Дресирувальник Зеленського. В яку гру грає Гончаренко

Щодо Олексія Гончаренка та його останніх заяв можна почути широкий спектр думок — від повного сприйняття до повного несприйняття. Але і його прихильникам, і його хейтерам цікаво, в яку гру він грає. Щоб розібратися в цьому, потрібно переключитись з оцінок "подобається — не подобається" на мову виборчих політичних технологій.

Увірватися у вищий ешелон

Політик починає готуватися до наступних виборів наступного дня після виборів. Гончаренко чітко слідує цьому правилу, і саме тому він у нинішній Верховній Раді є одним з лідерів за популярністю у соцмережах. Наприклад, у Facebook він має 563 тисячі читачів, в Instagram — 261 тисячу, в Telegram — 211 тисяч. Це зробив рядовий депутат, мажоритарник від Одещини, не лідер фракції, не голова комітету.

Соцопитування свідчать, що він є одним з найбільш відомих політиків. Дослідження КМІС, опубліковане 10 серпня, зафіксувало, що про Гончаренка знають 81% респондентів — більше, ніж про мера Харкова Ігоря Терехова (77%), народного депутата, колишнього голову Верховної Ради Дмитра Разумкова (76%), командувача Третього армійського корпусу Андрія Білецького (60%).

Але до вищого ешелону він не прорвався. Вищий ешелон — це ті, хто стабільно набирають понад 5% в президентському рейтингу і завдяки цьому можуть думати про власний політичний проєкт. Для цього, мабуть, малувато бути просто відомим і впізнаваним.

Зараз Гончаренко робить саме це — публічно підвищує планку власних амбіцій.

Нав’язати свій порядок денний

Про рівень амбіцій політика свідчить рівень питань, які він підіймає. Не можна зробити з себе гравця на президентських виборах, зосереджуючись на проблемі боргів за житлово-комунальні послуги, навіть якщо вона болить більшості населення.

Гончаренко схопив бика за роги і зайнявся виключно президентським порядком денним: питаннями про війну, мир, переговори, відносини з Дональдом Трампом.

І якщо подивитися на результати, то вони феноменальні. Він не просто змусив говорити про себе політиків, медіа, блогерів. Він зробив себе темою номер один в Україні.

За те, щоб опинитися в центрі суспільної уваги, деякі люди готові платити шалені гроші. Але навіть за дуже великі гроші не можна досягти того, що Гончаренко зробив без будь-яких витрат на медіарозкрутку.

Радіо Свобода випустило величезний огляд під назвою "Реакції на заяви народного депутата Гончаренка: за і проти". Тобто хвиля обговорення Гончаренка вже стала другою подією тижня, поряд з першою подією — самими заявами Гончаренка.

Примусити до поєдинку

Статус політика визначається статусом того, хто з ним воює. Саме тому політики другого ешелону полюбляють нападати на політиків вищого ешелону, але не навпаки.

Гончаренко зіграв початок гри настільки вдало, що Зеленський не зміг це ігнорувати і був вимушений йому відповідати. І це теж стало великою подією для медіа: прокотилася хвиля публікацій під заголовком "Зеленський відповів Гончаренку".

Ба більше, Банкова сама почала просувати в інформпростір тезу про дискусію Зеленського з Гончаренком. Радник Офісу президента Сергій Лещенко навіть випустив відео під заголовком "Зеленський відповів Гончаренку".

Фактично ми маємо зараз в Україні двох політиків, які пропонують суспільству власні візії завершення війни. Це президент Володимир Зеленський і депутат Олексій Гончаренко.

Причому Гончаренко почав свою гру якраз після того, коли візія, запропонована Зеленським, дала збій. 25 червня Зеленський публічно оголосив, що він затвердив "40-денну операцію впливу на державу-агресора заради спонукання до закінчення війни". Ніхто (окрім власного его, яке жадало підвищення рейтингів) не примушував його робити цей гучний анонс. Якби ця мета, потужно проголошена Зеленським і розтиражована медіа, була досягнута, для нинішньої гри Гончаренка просто не було б місця.

Стати над суперником

Щоб мати шанси на перемогу в майбутньому (тобто на виборах), політик має впевнено грати роль переможця зараз.

І от зараз ми бачимо найбільш цікавий і нетривіальний момент, задіяний у політтехнології Гончаренка.

Гра Гончаренка полягає не в тому, щоб зобразити себе антиподом Зеленського. Усе значно амбітніше. Він хоче зобразити Зеленського виконавцем його, Гончаренка, настанов і директив.

4 жовтня він оприлюднив план поетапних домовленостей. "Поступові маленькі домовленості виростуть в секторальні домовленості. Наприклад, домовитись про вільне Чорне Море. Ми не бʼєм по ним, вони не бʼють по нам. Домовитись про удари по енергетиці. І так далі. З таких маленьких домовленостей виросте велика домовленість і ми зможем закінчити війну".

Насправді його план враховує план Трампа, про що він сам же і повідомив. "Я ЗНАЮ умови перемовин. В ОП бояться говорити з людьми і говорити напряму, що від нас вимагають і яким чином можна завершити війну. На жаль, я не можу озвучувати ці умови мирних домовленостей, але впевнений, що українці б на них ПОГОДИЛИСЬ".

Гончаренко розраховує, що Зеленський буде цей план виконувати (бо це насправді план Трампа). І тоді він зможе сказати: молодець, Зеленський, виконуєш мій план.

Не нажити собі ворогів

Політик не воює з конкурентами. І навіть з явними ворогами не воює з усіма одразу.

Гончаренко своєю спробою увірватися у вищий ешелон теоретично міг би нажити собі ворогів. Але практично — ні.

У тій ролі, яку він собі обрав, Гончаренко потрібен усім конкурентам Зеленського (хоча вони цього не скажуть). Адже він системно працює на зниження шансів Зеленського перемогти на виборах після завершення війни.

Банкова розраховує приблизно так: якщо ми вийдемо на траєкторію поступової деескалації та мирних домовленостей (а це потребуватиме поступок), ми втратимо частину електорату (яка виступає за війну до перемоги), але здобудемо іншу частину електорату (яка згодна на мир за будь-яку ціну). А Гончаренко робить так, щоб ця частина електорату відійшла йому — справді, це ж він примусив Зеленського іти шляхом поступових домовленостей.

Ось і все, нічого особистого, просто політтехнологія. А чи спрацює вона — це питання дискусійне. Відповідь на нього зараз практично вишукується переговорниками.

Нетаємний план Трампа

Хоча весь план Трампа досі залишається недоступним для медіа, деякі його обриси ще 29 вересня намалював у The Atlantic журналіст Саймон Шустер, якого Зеленський нагородив орденом "За заслуги" III ступеня:

"Після прибуття до Києва Кушнер і Віткофф провели кількагодинну зустріч із Зеленським та його командою переговірників. Двоє з них згодом розповіли мені, що переговори зосереджувалися на різноманітних шляхах досягнення обмеженого припинення вогню, яке згодом могло б перерости в ширшу мирну угоду для поетапного завершення війни. "Їхній головний посил зараз — будь-яким способом і з будь-якого боку зменшити масштаби конфлікту", — сказав один із переговірників про американців.

За його словами, наступного місяця вони планують організувати зустріч представників США, Росії та України — найімовірніше, в Абу-Дабі — для обговорення обмеженого припинення вогню. Така домовленість могла б зобов’язати сторони утримуватися від ударів по енергетичній інфраструктурі одна одної, зокрема по електростанціях, нафтопереробних заводах та інших подібних об’єктах. Окрема угода, що укладатиметься за посередництва уряду Єгипту, передбачала б відмову Росії та України від ударів по вантажних суднах у Чорному морі — передусім тих, що перевозять зерно на ринки Близького Сходу та Африки, — повідомили мені переговірники.

Американці прагнуть якнайшвидше організувати зустріч за участю Трампа, Путіна та Зеленського".

Звісно, Зеленський міг би сам виступити з заявою, що потрібно поступово, поетапно, покроково наближатися до миру. Але він знехтував цією можливістю. І нею скористався Гончаренко.