• USD 28
  • EUR 33.5
  • GBP 38.6
Спецпроєкти

Санітарна диктатура і курси з ремонту мостів. Як минув 1920 рік у Києві

1920 рік знаменував початок епохи більшовизму в Києві, що тривала сімдесят з гаком років

Агітаційний плакат з рекламою газет радянської України на Правобережжі, 1920 рік
Агітаційний плакат з рекламою газет радянської України на Правобережжі, 1920 рік
Реклама на dsnews.ua

Іноді кажуть, що в політичному сенсі "XIX століття почалося в 1789 році" (з Великої французької революції). У такому ж сенсі 1920 рік для Києва розпочався 16 грудня 1919 року. Саме того дня Києвом оволоділи більшовики, відбивши його в білогвардійців. "Втретє і востаннє!", — самовпевнено заявили вони. Строго кажучи, вони відразу двічі погрішили проти істини: не втретє, а вчетверте, з урахуванням короткочасного захоплення міста на кілька днів у жовтні 1919‑го, і не востаннє, адже навесні їх на місяць змінили поляки. Проте 1920 рік знаменував початок епохи більшовизму в Києві, що тривала сімдесят з гаком років.

Олексій Гольденвейзер — справжній "літописець" того складного періоду київської історії — влучно охарактеризував більшовиків зразка 1920 року: "В 1918 году мы увидели буйную молодость большевизма, в 1919‑ом он предстал пред нами во всем своем жестоком размахе. В 1920 году начались большевистские будни — картина серая и мутная, настроения томительные и скучные. <…> [Большевики] полиняли и выдохлись. Исчезло увлечение юности и энергия зрелого возраста; наступила усталость. Исчезла детская вера в себя и в свои силы; началось доделывание дела, за которое взялись и которое нельзя было уже бросить, без всякой надежды на конечный успех".

В цілому схоже враження створюється й сьогодні, якщо ознайомитися з тодішньою пресою — непоганим показником "градуса суспільних настроїв". Основні київські газети 1920 року (за винятком, природно, польського періоду) називалися: "владна" — "Вісти Київського Губревкому" (за назвою тодішнього вищого органу влади на Київщині), а партійні без зайвої оригінальності — "Коммунист" і "Більшовик". У них ще зустрічаються "хвацькі" гасла на кшталт "Геть меншовицько-есерівську жовту наволочь! [sic]" (що не дивно: війна тривала, в Криму ще міцні були позиції Врангеля, а в Сибіру тільки 15 січня був заарештований Колчак). Але загальне враження — щось на зразок ранньорадянської версії вікопомної газети "Правда". Партійне життя. Міська конференція КП(б)У. Робоче життя. Безпартійна жіноча конференція…

На початку року дві з цих газет виходили під двомовними заголовками: "Известия <…> / Вісти <…>" та "Коммунист / Коммуніст" (саме так, з двома "м" українською).

Газета "Известия/Вісти"
Газета "Известия/Вісти"
Газета "Коммунист/Комуніст"
Газета "Коммунист/Комуніст"

Наприкінці квітня "Коммунист / Коммуніст" перетворився на "Коммунист" — український заголовок скасували. Щоправда, "Известия <…> / Вісти <…>" перетворилися на "Вісти" — отже, певного мовного паритету дотрималися.

Реклама на dsnews.ua

У січні 1920 року Всеукрревком прибув до Харкова (який, з точки зору більшовиків, був "благонадійнішим"), тож Київ у 1920-му вже не був столицею України. Сама УСРР формально позиціонувала себе незалежною державою, але радянська Росія визнала її як таку лише наприкінці грудня того ж року. У будь-якому разі фактично над Харковом ще була Москва. Відповідно, Київ був відсунутий на другорядну роль.

Поверхневе уявлення про життя Києва того періоду можна отримати з газетних заголовків під рубрикою "Киевская коммуна" (корінь "коммун-" впроваджувався у свідомість громадян ще й таким чином). Ось список таких заголовків у газеті "Коммунист" за 14 лютого 1920 року. "Охрана садов", "К восстановлению транспорта", "От аттестационной комиссии при Губревкоме", "Общественное питание", "Хлебная повинность", "К введению классового пайка"… і вишенька на торті: "Суточное движение продуктов, распределенных учетно-распределительным отделом Опродкомгуба за 10 февраля". Жодних сумнівів в тому, яка влада надворі!..

Окремо звертає на себе увагу слово "фронт" — в застосуванні не до війни, але до цілком мирних занять. "Трудовой фронт". "Посевной фронт". І це не випадково. Були порушені нормальні товарно-грошові відносини; перестали працювати стандартні економічні стимули. Тож економіку, яка й без того була, мʼяко кажучи, не в найкращому стані через декілька років війни й революції, довелося стимулювати напіввійськовими методами.

1920 рік, з агітаційного плакату більшовицької влади
1920 рік, з агітаційного плакату більшовицької влади

Гольденвейзер згадував: "<…> при якобинском владычестве самый трудолюбивый хозяин на свете — французский крестьянин — п е р е с т а л с е я т ь. Наше крестьянство при советской власти также сократило площадь запашки. Большевики вздумали бороться с этим — газетной агитацией! Выдумали какой‑то «посевный фронт», разослали агитаторов и через некоторое время при помощи подтасованных цифр торжествовали победу на этом новом фронте".

Це дійсно було так. Та сама газета "Більшовик" під рубрикою "Червоне село" рясніє нотатками в стилі "Селяни утворюють трудову армію", "Комуністична праця на селі" — і про перемоги сумнівної реальності.

Один досить реальний фронт, що в 1920 році безумовно існував, — фронт боротьби з внутрішніми ворогами революції (хто саме був ворогами, вирішували, природно, самі більшовики). Масових репресій зразку весни-літа 1919 року не було. Надзвичайна комісія (ЧК) тепер приділяла основну увагу валютникам і спекулянтам.

"Известия Киевского Губревкома/ Вісти Київського Губревкому", 6 січня 1920 року
"Известия Киевского Губревкома/ Вісти Київського Губревкому", 6 січня 1920 року

Але це не означає, що політичних процесів не було зовсім. Крім усього іншого, більшовики взялися за колишніх союзників.

Меншовики колись були в одній партії з більшовиками. Ліві есери свого часу входили і до російського Раднаркому, і до радянського українського ЦВК. Але тепер, через два з невеликим роки після жовтня 1917‑го, і ті й інші, як уже сказано, офіційно були ворогами. У березні 1920 року в Києві відбувся короткий — два дні — судовий процес у "справі київських меншовиків". Звинувачували їх головним чином у співпраці з білогвардійською владою восени 1919 року. Один із пунктів звинувачення: "они <…> в период деникинщины послали представителей партий в восстановленную после ухода Советских войск городскую Управу и допустили пребывание их в ней в течение более полутора месяца [sic]". "Під роздачу" потрапили, серед інших, колишні гласні міської думи, демократично обрані влітку 1917 року, — Самуїл Балабанов, Вікентій Дрелінг (останній був тоді ж обраний головою думи) та інші.

Якби це було в 1937 році — немає сумнівів, яким був би вирок. У 1920 році з ворогами обійшлися інакше. Чотирьох найбільш серйозних порушників засудили "всього лиш" до "заключени[я] в концентрационном лагере на все время гражданской войны". Балабанова і ще шістьох — "к лишению политических прав и права работы в профсоюзах и др[угих] рабочих организациях на все время гражданской войны". Нарешті, останній пункт вироку: "В отношении гражданина Дрелинга Чрезвычайный Ревтрибунал нашел обвинение недоказанным, но ввиду выраженной им политической солидарности с осужденными членами Киевской Организации Р. С. Д. Р. П. меньшевиков, постановил"… точно те саме, що й стосовно Балабанова з колегами. Непоганий зразок молодого радянського "правосуддя"!

Зауважимо, втім, що не з усіма ворогами повелися так само "мʼяко". Звинувачених у службі не в цивільних установах "білого" періоду, а безпосередньо в денікінської армії, розстрілювали. Списки розстріляних регулярно публікували в газетах.

З газети «Красная армия», 9 березня 1920 року
З газети «Красная армия», 9 березня 1920 року

Нарешті, ще один "фронт", який був розгорнутий навесні 1920 року — медичний. До Києва прийшла епідемія тифу. Уже в кінці січня 1920 року кількість хворих на тиф у Києві оцінювалася в 10 тисяч, а місць в лікарнях для їх розміщення було близько 2 тисяч. Треба було вживати надзвичайних заходів. У цьому плані більшовики, безумовно, були фахівцями. Наприкінці січня губернський відділ охорони здоровʼя перевели на воєнний стан. У березні комісію по боротьбі з епідеміями реорганізували; на її чолі постала "санітарна трійка" (!). Було офіційно оголошено про режим "санітарної диктатури". Ці заходи, разом з весняним потеплінням, дали ефект: до літа з епідемією було в основному покінчено.

1920 рік, агітаційний плакат більшовицької влади
1920 рік, агітаційний плакат більшовицької влади

Але змінився політичний клімат — не в кращий для більшовиків бік.

"Виною" тому була Варшавська угода між Польщею і УНР, підписана 22 квітня 1920 року, згідно якої Польща визнавала за УНР територію від Збруча на заході до Дніпра на сході (але без Києва та околиць). 25 квітня польські та українські війська атакували позиції Червоної армії уздовж усього українського кордону, і вже наступного дня зайняли Житомир, днем пізніше — Козятин. У Києві в перший день польського наступу бадьоро заявили, що "польський фронт скоро буде ліквідовано" — але рівно через день ухвалили рішення евакуювати місто.

Більшовики пішли з Києва "завчасно", за кілька днів до входу польської армії, тому боїв безпосередньо за місто не було. Передовий загін польської армії вʼїхав у місто, ймовірно, 6 травня, на… міському трамваї (з Пущі-Водиці). На наступний день до міста увійшли основні сили польської 3‑ї армії. 9 травня на Хрещатику відбувся польсько-український військовий парад — урочистим маршем пройшли кілька польських дивізій і 6‑а українська дивізія.

Протягом місяця з невеликим польського панування в Києві, зрозуміло, було набагато більше політичної свободи, ніж за більшовиків. Пішли в підпілля тільки, власне, більшовики; діяльність інших партій була дозволена. Замість "Коммуниста" з "Більшовиком" зʼявився цілий спектр преси, у тому числі опозиційної. З економікою було істотно гірше. Крім усього іншого, Київ не повернув собі столичний статус. Вищим українським чиновником у Києві був міський комісар. Але коли йому потрібно було вирішувати серйозні питання, скажімо, із забезпеченням Києва продовольством, він мав їздити до Вінниці, де розташовувався уряд УНР. Це не полегшувало становище Києва.

Поляки залишили Київ 12 червня, під загрозою оточення з боку радянської 1‑ї Кінної армії. Вони "попрощалися" з Києвом украй нечемно — підірвали всі київські мости й деякі будівлі (у тому числі колишній особняк генерал-губернатора на Липках, де в 1918 році жив гетьман Скоропадський).

Дарницький залізничний міст, збудований у 1870 р. Підірваний поляками при відступі у червні 1920-го
Дарницький залізничний міст, збудований у 1870 р. Підірваний поляками при відступі у червні 1920-го

Отже, "більшовики, дубль п’ять". 20 червня відбувся перший після повернення радянської влади трудовий недільник. Культурно-освітній відділ київської ради профспілок терміново організував короткострокові курси з ремонту та монтажу мостів (!). У житлово-реквізиційному відділі почалася діяльна робота з реєстрації "имущества, брошенного бежавшей с польско-петлюровскими властями буржуазией"…

Життя було надзвичайно забюрократизоване. За спогадами Гольденвейзера: "Каждый день мы заполняли какие-нибудь новые ведомости или формуляры <…> Чтобы перенести матрац из одной квартиры в другую, нужен был ордер; чтобы выехать на соседнюю станцию, нужен был пропуск; чтобы купить лист бумаги, нужно было предварительно исписать несколько листов просьбами о надлежащем разрешении".

Ще більшою мірою, ніж бюрократія, в життя впроваджувалася ідеологія. Потрібно було в терміновому порядку виховувати "будівників комунізму". Трудові суботники й недільники проводилися під спів "Інтернаціоналу". Чудовий приклад симбіозу бюрократії та ідеології: в губвиконкомі було створено відділ суботників, завданням якого було "создани[е] субботников, которые по своей постановке создавали бы к себе общественный интерес и втянули бы в борьбу с хозяйственной разрухой все слои населения".

1920 рік, з агітаційного плакату більшовицької влади
1920 рік, з агітаційного плакату більшовицької влади

Справедливості заради, реальні результати теж були. Чи то короткострокові курси допомогли, а чи просто робота інженерів — але 10 вересня "киевский пролетариат отпраздновал одну из выдающихся побед на трудовом фронте". Простіше кажучи, відкрили відновлений Дарницький залізничний міст. Хоча в репортажі й повідомлялося, що "[п]раздник труда был чужд официально-казенной торжественности", але споруджена біля входу на міст арка була увінчана портретом Карла Маркса, а поїзд від вокзалу підходив до мосту під звуки "Інтернаціоналу" (куди ж без нього?).

Маловідома деталь тодішнього життя: незадовго до третьої річниці більшовицької революції зробили спробу запровадити нове, революційне літочислення. Вочевидь, за зразком французького революційного календаря. Отже, на початку жовтня вже згадана газета "Коммунист" вийшла з датуванням: "Суббота, 2 октября 3 (1920) г." Через кілька днів після річниці "зайву" частину дати відкинули, і стало просто: "Четверг, 11 ноября 4 года".

Газета "Коммунист" з новим датуванням
Газета "Коммунист" з новим датуванням

Втім, ця газета вже наприкінці грудня повернулася до традиційного календаря (хоча в деяких інших ще й через десять років (!) писали "14 (1930) рік"). Навесні наступного року більшовики зрозуміють, що не тільки в літочисленні, але й в економіці їх методи працюють, мʼяко кажучи, не завжди. І допустять, страшно сказати, елементи капіталізму.

Але це вже інша історія.

    Реклама на dsnews.ua