Остаточний мир. Як поляки та більшовики у Ризі ділили Білорусь і Волинь

Прелімінарний Ризький мир від 12 жовтня 1920 року залишав багато невирішених проблем. Напевно, найголовнішою з них було знаходження підтримуваних Варшавою антибільшовицьких військ українців та білорусів та територіях, що мали відійти до УСРР і Соціалістичної Радянської Республіки Білорусії (СРРБ). Симона Петлюру і Станіслава Булак-Балаховича не зобов'язували умови польсько-радянського перемир'я. Ризькі угоди не передбачали подальшого існування УНР і БНР, а тому не залишали лідерам демократичних республік іншого виходу, ніж продовження збройної боротьби.

Не поспішали відступати за новий кордон і польські підрозділи. За умовами перемир'я, вони мали розпочати відхід одразу після 2 листопада 1920-го, але цього не сталося. Коли за тиждень відновилися бої між Червоною армією і Армією УНР на Поділлі, то поляки прикривали лівий фланг українських позицій, не даючи більшовикам зробити маневр з їх оточення. Якщо українці оборонялися, то білоруси – наступали. 10 листопада сили генерала Булак-Балаховича вступили у Мозир і на цьому не спинилися.

Розмови у Ризі почалися з гучних протестів голови радянської "російсько-української" делегації Адольфа Йоффе своєму візаві Яну Домбському проти продовження польської агресії "гібридними", як ми б зараз висловилися, методами. 14 листопада домовилися дати полякам ще п'ять днів на вивід з радянських республік бодай своїх військ. Стосовно українців та білорусів Ян Домбський бідкався, що Польща не може взяти на себе роль жандарма і виступити проти вчорашніх союзників, з якими спільно проливали кров. Запевнив, що коли ті опиняться на польській території, будуть роззброєні.

Більшовики відчували загрозу не лише на Поділлі та Поліссі. В цей час, за таємним наказом Пілсудського, польський генерал Люціан Желіговський імітував заколот в армії. Його війська зайняли Віленську область, що за попередньою згодою між Польщею та Антантою мала залишитись Литві. Варшава стверджувала: нічого не можемо вдіяти, Желіговський нам не підпорядковується. Так звана "Серединна Литва" Желіговського не межувала з радянськими республіками. Але положення Ризького миру, які забороняли сторонам підтримку ворожих сил на своїх територіях, на "Серединну Литву" не поширювалися.

Отже до кінця 1920 року (і навіть пізніше) переговори в Ризі проходили важко. Сторони обмінювалися гострими дипломатичними нотами, натякали на можливість відновлення повноцінної війни. Для чекістів не була секретом і підтримка польськими спецслужбами Повстансько-партизанського штабу Юрія Тютюнника, створеного у лютому 1921 року з метою організації всеукраїнського повстання. Звісно, більшовики вдавалися до аналогічних недружніх проти Польщі дій, хоча і в менших масштабах.

Перше після підписання прелімінарного миру пленарне засідання у Ризі відкрилося 17 листопада 1920 року. Під час обміну вірчими грамотами з'ясувалося, що персональний склад делегацій дещо змінився. Як і раніше, головами були Ян Домбський і Адольф Йоффе. У польській команді більше не було запеклого ендека Станіслава Грабського, а залишились переважно однодумці Пілсудського. У радянській делегації замінили представника УСРР: замість Дмитра Мануїльського республіку тепер представляв Емануїл Квірінг, він же замінив Мануїльського у комісії з вирішення територіальних питань. Втім, на першому пленарному засіданні делегата від УСРР не було через хворобу.

Разом зі своїм польським візаві по комісії Леоном Василевським Квірінг готував пропозиції про зміну проходження кордону, встановленого прелімінарним миром. Але навіщо було знову порушувати це питання, після того, як про лінію кордону так довго дебатували на попередньому раунді переговорів?

Незадовго до підписання прелімінарного миру Станіслав Грабський наполіг серед колег, що Польща мусить обмежитись лише тими землями, які справді культурно до неї тяжіли. Його мінімалістська територіальна програма не влаштовувала Василевського та інших пілсудчиків, які тепер домінували в делегації і прагнули відіграти ситуацію назад. Тепер поляки хотіли отримати додатково близько 12 тис. км2 території, зокрема, на Волині.

З іншого боку, саме Грабський наполіг на збереженні за Польщею вузької смуги території, що поєднувала її з Латвією і натомість роз'єднувала радянські республіки з Литвою. Більшовицьке керівництво прагнуло ліквідувати цей "коридор Грабського" і відновити литовсько-радянський кордон. Такий кордон існував влітку 1920 року у розпал Польсько-радянської війни, коли Литва фактично виступала в ролі союзника більшовиків.

Отже, були підстави для переговорів про територіальний обмін. Та на противагу "коридору Грабського", Пілсудський подбав про більш хитрий спосіб ізолювати Литву від Москви. З жовтня 1920-го за коридором починалася вже не Литва, а "Серединна Литва" Желіговського – "сіра зона", база зосередження військ, за які Варшава відмовлялася брати на себе відповідальність.

24 листопада нарком закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін у листі до Йоффе писав: "Коридор обороняє нас від Желіговського. Коли ж Вільно стане польським містом, то ліквідація коридору не дасть нам спільного кордону з Литвою", а "в якості компенсації необхідно було б віддати їм кращу частину Волині".

Та поступатися територіями на користь Польщі довелося все одно. На правах переможця, Варшава вимагала включити у текст мирного договору положення про грошову компенсацію собі у розмірі 300 млн. рублів золотом – чимала сума на ті часи!

Так з'явилася ідея зменшення рахунку компенсації в обмін на передачу Польщі окремих прикордонних територій. По суті, ідея продажу радянськими республіками своїх сіл та громадян сусідній країні. Польські пропозиції про зміну кордону розглядалися на VIII Всеросійському з'їзді Рад 22-29 грудня. Більшовицьке керівництво визнало їх прийнятними за умови скорочення обсягу економічних вимог польською стороною.

Вже у січні 1921-го Польщі передали окремі ділянки, зокрема, на Волині. За словами Йоффе, ці території були "особистим подарунком голові польської делегації, при умові позитивного вирішення економічних питань".

У підписаному в березні договорі економічне питання було вирішено в той спосіб, що Польщі мали виплатити 30 млн. карбованців золотом: у десять разів менше, ніж та спочатку затребувала. Офіційно це називалося не репараціями і не контрибуціями, а компенсацією за "активну участь польських земель у господарському житті колишньої Російської імперії". До слова, у подальшому під різними приводами саме ця компенсація так і не була виплачена. Натомість, Польщі тоді вдалося повернути багато різного майна та культурних цінностей.

Якщо рахувати далі, то Польща отримала і в чотири рази менше нових територій, ніж того вимагала її делегація. А деякі землі вона і сама передала радянським Росії та Білорусі.

Саме цей останній територіальний обмін врятував мешканців майбутніх Рокитнівського і Шумського районів (Рівненська і Тернопільська області відповідно) від колективізації і терору, які вирували в радянській Україні в міжвоєння. Рокитне, Шумськ і прилеглі села серед іншого було передано Польщі на початку 1921 року.

Новий Ризький мир було підписано на третьому пленарному засіданні російсько-українсько-польської мирної конференції 18 березня 1921 року. За протоколом, підписанню передувало почергове зачитування трьох варіантів тексту угоди – польською, російською та українською мовами.

Якщо з читцями перших двох все зрозуміло – ними були голови делегацій Ян Домбський і Адольф Йоффе – то залишається питанням, а хто подужав озвучення українського тексту? Тут наявні пресові джерела розійшлися в своїх свідченнях. Кореспондент російського еміграційного видання "Последнія Извѣстія" впізнав у доповідачі Емануїла Квірінга. Натомість радянські "Известия" писали, що український примірник зачитував Юрій Коцюбинський.

Візьмемо на себе сміливість віддати пріоритет довіри все ж радянській пресі, яка мала краще знати в обличчя своїх дипломатів. Відомо, що Юрій Коцюбинський приєднався до делегації у лютому 1921-го. Очевидно, що син класика української літератури краще володів українською (якщо Квірінг взагалі міг нею говорити). Зрештою, на тексті Ризького договору від України залишили підписи обоє: і Квірінг, і Коцюбинський.

Після завершення роботи дипломатів до набуття чинності залишалася ще ратифікація. У визначені договором строки вона відбулася: 14 квітня в Москві, наступного дня у Варшаві і 17 квітня в Харкові. 30 квітня сторони обмінялися ратифікаційними грамотами. Ще деякий час вирішувалися питання делімітації і демаркації нового кордону.

Таким чином, у 1921 році польсько-радянський кордон остаточно узгодили сторони, для яких він був спільним, міждержавним. Однак на міжнародному рівні ще два роки залишався неврегульованим політичний статус Східної Галичини.