Вихід у світ. Чому Порошенко шукав зустрічі з Трампом
Найбільша майданчик, де можуть зустрітися і поспілкуватися світові лідери, Генеральна Асамблея відкрилася в Нью-Йорку 14 вересня. Загальні дебати в рамках 71-ої сесії почалися 20-го і триватимуть до 26 вересня. Український президент Петро Порошенко енергійно почав використовувати цей захід вже 19 вересня, а на наступний день провів ще більше зустрічей з керівництвом низки країн. Кожна з бесід обіцяє ті або інші вигоди українській державі. Особливе місце в контактах президента мав, має і, очевидно, буде мати пошук нових інвесторів. Це питання піднімалося з безліччю лідерів країн. Як, втім, і з представниками американського бізнесу.
Почнемо, мабуть, з Сполучених Штатів, як самого потужного партнера України в умовах поточного військового конфлікту, яким нашу країну нагородив "братський народ".
20 вересня (три години ночі в Києві) Порошенко поспілкувався з віце-президентом Джозефом Байденом. Діалог розпочався з обговорення конфлікту на Донбасі і реалізації мінських домовленостей, що призвело до угоди посилити дипломатичний тиск на Росію, яка цей самий "Мінськ" вперто не виконує, переводячи стрілки на Київ. Але більш важливим пунктом у спілкуванні Порошенко і Байдена стало кредитування України, зокрема Міжнародним валютним фондом. Адже МВФ змусив понервувати Україну деякою повільністю в питанні виділення третього траншу. Порошенко фактично дав зрозуміти Байдену, що Україні без МВФ не впоратися, що б не говорив той же глава Transparency International Хосе Згас. Головний посил: ви нам - кредити, ми - реформи. Зустріч принесла позитивний результат, адже Байден "нагородив" Україну одним мільярдом доларів кредитних гарантій, оскільки Київ виконав усі умови.
Напередодні візиту до Нью-Йорк повідомлялося, що президент планує поспілкуватися з двома потенційними наступника Барака Обами. Мова про Хілларі Клінтон і Дональда Трампа. До початку загальних дебатів Порошенко зустрівся з 42-м президентом і чоловіком можливого 45-го президента США Біллом Клінтоном. Святослав Цеголко повідомив, що спілкування проходило дуже тепло. А на наступний день Порошенко зустрівся і з самої Хілларі Клінтон. Боку "церемоніально" запевнили один одного у дружбі, але тут важливий символізм. Зустріч з екс-держсекретарем - це своєрідний маркер, яким Порошенко прямо показав, хто більш цікавий Києву в якості нового американського лідера. Може тому республіканець-мільярдер не побажав зустрітися з українським президентом. Принаймні, про це пише Foreign Policy з посиланням на Адміністрацію президента (втім, на сайті глави держави такої інформації немає). Видання повідомляє, що, мовляв, штаб Трампа залишив без відповіді пропозицію української сторони.
Чому президент хотів зустрітися з тим, хто сипле компліментами на адресу Путіна? Ймовірно, сподівався прозондувати можливого господаря Овального кабінету, щоб зрозуміти, де закінчується популізм, і якою буде реальна політика Трампа в разі перемоги в контексті подальшої підтримки України Штатами на тлі агресії Кремля.
Такими ж мотивами український лідер керувався і в рамках зустрічі з президентом Туреччини Реджепом Тайіпом Ердоганом. Безумовно, економічна і оборонна складова співробітництва двох країн має неймовірно високе значення. Особливо, напередодні підписання угоди про ЗВТ. Але не менш важливою для Києва є необхідність знати, чого очікувати від новоявленого "султана" після стабілізації (нехай і формально) відносин з Москвою і що послідувала за нею інтеграцією в регіональні утворення. Ердоган запевнив, що, мовляв, все відмінно, все за планом: Туреччина підтримує територіальну цілісність України, не визнає анексію Криму і засуджує порушення прав кримських татар.
Якщо говорити про пошук союзників в інтересах геополітичного опору непомірним амбіціям путінцев, то варто виділити зустріч Порошенка з президентом Хорватії Колиндой Грабар-Китарович. У ключові посили можна сміливо записати, по-перше, хорватський досвід реінтеграції тимчасово окупованих територій. Мова йде про війну за незалежність Хорватії 1991-1995 рр., коли країну атакували сили сербських екстремістів, Югославська народна армія, а також Сербія і Чорногорія. Нагадаємо, тоді їм вдалося відібрати третину території балканського держави. Між цим конфліктом і тим, що сьогодні переживає Україна, є чіткі паралелі. Почалося все з сепаратизму. Був і свій ДАП - місто Вуковар, що став символом для хорватів. Там кілька тисяч погано озброєних ополченців відбивали атаки танків і артилерії 80-тисячної армії. Місто не встояв, але дав час і стимул на будівництво сильної армії. За наступні чотири роки війни хорватам шляхом дипломатії вдалося повернути частину територій, але більшу їх частину, крім східної Славонії, вони повернули в рамках операції "Буря", яка тривала 84 години.
Користь від співпраці з Хорватією незаперечна. Але і це не все. Другим є те, що Грабар-Китарович стала ініціатором нової редакції проекту "Міжмор'я". Мається на увазі "Адриатическо-Балтійсько-Чорноморська ініціатива" - економічний і політичний альянс 12 центральноєвропейських країн (Австрії, Болгарії, Угорщини, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Чехії та Естонії). Інтерес проявляють також Грузія, Македонія і Чорногорія. Інтеграція в такий союз на тлі фактичної участі в міні-Міжмор'я ("ЛитПолУкрБриг") продуктивніше "оевросоюзит" Україну.
Аналогічну вигоду Києву несуть і тісні взаємини з надійними партнерами - Балтійськими країнами. Порошенко на полях Генасамблеї зустрівся з президентом Латвії Раймондом Вейонисом. Правда тут крім політики більшою мірою лежить економічний інтерес, а саме горезвісні 50 млн євро, "експортовані" колишньою владою в Латвію. І які українське керівництво хотіло б повернути. Про це Порошенко і говорив з латвійським колегою.
Інші зустрічі гаранта були в основному спрямовані на пошук інвестицій і нові ринки. Наприклад, емір Катару Шейх Тамім бін Хамад аль-Тані, з яким обговорено співробітництво в енергетичній сфері, або простіше кажучи катарські вуглеводні. Піднімалося питання залучення катарських нафтодоларів в Україну для приватизації підприємств, а також вхід нашої держави на ринок інфраструктурних проектів Катару.
Також Порошенко 20 вересня встиг поспілкуватися з прем'єрами Японії та Нової Зеландії Сіндзо Абе і Джоном Кеєм, а також вряди-годи прозахідним аргентинським президентом Маурісіо Макрі. Країна висхідного сонця - давній інвестор України, який активно вкладає кошти в нашу економіку. З Абе Порошенко обговорив енергетику, інфраструктуру, екологію і подальше вливання йен в Україну; серед іншого, в перспективі, візову лібералізацію.
Аргентина ж і Україна в деякому роді схожі - серйозні економічні труднощі, невміле керівництво, сильний аграрний сектор і т. д. Зараз Аргентина, через 12 років світової економічної ізоляції, виходить у світ. То ж намагається зробити і Україна. А значить, двосторонні відносини можуть бути плідними. У Нью-Йорку лідери домовилися розвивати енергетику, ракетно-космічну та авіабудівна галузь, а також сільське господарство. Співпраця, зауважимо, супроводжується відмінним піар-базисом: Аргентина з латиноамериканських країн першою визнала УНР у 1921 році, а потім незалежність у 1991 році. Крім того, в країні численна українська діаспора.
Що стосується Нової Зеландії, то зустріч Кея і Порошенко, як підкреслили в АПУ, була першою на такому високому рівні. Прем'єр і президент говорили про інвестиції, а точніше про модернізацію і розширення договірно-правової бази. І важливим пунктом є тема запобігання подвійного оподаткування. Відповідної угоди між країнами ще немає. Правда в Новій Зеландії - на островах Кука та в Ніуе - діють офшорні зони для України, Білорусі та Казахстану.
Також слід окремо виділити виступ Порошенко на заході, присвяченому питанням мігрантів і біженців. Президент, використовуючи гостру тему міграційного кризи, намагався повернути увагу світу до проблем України, де налічується 1,8 млн переселенців. Проблеми виникли через агресії Кремля. У свій час главу держави критикували за зловживання перетягуванням ковдри на Україну. Однак, потрібно визнати, що в умовах, коли Захід, стомлений конфліктом на Донбасі, все рідше згадує Україну, така тактика - логічна (хай, може і невдала) реакція.
До речі, Генасамблея ООН в плані обговорення українських проблем у перші дні теж адже стала винятком. Зі світових лідерів, хто прямо порушував питання української кризи, це були Барак Обама і президент Словаччини Андрій Киця. Обама свою останню промову в ООН у якості президента використовував, щоб захистити і закріпити зовнішньополітичні вектори Вашингтона: те, що Штати не стояли за організацією Майдану - це раз. Друге: "сильний чоловік" Путін - це погано, адже у таких правителів завжди виникають проблеми. Вони або репресують населення і провокує обурення у себе вдома, або шукають зовнішнього ворога, а це веде до війни. Кицька висловив заклопотаність дестабілізацією в Україні та запевнив у підтримці своєї країни. "Словаччина готова продовжувати надавати допомогу Україні, щоб допомогти забезпечити стабільне, процвітаюче та демократичне майбутнє для всіх її громадян", - заявив він.
Але, по суті, 71-я Генасамблея ООН поки демонструє дефіцит уваги з боку інших країн до України. Ще й рішення канадської влади почекати зі скасуванням віз для українців напередодні явно мало негативний ефект для іміджу держави.
Всі ці фактори свідчать на користь більш серйозною і ґрунтовної зовнішньополітичної роботи. І вибудовувати її, до всього іншого, резонно на підставі якихось загальних інтересів або страхів (чому ні?). Як у випадку з Польщею та Балтійськими країнами. Саме тому проявляв активність і міністр закордонних справ Павло Клімкін, який 21 вересня зустрівся з колегами з Данії та Казахстану. Обидві країни останнім часом демонструють різке неприйняття політики Росії. І обидві країни страждали від нахабної поведінки Кремля. У данці це часті візити" російських військових літаків і суперечка навколо арктичного шельфу. А Казахстан Москва ображала не раз своїми заявами. І згадаємо про недавньому напрузі в цій країні, в якому багато побачили руку Кремля. Як би відповідаючи, Назарбаєв у Польщі задав жару, натякнувши, що Москва може перейти в ранг "ворога" для Астани. Тому-то хороші відносини з такими державами - дуже важливі для України, оскільки обіцяють не тільки політичні, але й економічні дивіденди.
