на 27 липня було затримано Симона Петлюру, Миколу Порша, Юрія Капкана та інших. Заарештовано було не лише українських лівих соціалістів, але й низку більшовицьких агентів в Україні, а діяльність їхньої партії заборонена.

Сам Винниченко згадував у своїй праці "Відродження нації" про свій арешт досить стисло. Зазначивши, що "мав нагоду познайомитись з гетьманською охранкою й гетьманськими жандармами", Володимир Кирилович сухо додає: "Але мене було випущено з-під арешту на другий же день і пояснено, що це було просто непорозуміння. Мені ж особисто начальник офіцерсько-жандармської банди, що приїхала до мене на село арештовувати мене, проговорився, що "Особому Відділові" немов було відомо про державну змову, яку ніби я робив разом з другими відомими українськими діячами, й через те мене арештовано. Діло було, розуміється, не в нашій змові, бо тоді ще не наспів час для цього, а в тому, щоб "ліквідувати" тих українців, які могли перешкажати русько-німецькій змові".

Дивна стриманість та стислість щодо такої події в житті людини, яка любила і вміла яскраво й емоційно писати! Можливо, через те, що арешт виявився затриманням, тож Винниченко не міг заявити, що його хотіли "ліквідувати" чи закатувати у гетьманських "казематах". Відтак виникає логічне запитання: чому було заарештовано колишнього голову першого уряду Центральної Ради, одного з провідників українських соціал-демократів і знаного письменника? І чому його так швидко звільнили?

На той час Винниченко мешкав на дачі Миколи Біляшівського на хуторі Княжа Гора під Каневом і не обіймав жодної офіційної посади. Однак провадив активну протигетьманську підпільну політичну діяльність — час від часу під виглядом звичайних відвідин відомого письменника відбувалися таємні наради опозиціонерів. Саме опісля одних із таких зборів і було заарештовано Винниченка.

Арешт здійснив колишній жандармський підполковник, службовець Особливого відділу Штабу гетьмана Майборода, якому, однак, не вдалося затримати усіх учасників зібрання. За Винниченком та його прибічниками вже давно стежили агентури Особливого відділу. Однак ані міністр внутрішніх справ Ігор Кістяковський, ані начальник Штабу гетьмана Борис Стеллецький, ані сам Скоропадський не віддавали наказу про арешт Винниченка і певний час навіть не знали, що його затримано.

Гетьман дізнався про арешт відомого письменника під час одного з урочистих обідів у своєму палаці від міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка.

Вісь як змальовує цей епізод начальник гетьманського Штабу: "До призначеного часу почали зʼєднання їжджатися на обід міністри, яких радо приймав Скоропадський. Раптово зʼєднання явився вкрай схвильований Міністр Закордонних Справ Дорошенко, швидко підійшов до Гетьмана й почав щось йому поспіхом доповідати.

У залі серед зібраних настала тиша. Усі бачили, наскільки схвильований Дорошенко і як змінився на обличчі сам Скоропадський. Вислухавши Дорошенка, Гетьман підійшов до свого Начальника Штабу, відвів його вбік й задавши питання: за що він заарештував Винниченка?

Начальник Штабу доповів, що нічого подібного не відбулося й що, можливо, Винниченко заарештований за розпорядженням Міністра Внутрішніх Справ. Проте виявилося, що останній нічого про це не знав.

Скоропадський наказав негайно навести точну довідку і результати повідомити йому".

У цею годину Винниченка допитували у кабінеті Дмитра Бусла — начальника Особливого відділу Штабу гетьмана. Причиною арешту стала резолюція про повалення гетьманської влади, яку розробляли на зборах на дачі. У розпорядженні начальника відділу були також інші документи, що викривали активну противладну діяльність соціаліста. Скоропадському про це доповіли і обід тривав далі. Та по його завершенню цілий ряд міністрів заявили гетьманові, що коли Винниченка не буде негайно звільнено, то вони подадуть у відставку. Після такого ультиматуму гетьман наказав своєму начальникові Штабу негайно відбути до Особливого відділу й особисто переконатися в законності арешту Винниченка, додавши при цьому: "Влаштуйте так, аби випустити цього мерзотника і встановити за ним негласний нагляд".

Начальник гетьманського Штабу вирушив з Інститутської на Підвальну у готель "Версаль" до Особливого відділу. Саме в цей час у кабінеті начальника відділу Дмитра Бусла відбувався допит Винниченка. За великим столом навпроти вхідних дверей сидів сам Бусло, перед ним — Винниченко, збоку — жандармський полковник Безсонов. На столі горіла гасова лампа й лежала звʼязку язка якихось документів і переплетених зошитів. Стеллецький присів біля Винниченка й попросивши його розповісти про свою діяльність та про нараду, що відбувалася на дачі. У відповідь тій, "якось нехотячи", сказавши, що у ніякій політиці участі не бере, а займається винятково літературною творчістю. Що ж до так званого "зʼєднання їзду" на дачі під Каневом, то це був візит добрих приятелів. Після такої відповіді Бусло узяв зі столу заздалегідь відібрані папери й запросивши Стеллецького до сусідньої кімнати. Начальник гетьманського Особливого відділу доповів, що його агенти вже давно стежать за так званими випадковими гостями Винниченка. Підполковнику Майбороді просто не пощастило узяти усіх гостей безпосередньо на місці та з доказами, позаяк пароплав з гостями відплив раніше за той, що прибув з агентами Особливого відділу. Втім, за словами Дмитра Бусла, того, що вдалося вилучити у Винниченка, було достатня, аби зрозуміти, чим справді займалися він та його гості на канівській дачі. Начальник Особливого відділу показавши начальнику Штабу гетьмана два аркуша паперу. На одному з них були начерки списком нової Ради міністрів, а інший був приватним листом міністра закордонних справ Дорошенка до Винниченка, в якому перший

"у приязних виразах й навіть із відтінком певного відчуття авторитету пише, що він — Дорошенко, уповні приєднується до планів Винниченки і що Винниченко може на нього цілком розраховувати".

Передавши Буслу вимогу гетьмана, аби Винниченка було відпущено й піддано негласного наглядові, Стеллецький узяв із собою обидва документи й повіз їх до палацу Ськоропадського.

У гетьманській резиденції панувало збудження — гарячково робилися Михайло Чубинський та Дмитро Дорошенко. Скоропадський, оглянувши папери, запросивши до свого кабінету голову уряду Лизогуба й мовчки передавши йому обидва документи. Наступного дня Винниченка було звільнено з-під варти й увесь інцидент було віддано забуттю не.

У день затримання Винниченка зранку (о 10 год.) у Софійському соборі з ініціативи клубу "Батьківщина" та з дозволу влади відбувся молебень у памʼять річниці смерті Івана Мазепи в присутності близько 10 тисяч осіб. Попри те, що будь-які заходь на вулицях було заборонено, учасники молебню (богослужіння провів єпископ Черкаський Назарій), незважаючи на охорону із 40 осіб кіннотної варти, 125 — пішої варти та 150 вояків німецької комендатури, після панахиди з піснями вийшли на майдан і попрямували до пам " ятника Богданові Хмельницькому і далі до Михайлівського монастиря, після чого повернулися до Софії й розійшлися. У ті дні готувалися й до відзнак іменин гетьмана — 12 липня, у день Святих апостолів Петра і Павла, на Софійському майдані відбувся військовий парад, який приймав військовий міністр О. Рогоза. Тож Скоропадський навряд чи хотів затьмарювати собі свято увʼязнена язненням письменника.

Винниченко ж продовжив антигетьманську діяльність. Вона здійснювалася у кількох напрямах одночасно. У політичному — консолідація опозиційних соціалістичних партій в єдиній спілці (координаційному центрі), якою спочатку був Український національно-державний союз (УНДС), а потім (із серпня 1918-го) — Український національний союз (УНС) у поєднані з масовою агітацією; громадському — робота із земськими та різного роду професійними організаціями; економічному — організація страйків і водночас залучення коштів через кооперативну мережу; військовому — накопичення зброї, організація повстань, формування отаманських загонів та залучення військово-командного складу (серед січовиків, запорожців тощо); зовнішньому — налагодження контактів і пошук підтримки у російських більшовиків (зокрема через очільників мирової делегації РСФРР Мануільського та Раковського) та у німців (серед представників німецьких соціалістичних партій у Райхстазі, німецького Оберкомандо в Києві і, згодом, німецьких та австрійських солдатських комітетів та командування в Україні).

Вісімнадцятого вересня 1918-го Винниченка ставши на чолі УНС і був його головою до ночі з 13 на 14 листопада, коли його було обрано головою Директорії. Сам Винниченко засвідчував: "Ставши по уступленню А. Ніковського головою Національного Союзу, я мусів брати участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н.Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних клас".

Заколотникам було відомо, що того дня (13 листопада 1918-го) створена німецькими вояками у Києві Велика солдатська рада ухвалила рішення про невтручання у внутрішні справи українського народу, а відтак на згаданому засіданні в ніч на 14 листопада його учасники остаточно відмовилися навіть розглядати будь-які можливості мирного переобрання влади й ратифікувала план повстання. У цей же день Винниченко підписав відозву до населення, в якій Директорія оголосила початок всенародного повстання проти "антинародного, антиукраїнського режиму гетьмана Ськоропадського" і закликала всіх чесних громадян, як українців, так і не українців, "стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу". За день Скоропадський був оголошений поза законом, а ще через день Січові стрільці у Білій Церкві підтримали заколот і виступив через станцію Фастів у напрямку Києва.

Через місяць, 14 грудня 1918 року гетьман відмовиться від влади, а Винниченко як голова Директорії фактично стане першою особою відтвореної УНР, проте обійматиме цю посаду лише три місяці (до 13 лютого 1919-го), поступившись нею головному отаманові Петлюрі. Далі буде еміграція, співпраця з більшовицькою окупаційною владою, знов еміграція і завершення життєвого шляху на цвинтарі міста Мужен у Франції.