Війна з Росією: тепер Європа за нас. Як Антанта "кинула" Симона Петлюру

Мало того, вона перекрила кордони, аби не дісталася жодна допомога боєприпасами, амуніцією і медикаментами знемагаючій в одночасній війні з червоноармійцями і білогвардійцями Армії УНР Симона Петлюри.

Прийнято вважати, що 100 років тому у здобутті незалежності Фінляндії велику роль відіграв Карл Маннергейм, а незалежність Польщі відстояв Юзеф Пілсудський. То невже українці програли єдиноборство з більшовицькою Росією внаслідок незадовільного лідерства Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Симона Петлюри?

Першим сформулював таке запитання сам Винниченко. Він же й відповів на нього. У "Відродженні нації" є підрозділ "Не в особах річ" з такими словами: "Коли б ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Генеральному секретаріату, то й то не допомогли б". Однак той досвід важливий сьогодні.

Коли спалахнула Перша світова війна, С. Петлюра редагував у Москві російськомовний журнал "Украинская жизнь". На цю подію він відгукнувся редакційною статтею "Війна і українці", в якій закликав співвітчизників зберігати лояльність царському урядові. Сучасники побачили в його маніфесті прагнення попередити закриття журналу урядом, який збирався припинити випуск всіх українських періодичних видань. Насправді мова йшла про інше: редактор радів, що Російська імперія опинилася на одному боці з Антантою і розраховував, що після її перемоги у війні політика самодержавної Росії стане більш ліберальною у національному питанні. У 1930 р. публіцист Максим Славинський справедливо зауважив: "У тому маніфесті Україні вказане місце в складі західноєвропейських народів, на боці держав, що представляли собою столітні традиції європейського політичного демократизму".

І справді, в грудні 1914 р. у листі до Осипа Назарука як представника "Союзу визволення України" (з резиденцією спочатку у Відні, а потім в Берліні) Петлюра висловився недвозначно: "Попасти в лабети Германії – дякую красно!".

Після більшовицького перевороту в Петрограді Антанта не поспішала визнати уряд Центральної Ради. Причина зрозуміла: ніхто не розраховував на тривале існування Раднаркому. Дипломати Антанти не бажали визнанням УНР зашкодити інтересам наступного російського уряду, оскільки були переконані, що такий уряд не вітатиме відокремлення України від Росії.

Не бажаючи залишатися в ставці Верховного головнокомандування у Могильові після її захоплення більшовиками, військові місії Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії і Бельгії взяли курс на Київ. Довідавшись, що поїзд з членами місій прибуває на ст. Коростень, генеральний секретар у військових справах С. Петлюра вислав йому назустріч почесний ескорт з 60 матросів Чорноморського флоту під командуванням свого особистого ад’ютанта Юрія Гасенка. 3 грудня 1917 р. поїзд прибув у Київ. На вокзалі членів місії зустрів комендант міста з почесною вартою.

Керівники Центральної Ради розуміли, що пов’язувати майбутнє УНР з Центральними державами, які програють війну, надто небезпечно. Однак 15 грудня більшовики уклали перемир’я з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Волею обставин Центральна Рада мусила йти на переговори про сепаратний мир. УНР відрядила в Брест-Литовськ власну делегацію.

Діючи всупереч позиції голів Центральної Ради і Генерального секретаріату, С. Петлюра в цей час прагнув створити гвардійські дивізії регулярної армії. Тертя з керівниками УНР ще більше посилилося, коли було взято курс на переговори в Брест-Литовську. Обставини, за яких Петлюра залишив свою посаду, були охарактеризовані у 1997 р. професором Українського вільного університету в Мюнхені Володимиром Косиком: "Після відомого ультиматуму уряду Леніна, 20 грудня російсько-совєтські війська почали наступ на Україну. Це була перша агресія совєтської Росії проти України. Не диспонуючи потрібними збройними силами, за винятком невеликих відділів, Український Уряд, який від 16 листопада діяв як незалежний Уряд, і про це поінформував Антанту, опинився в дуже тяжкому становищі. Він почав боятися, що совєтська Росія буде переговорюватися від імені "цілої Росії", отже – також від імені України. Тому він не бачив іншої розв’язки, як приступити до переговорів у Бресті. Ця політика сама собою йшла проти інтересів Франції й Антанти. Не бажаючи підтримувати таку політику, Петлюра 31 грудня 1917 р. зрезигнував з посту Генерального Секретаря військових справ".

Коли світова війна закінчилася поразкою Центральних держав, лідери Франції і Великої Британії вирішили ввести в Україну від 12 до 15 дивізій, щоб попередити її повторну окупацію більшовицькою Росією. Однак, поки транспорти з військами добиралися до Чорного моря, війська С. Петлюри поставили під свій контроль майже всю територію відновленої УНР. У листопаді 1918 р. в чорноморських портах висадилося не більше 60 тис. солдат і офіцерів союзників.

Воюючи з більшовиками, тобто з противниками Антанти, С.Петлюра не бажав відкривати другий фронт. У розмові по прямому проводу 10 грудня з полковником Петром Болбачаном, який відповідав за оборону Лівобережної України, він так пояснював свою політичну лінію: "Ми повинні бути готові до активного отпору Антанті, коли вона буде нав’язувати нам свою волю і насильно тягти в московське ярмо. В зносинах з Антантським військом, коли до того прийдеться, ніяких авансів їм не давати і висловлювати той погляд, що ми з ворогами Української Державності будемо боротись до останнього чоловіка, бо тільки Державна самостійність України може забезпечити політичну волю населенню України".

Перші прямі контакти уповноважених Директорії з керівництвом десанту Антанти відбулися в січні 1919 р. Військовий міністр УНР Олександр Греків тоді прибув в Одесу, щоб зустрітися з командувачем військ союзників на півдні України генералом д’Ансельмом і його начальником штабу полковником Анрі Фрайденбергом. Зустріч була дивною. Не розуміючи ситуації в Україні, д’Ансельм поцікавився у Грекова, чи він репрезентує генерала Антона Денікіна? Далі переговори, які тривали місяцями, провадив Фрайденберг. Вони завершилися вимогою вивести зі складу Директорії Винниченка і Петлюру як "більшовиків", після чого Антанта мала розглянути питання про допомогу Армії УНР озброєнням для боротьби з більшовицькою Москвою і посилення її денікінськими офіцерами.

Влітку 1919 р., коли війна більшовицької Росії з денікінцями досягла апогею, до лідерів Антанти дійшло, що доцільно було б попередити війну між контрольованими Денікіним Збройними силами півдня Росії і Армією УНР. Військовий міністр Великої Британії Вінстон Черчилль телеграфував Денікіну: "За сучасної критичної кон’юктури було б розумно йти, наскільки це можливо, назустріч українським сепаратистським тенденціям". Прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо доручив військовому аташе в Румунії "домогтися співробітництва Денікіна і Петлюри". Однак ці поради не подіяли на зарозумілого вождя білогвардійців, який був переконаний, що утвердиться в Москві. Маючи на руках телеграму свого номінального начальника адмірала Алєксандра Колчака про доцільність встановлення демаркаційної лінії між зонами дій Збройних сил Півдня Росії та армією УНР, Денікін ухилився від прямої відповіді.

Уже в еміграції Антон Денікін так пояснював в мемуарах свою політику: "Йти разом з Петлюрою, котрий намагався відокремити Україну і Новоросію від Росії, означало б порушити ідею Єдиної, Неділимої Росії, яка глибоко вкоренилася у свідомість вождів та армії, й тим викликала б в її лавах найнебезпечнішу розгубленість. Тому я вирішив питання негативно. Представникам Антанти заздалегідь було повідомлено про неможливість будь-якої співпраці нашої з Петлюрою. Зрештою, англійське і французьке командування погодилося з цим".

Армія УНР змушена була боротися на три фронти: проти більшовиків, денікінців і поляків. Вересень 1919 р. був дощовий, а у жовтні вдарили ранні морози. Військовослужбовці гостро потребували всього – зброї, боєприпасів, теплого одягу, взуття, а коли почалася епідемія – медикаментів. У листі до давнього знайомого, французького журналіста Жана Пелісьє С. Петлюра писав: "Траплялося часто, що нашим козакам бракувало патронів. І тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі з більшовиками. Три чверті наших козаків без чобіт і одежі. Ми не маємо ліків, тиф десяткує ряди нашої армії. А держави Антанти, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові приїздити до нас".

Тим не менш, С.Петлюра відрізняв позицію лідерів Антанти, яка формувалася під впливом тимчасових обставин, від вічних європейських цінностей. Від початку політичної кар’єри він розумів, що Україна спроможна забезпечити своє демократичне майбутнє тільки в контакті з Європою. Щоб встановити такий контакт, в національному середовищі мусили бути люди, які цінували б європейський вибір України і були здатні відстоювати його.

Перебуваючи в еміграції, С.Петлюра робив все можливе, щоб десятки тисяч молодих людей, які змушені були разом з ним покинути Україну, готували себе до нового етапу боротьби за національну державність. Звертаючись до молоді, він закликав: "Учіться, не гайте часу! Візьміть з закордонних огнищ науки якнайбільше, перетворіть засвоєне і набуте як найглибше! Пам’ятайте, що ви відновляєте давню і світлу традицію 16-17 в.в. нашої історії – безпосереднього контакту України з культурними країнами на грунті науки і освіти, а тому додавайте до відновленої традиції і ентузіазму молодечого, і нашої національної упертості".

Підсумовуючи, зауважимо: Симону Петлюрі довелось діяти у програшній ситуації. Але від початку воєнно-політичної кар’єри він зберігав відданість демократичним цінностям і розраховував на допомогу Антанти. Не його провина, що допомога була надана не йому, а політичним супротивникам.

З кінця лютого 2022 року український народ вже вкотре змушений доводити свою відданість демократичним європейським цінностям у єдиноборстві з Росією. Таке єдиноборство не припинялося від розпаду Радянського Союзу, але тепер воно змінило форму. Спроби роздушити Україну у "братніх обіймах" змінилися відкритим нападом із застосування усіх наявних в Росії озброєнь і навіть з погрозами застосувати ядерну зброю. Цього разу весь демократичний світ надає нам допомогу, але давати відсіч ворогу Україна мусить самостійно. Росії не вдасться знищити Україну як державу і Україну як націю.

А от картини завданих Росією руйнувань – це те, що об’єднує сьогодення з подіями 100-річної давнини.