"Пошук царства Божого". Що не так з ідеєю нардепів і реакцією українців на неї

Як суспільство відреагувало на "духовне" об’єднання депутатів

"Царство Боже точно не завадить нам", — із посмішкою оголосив про створення міжфракційного об’єднання віцеспікер Олександр Корнієнко. Керуватиме групкою шукачів Божого царства чернівецький мажоритарник Георгій Мазурашу, знаний парламентський законодавчий спамер — на його рахунку майже 900 законопроектів на різну тематику, з них лише 19% проголосовані. Та й то це законопроекти, де він співавтор. Колись він пропонував штрафувати за "пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму", широку дискусію в суспільстві викликав його законопроект про заборону ґаджетів у школах, а вже цього місяця він назвав працівників ТЦК "помічниками рашистських агресорів в українській формі". Остання за часом ініціатива Мазурашу — про заборону ворожіння та надання езотеричних послуг. "Азартні ігри, ворожіння, екстрасенсорика, магія, езотерика, окультизм, а також реклама, популяризація та розповсюдження інформації про надання таких послуг тягнуть за собою попередження або накладення штрафу", — наголошується в документі авторства Мазурашу. З огляду на оприлюднені в суді дані про вплив астролога Вероніки Анікієвич на державні рішення, які ухвалював ексглава Офісу президента Андрій Єрмак, законопроект Мазурашу, як то кажуть, на злобу дня.

Про цього нардепа відомо, що у 2024 році він не голосував за закон про заборону в Україні діяльності релігійних організацій з центром управління в країні-агресорці. Він пояснював: не є парафіянином УПЦ, просто — проти "дискримінації". У Чернівцях же Мазурашу пов’язують з цією церквою. Так це чи ні, прослідковуватиметься в законопроектах нардепа в статусі голови МФО "Пошук царства Божого і правди його".

Рух "Чесно" нарахував у складі нинішнього парламенту понад 190 міжфракційних об’єднань, що, вказують активісти, є ознакою перетворення Верховної Ради на "клуб за інтересами". "Такі об’єднання не мають жодних реальних процедурних прав — вони не можуть делегувати людей у ТСК, не мають голосу на погоджувальній раді та не володіють власними секретаріатами. Це лише статусний інструмент, який дозволяє депутату не бути просто "позафракційним", а називатися головою цілого МФО та розсилати колективні звернення, на які чиновники реагують трохи жвавіше", — зазнають у русі "Чесно". Тобто Мазурашу підвищив власний статус завдяки МФО без реальних важелів та інструментів.

А як із християнськими партіями в Європі

У багатьох державах цивілізованого світу існують християнсько-демократичні партії, в Німеччині християнські демократи об’єдналися у блок із Християнським-соціальним союзом, найбільш популярним у Баварії, та багато років складають потужну силу ХДС/ХСС. Її представляє нинішній канцлер Фрідріх Мерц. Християнська демократія є базовою і для найбільшої політичної партії Євросоюзу — Європейської народної партії, з її середовища вийшло багато керівників різних органів ЄС, зокрема, очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. В Європі у назвах партій, які сповідують ідеологію християнської демократії, не обов’язково є слово "християнство" або "християнська", прикладом є італійська "Форца Італія" чи партія "Фідес" Віктора Орбана. Остання в парламенті традиційно у партнерських стосунках із Християнсько-демократичною народною партією Угорщини. Ідеологія християнський партій — поміркований консерватизм, цим вони відрізняються від правих та ультраправих популістів, які нині переживають значний підйом. Одним із останніх прикладів став успіх партії Reform UA Найджела Фараджа на місцевих виборах у Великобританії. 

Політичним силам, які сповідують християнсько-демократичні цінності, десятиліттями вдавалося та і досі вдається забезпечувати баланс інтересів виборців між лівим флангом, де переважно зосередилися різні варіанти соціал-демократів, та правим, на якому засіли консервативні сили. Звідси і їхня популярність в Європі. В Україні, до слова, в цій ніші знаходиться "Європейська солідарність" Петра Порошенка.

В Україні були або досі існують християнські партії — Українська християнсько-демократична партія, Християнсько-демократичний союз, Республіканська християнська партія та інші — проте вони ніколи не були сильними і самостійними політичними гравцями, не мали власних фракцій у парламенті. Тобто ідеологія, популярна та успішна в Європі, не прижилася в Україні. Чому? Причин цього явища кілька. Перша: християнсько-демократичні партії спочатку набули популярності в католицьких країнах, потім традицію перейняли окремі протестантські країни, а от там, де переважає православ’я, політсили, які прямо заявляють про християнсько-демократичні засади своєї ідеології, не мають значної підтримки. Це може бути пов’язано зі ставленням самих церков та релігійних організацій до участі в політичній діяльності. У православних країнах така участь радше пасивна, церква за візантійською традицією прагне симфонії з державою. Симфонічні стосунки не передбачають політичну боротьбу, коли ж вона є, то кулуарна, закулісна.

Друга причина: у нас не було політичних лідерів харизматичного типу, які б відверто демонстрували виборцям власну глибоку релігійність, стаючи зразком. Тих, хто перед камерами позірно накладав на себе хресне знамення або пірнав в ополонку із золотим хрестом аж до пуза, вистачало, а от таких, як Марко Рубіо в США, який вийшов на брифінг з намальованим попелом хрестом на лобі — не було. На відміну від західних країн, де за підтримки політичних партій і релігійних громад активно працюють громадські організації, які дають шлях у велику політику активістам, у нас доріжка в депутати різних рівнів зовсім інша. Здебільшого вона не має стосунку ні до релігійних, ні до ідеологічних переконань. 

Третя причина — в Україні немає шкіл та інших навчальних закладів, окрім власне богословських, де могли б отримувати одночасно гарну релігійну та світську освіту діти з родин парафіян. Для прикладу — прессекретар Дональда Трампа Керолайн Левітт, яка відкрито демонструє приналежність до католицької громади Америки. Вона народилася та виховувалася в сім’ї католиків, навчалася у католицькій школі, потім у коледжі Святого Ансельма, замолоду співпрацювала з правими колами республіканців, в яких була духовно своєю. В Україні є, наприклад, приватний Український католицький університет, проте студентство, яке туди приходить на навчання, переважно зі світського середовища.

Простіше кажучи, в країнах, де відсутня традиція пов’язаності релігійної освіти з політикою, де населення проявляє свою релігійність лише по великих церковних святах, ідеї християнської демократії ще довго не зможуть реалізуватися у великому політичному проекті. Тому у нас, з одного боку, виникають проекти для піару окремих депутатів, як у випадку з МФО Мазурашу, з іншого — в європейській країні навряд чи була б така осудлива реакція на подібне об’єднання, як це бачимо у нас. Критика з крайнього лівого табору звучала б, але критики отримали б відсіч з іншого табору.

На завершення ще один нюанс. Помріємо, що стається диво і з 1 січня 2027 року Україна отримає політичну згоду на членство в Євросоюзі, а наші політичні сили братимуть участь у виборах до Європарламенту у 2029 році. У нас немає лівих, всі партії цього спектру заборонили через їхню співпрацю з Росією, немає християнських демократів, немає правих консерваторів, але за цю нішу хоча б змагаються, немає лібералів в європейському розумінні. Тож поки Україну до ЄС не беруть, у нашого політичного класу є час сформувати європейське політично-ідеологічне поле, щоб українські депутати в Європарламенті не виглядали дикунами і варварами.