Ілюзія надії. Чому в ОРДЛО оптимістів більше, ніж в Україні
Дослідження, проведене українським офісом міжнародного дослідницького агентства IFAK Institut, поставило собі за мету визначити особливості свідомості та ідентичності" жителів окупованої і неокупованій частин Донецької області. Чи була ця мета досягнута і можна вважати отримані дані об'єктивними, ми, зрозуміло, з упевненістю сказати не можемо. У першу чергу тому, що ніякі об'єктивні опитування громадської думки в умовах окупації, коли не гарантовані навіть базові громадянські права, не можливі в принципі. По-друге, з аналітичного звіту соціологів все ще незрозуміло, як саме здійснювалися інтерв'ю з респондентами. Поки нам відомо, що на окупованій частині Донецької області було опитано 600 респондентів методом особистого інтерв'ю, проте незрозуміло, наскільки репрезентативною була ця вибірка і в яких саме обставин такі інтерв'ю проводилися, що, погодьтеся, може бути важливим чинником щирості інтерв'юйованих.
З іншого боку, представлені нам результати в загальному і цілому нічим не дивують і з загальною картиною спостережуваного через ЗМІ не конфліктує. Так що з певною часткою умовності прийняти отримані дані як близькі до достовірних ми, напевно, можемо, як і робити на їх основі певні висновки. Тим більше, що ідентичний опитування паралельно проводився і на неокупованій частині Донеччини, і не в перший раз - ще одне аналогічне дослідження було проведено в 2016-м. Так що ми маємо можливість порівнювати настрої людей по різні сторони лінії фронту і в динаміці.
Що стосується безпосередніх результатів дослідження, то варто виділити декілька, на наш погляд, ключових тенденцій. Отже, число жителів неокупованій частині Донбасу все більше асоціюють себе з Україною. Так, в 2016-му громадянами України себе відчували 32%, а в 2017-му вже 42%. У той же час серед них знаходяться і ті, що асоціюють себе в першу чергу з Донбасом, а не з Україною, але їх кількість поступово зменшується - 61% у 2016-му проти 45% у 2017-м. Як кажуть лікарі, позитивна динаміка є, от тільки чи можна такі темпи зростання самосвідомості жителів неоккупированного Донбасу вважати задовільними - питання дискусійне.
Що стосується окупованих територій, то там хоч і скорочується число людей, які вважають себе громадянами ДНР - з 18% у 2016 році до 13% в 2017-му, це фіксується на рівні близькому статистичної похибки (майже 4% для окупованих територій) і нівелюється зростанням територіальної ідентичності - з 60% у 2016 році до 72% у 2017-м. При цьому на окупованій території зменшується число людей, які вважають себе українцями. Якщо в 2016-м 9% говорили, що мають більше спільного з мешканцями інших регіонів України, ніж з росіянами, то в 2017 р. таких нарахували всього 7%. Результат знову на рівні статистичної похибки, але головне тут критично низький результат, який разюче відрізняється від даних по неокупованої території, де, до речі, результат теж мінімально зменшився, але вже з 35% до 34%.
У той же час більше схожими на росіян і несхожими на українців в 2016-му вважали себе близько 42% жителів окупованих територій. За рік їх кількість зменшилася на 1%, що несуттєво. На неоккупированных територіях асоціюють себе з росіянами в 2016-му було в два рази менше - 20%, і за рік простежується більш чітка тенденція до зменшення такого населення, їх стало 17%.
Таким чином ситуація виглядає досить закономірно. На неоккупированных територіях населення стає все більш українським, що обумовлено не тільки проукраїнською агітацією, але і відносними успіхами української держави: розширення окупованих територій давно зупинено і розраховувати переможне на розширення "ДНР", що б не розповідав Захарченко про штурм Лондона, явно не доводиться. Та й рівень життя на неокупованій території явно вище, про що свідчить той ж соцопитування.
У той же час окупації спостерігається протилежна тенденція - число проукраїнських громадян скорочується, але тут головна причина в більш ефективної пропаганди. "Свобода слова" і "плюралізм думок", і "критика влади" - це не зовсім те, що можна побачити з місцевим або російським телеканалам. Тамтешнє місцеве телебачення - це своєрідна суміш сьогоднішнього російського телепродукту з програмами часів пізнього застою, так що жителі ДНР бачать на блакитних екранах за рідкісним винятком лише позитив. Є, зрозуміло, у жителів окупації та інші джерела інформації, але вони традиційно не на першому місці за впливовістю. І з радянськими стандартами місцевого телебачення пов'язана, мабуть, сама цікава тенденція соцопитування.
На питання про те, які емоції в першу чергу відчувають жителі Донбасу, виявився явний контраст. Жителі неокупованій частині Донецької області масово відчувають невпевненість у майбутньому - таких 50%, в той час як в ДНР головне відчуття людей - надія (51%). При цьому переважно відчувають тривогу і ті й інші однаково - десь по 30%. Здавалося б, такий стан речей можна було б вважати провалом української пропаганди і агітації, мовляв, у ДНР люди мають підстави сподіватися на краще, а на неокупованій частині Донеччини бояться завтрашнього дня, але насправді це зовсім не обов'язково так.
По-перше, надія - це зовсім не щастя, швидше навпаки, ознака відсутності щастя. У той час як невпевненість у завтрашньому дні може відчувати лише той, кому все ще є що втрачати. Надія ж, вибачте за банальність, помирає останньою і коли найгірше, що могло статися, вже сталося (в даному випадку війна), все що залишається - це сподіватися.
По-друге, цікавою виглядає роль пропагандистського місцевого телебачення у формуванні оптимізму жителів "молодих республік". Багато, кому доводилося побувати біля лінії розмежування, відзначають, що в порівнянні з напрочуд оптимістичними "ДНРовским", українське телебачення залишає вкрай гнітюче враження. З української сторони вічна "зрада", "зубожиння", чвари і корупція, а у ДНР господарський, нехай і дещо роздутий вождь Захарченко, вникає у проблеми простих людей і "наводить порядок" і "відновлюючий мирне життя".
Як і в часи пізнього застою в СРСР, жителі ОРДЛО чудово бачать всі невідповідність картинки в телевізорі реальному стану речей і навіть дозволяють собі насміхатися над вождями Новоросії" десь у себе на кухні, тим не менше, якщо вірити соцопитуванням, то така нехитра пропаганда працює.
Причина тут не стільки в гіпнотичному механізм постійного повторення казок про світле майбутнє, але і в тому, що жителі ОРДЛО з радістю приймають таке оптимістичний світогляд. Телевізійна пропаганда в даному випадку - щось на зразок індійського кіно. Вже давно примечено, що так популярні у жителів "золотого мільярда" фільми жахів і трилери про маніяків як-то не дуже знаходять відгук у серцях жителів третього світу. А ось гротескно казкове індійське кіно з танцями, піснями і обов'язковим хеппі-ендом бідний народ дивиться, затамувавши подих. В тому числі і жителі пізнього розвалюється СРСР. Психіка людини, як відомо, відчуває емоційний голод, причому потрібно весь спектр емоцій - від позитивних до негативних. І чим більше навколишня дійсність задовольняє запит в хороших емоціях, тим інтенсивніше людина шукає емоцій з протилежним знаком у мистецтві, і навпаки.
Сучасне ж інформаційне телебачення теж свого роду мистецтво, дуже часто орієнтований на смаки споживача. І на неокупованій частині України, де все у людей більш-менш нормально і часто нудно, телечернуха знаходить свого вдячного споживача. У ДНР ж, де новинні сюжети формуються, зрозуміло, не смаків глядача, а "генеральною лінією", пропагандистський позитив падає на благодатний грунт людей, які опинилися на невизначений термін у сірій зоні без особливих економічних перспектив, та ще й з постійним страхом, що в будь-який момент загинути (цей страх також цілеспрямовано культивується пропагандою, постійно лякає "настанням карателів") або опинитися "на підвалі" (що культивується самої життям). В таких умовах новини про "успіхи молодої республіки і грандіозні плани на майбутнє" можуть стати своєрідною віддушиною, тим більше що змучена напругою останніх років психіка наполегливо вимагає позитиву.
