Працювати за спасибі. Чи може Україна дозволити собі чиновників-волонтерів

Не вдаючись у причини конфлікту двох державних менеджерів, нагадаємо коротко суть їх взаємних претензій. Пан Насиров в січні відвідав інавгурацію президента США Дональда Трампа, оскільки, як пізніше сам пояснив, "є прихильником" нового глави США. В Україні про це, можливо, ніхто так і не дізнався б, якби фігура глави української ГФС не потрапила в кадри прямої трансляції урочистості.

Міністру фінансів цей заокеанський вояж підлеглого категорично не сподобався, оскільки, по-перше, відпустка для відвідин США Насиров нібито не погодив ні з ним, ні з прем'єр-міністром. А по-друге, у Данилюка закралися певні сумніви в законності доходів, на які Насиров літав до США, і міністр фінансів доручив НАБУ і НАЗК це підозра перевірити.

Насиров парирував випад Данилюка своєю заявою, що йому вистачає законних і задекларованих заощаджень, щоб літати до Трампу, а свою відпустку він погодив з Кабміном. І взагалі, він настільки забезпечений, що навіть від зарплати в ГФС відмовився і живе за рахунок раніше зароблених коштів, а працює виключно з міркувань патріотизму, так би мовити, на волонтерських засадах.

У цьому місці персоналії Насирова та Данилюка, а також політичний підтекст їх конфлікту можна залишити на відкуп політологам. Нас у даному випадку цікавлять не особистості, а певна тенденція - Насиров не перший і, швидше за все, не останній високопоставлений чиновник, демонстративно відмовився від зарплати. У цьому зв'язку відразу згадується "космічний" мер Києва Леонід Черновецький, який неодноразово хвалився, що за свою роботу на благо "київських бабусь" отримує символічну одну гривню в місяць, і Рінат Ахметов, який, будучи народним обранцем, клявся і божився, що не отримує за депутатство ні копійки, а всю свою зарплату віддає на благодійність. Як бачимо, явище "політичного волонтерства" для нашої країни аж ніяк не нове.

Тут варто окремо обмовиться, що питання оплати праці високопоставлених чиновників викликає в українців почуття сильні, але неоднозначні. Від банального цікавості при заглядання в чужі кишені, до щирого обурення масштабами "наворованной" розкоші.

З одного боку, більшість наших співгромадян вкрай болісно реагують на чиновницькі зарплати, якщо ті помітно відрізняються від середньостатистичних по країні в бік збільшення. Мовляв, утримуємо дармоїдів за свій рахунок, які незрозуміло чим в своїх кабінетах займаються, крім протирання штанів, замість того, щоб невпинно "покращувать" життя простих людей.

З іншого боку, якщо виявляється, що зарплата чиновників не така вже й казкова, народ починает нарікати, мовляв, все зрозуміло, раз пішов мужик за такі копійки працювати, значить зарплата йому зовсім не потрібна, а не потрібна тому, що прийшов красти. Згадайте тільки, скільки списів було зламано в 2014-му, коли після парламентських виборів і урізування депутатських доходів для деяких новообраних депутатів стало одкровенням, що слуга народу отримує близько 6 тис. грн, на які в Києві і прожити можна насилу, не те що жирувати. Тим не менш мандат через маленької зарплати ніхто не склав, а з часом і зарплати нардепам підвищили, хоч і не на дуже багато.

Політичне волонтерство, при уявній шляхетність такого кроку, - річ насправді доволі сумнівна. Всі ми прекрасно розуміємо, що і Черновецький, і Ахметов, і Насиров і багато інші українські можновладці - люди далеко не бідні, побудували успішний бізнес ще до приходу у вищі владні кабінети. Тим не менш демонстративна відмова від заробітної плати виглядає не дуже красиво.

По-перше, таке "волонтерство" нівелює сам принцип справедливої оплати праці, на якому будується всякий здоровий капіталізм. Робота безкоштовно - це вже не робота, а хобі, яким займаються в своє задоволення, виключно заради цього задоволення. Займаються, коли хочуть, а якщо бажання пропало або задоволення приїлося, то закидають без жалю. Ніякої відповідальності, як і особливої зацікавленості в результатах праці.

Подібна хобі-мотивація для вищого державного менеджера, на якого покладається величезна відповідальність, і від результатів якого залежать долі мільйонів людей, здається, м'яко кажучи, не дуже переконливою. Справа, зрозуміло, не в конкретних грошових знаках, у яких чиновник може і не дуже потребувати, а в принципі: якщо тобі за що платять, будь ласка, прилагай максимум зусиль і забезпеч результат.

По-друге, потрібно чітко розрізняти політичні посади (виборні) і чисто управлінські в держслужбі. І ясла для перших "волонтерство", ще може бути виправдано - їм все-таки мандат довіри виписали люди, а характер роботи передбачає якісь глобальні "звершення", то для держслужбовців, яких призначають на керівні посади (а зараз все частіше через конкурс), робота даром виглядає вкрай дивно.

По-третє, відмова від зарплати неминуче викликає підозри в корупційної мотивації у "чиновника-волонтера".

Все це наштовхує нас на побиту думка про поділ неразделяемого, тобто про відокремлення бізнесу від політики. Те, що про це сказано вже сотні разів, і всі розуміють, що здійснення цього принципу в повному обсязі фактично неможливо, не означає, що до цього не треба прагнути.

Державне управління - робота надзвичайно складна, вимагає і знань, і досвіду, і високої працездатності, а тому і винагорода за таку роботу має бути високим. Це, зрозуміло, не врятує нас від корупції та можливої некомпетентності чиновників, але як мінімум помістить державну службу в здорову систему координат. Безкоштовні ж чиновники в кінцевому рахунку можуть коштувати державі дуже дорого, а ми не настільки багаті, щоб собі це дозволити.