Рятівний мандат. Як зміна уряду та Потураєв ледь не поховали монобільшість

"Руслане Олексійовичу, я подав заяву на Ваше імʼя про складання з себе повноважень народного депутата України ІХ скликання. Я почекаю моменту, коли процедурно це буде можливо, і просив би колег у Верховній Раді розглянути це так само невідкладно, як вони розглядають інші рішення, через які я був змушений ухвалити для себе таке рішення", — заявив Потураєв 16 липня, звернувшись прямо до спікера Руслана Стефанчука. Він хотів, щоб питання про його відставку розглянули перш, ніж парламент почне розглядати кадрові питання, але його вимогу не задовольнили.

Потураєв — не просто депутат, а голова комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, тобто з його відставкою потрібно буде узгодити нову людину на посаду голови. Проте не цей нюанс ключовий у тому, що до завершення канікул (а може і довше) Потураєв залишатиметься нардепом. Таке цілком може бути з огляду на пікантну ситуацію у монобільшості: зараз в її складі лише 226 депутатів з урахуванням Потураєва.

Як фракція "слуг" втрапила у політико-правовий казус

21 липня виповнилося рівно сім років відтоді, як український народ на дочасних виборах Верховної Ради обрав уперше в історії таку кількість представників однієї партії, що вона змогла створити монобільшість. Партія "Слуга народу" набрала 43,16%, отримавши включно з мажоритарниками 254 мандати. Другою стала проросійська "Опозиційна платформа — За життя", в якої тоді було 43 "штика" у Раді. Це просто нагадування про тогочасну політичну атмосферу в країні, яка з 2014 року вела війну з Росією.

Рівно через сім років фракція переможців 2019-го змогла піти на канікули саме як більшість лише тому, що Стефанчук не поставив на голосування складання мандату Потураєвим. Станом на ранок 16 липня до складу фракції "Слуга народу" входило 228 нардепів. Двоє — Віталій Безгін і Денис Маслов — пішли працювати в уряд, перший очолив міністерство у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб, другий став міністром юстиції. З переходом до уряду вони мандати склали, колеги це підтримали.

Безгін, Потураєв і Маслов отримали депутатство за партійним списком — мали у ньому 77-ме, 97-ме і 138-ме місця відповідно, тож замість них до парламенту зайдуть щасливі новачки. Простіше кажучи, у президентській фракції як було, так і є 228 депутатів, тільки три — потенційні. У ЗМІ вже називають прізвища: інженер-науковець Богдан Моркляник, юристка Вікторія Рєзнікова, а якщо Потураєва відпустять, то замість нього депутаткою може стати керівниця секретаріату голови Верховної Ради Руслана Стефанчука Олена Слободян. Але потенційні не враховуються, бо якби задовольнили заяву Потураєва, "слуг" лишилося б 225. А це — кінець монобільшості.

Чи відпустять нардепи Потураєва після канікул?

Варіантів може бути два. Перший: внутрішня опозиційність цього депутата та можлива його заміна людиною Стефанчука може прискорити процес і вже у серпні Потураєв стане вільною пташкою. Але є другий варіант: його заяву відмовляться задовольняти. У середині березня перший заступник Давида Арахамії у фракції "Слуга народу" Андрій Мотовиловець пояснював: близько сорока колег хочуть скласти мандати, але їм кажуть, що заяви вони можуть подавати, та за це ніхто не проголосує. Якщо підуть на поступки Потураєву, можуть захотіти піти й інші, і не тільки списочники, а й мажоритарники. Себто, все почне сипатися.

Сьогоднішні події в парламенті — повторення пройденого. Рівно вісім років тому, 18 липня 2018 року, народний депутат від "Самопомочі" Андрій Журжій написав заяву про складення повноважень. Мотивував тим, що напередодні виборів у парламенті "стався відкат від реформ". Та попри його бажання, колеги відмовилися відпускати Журжія. До голосування з цього питання парламентарі дійшли аж у жовтні 2018-го, "за" проголосувало 175 осіб із потрібних 226-ти. Таким чином Журжій склав мандат, але юридично лишався нардепом. Час завершення його каденції — 29 серпня 2019 року, тоді, коли й усіх законодавців VIII скликання. Цей прецедент цілком може повторитися і з Потураєвим.

Насамкінець варто пригадати підстави, з яких у 2019 році новообраний президент Володимир Зеленський розпустив тодішній парламент. "Юридична підстава для розпуску — з 2016 року не існувало коаліції", — казав він тоді. Його політичні опоненти оскаржували це рішення, крапку поставив Конституційний суд, визнавши указ Зеленського конституційним. Власне, питання щодо цього рішення залишаються і досі, але зараз не про нього, а про юридичну мотивацію.

Коаліція, створена 27 листопада 2014 року за підсумками дочасних виборів, мала назву "Європейська Україна". До її складу увійшли "Блок Петра Порошенка", "Народний фронт", "Батьківщина", Радикальна партія і "Самопоміч". 1 вересня 2015-го першими із цього об’єднання вийшли "радикали" Олега Ляшка, в лютому 2016-го — "Батьківщина" і "Самопоміч". Після цього розпочалася дискусія, існує коаліція чи ні, бо в ній залишилося дві партії: БПП і "Народний фронт". Між собою змагалися дві думки: коаліцію формують тільки фракції і їхній вихід автоматично означає вихід кожного члена фракції, чи коаліція продовжує існувати, адже сформована з конкретних депутатів, які написали відповідні заяви і їх не відкликали. Простіше кажучи: "Європейська Україна" існувала до 17 травня 2019-го, коли саморозпустилася, бо за кількістю особистих заяв мала необхідні 226 плюс мандатів, чи перестала існувати ще у 2016-му. Останнє твердження було одним із аргументів на користь рішення про розпуск парламенту.

Але був й інший аргумент, який краще сприймався населенням: кількість голосів за законопроекти, віддані членами коаліції. Тоді, як і зараз, плече провладним депутатам підставляли депутатські групи, і часто без їхніх голосів ухвалювати закони було вкрай важко. Якщо де-юре коаліція і є, то де-факто — нема, казали критики тодішньої влади. За постанову про формування складу Кабінету міністрів проголосувало 264 депутати, з них "слуг народу" 193. І це ще багато: зазвичай президентська фракція ледь нашкрябує 150 позитивних натискань на зелені кнопки.

Тож аргументи семирічної давнини, якими мотивували втрату довіри парламентом, виявилися актуальними зараз. Втрата навіть одного "штика" спричиняє хай і тимчасові, але політико-правові казуси, не кажучи вже про іміджеві та рейтингові проблеми через фактичну відсутність монокоаліції. Якщо вона зникне ще й юридично, це посилить і без того очевидну для всього суспільства ситуацію глибокої політичної кризи. Розпустити парламент не вийде, бо війна і вибори проводити не можна, тож доведеться запускати коаліціаду, що взагалі доведе стан справ до ручки.