Зробити надлюдську. Чи є у Порошенка стратегія створення помісної церкви
Закликавши до себе голів парламентських фракцій, президент повідомив, що переговорив з Вселенським патріархом щодо автокефалії, передав йому офіційне звернення і просить "підтримати вогником" - аналогічним зверненням від імені парламенту. Він також запевнив присутніх, що у нього всі єпископи УПЦ КП і УАПЦ вже підписали. Від конкретики, втім, президент ухилився - сказав, що "не може розголошувати". Але запевнив присутніх, що подія "історичне" і вже тому в ньому варто взяти участь.
Треба сказати, насіння впало на підготовлений ґрунт - причетна до церковної темі публіка пожвавилася. Непричастная, втім, теж. І то сказати: церковне питання потрібно вирішувати, - такий загальний глас. "Московські попи" нав'язли в зубах. До говірках приєдналася, нарешті, СБУ, яка - на кінець четвертого року війни! - взялася за розслідування причетності структурних підрозділів УПЦ МП до війни на Донбасі. Більшість українців - принаймні, на "великій землі" - хочуть "свою церкву" (що б вони не вкладали в це вираз).
Скажу відразу: шум з приводу президентського заяви, можливо, дещо перебільшений. Але подія не варто недооцінювати - багато спостерігачів вважали, що Вселенському патріарху для "остаточного вирішення українського питання" тільки цього і не вистачало. За традицією "за своєю церквою" до патріарха повинен звернутися саме "правитель" - цар, наприклад, або імператор. Зійде, напевно, і президент. У всякому разі, коли було зроблено звернення від імені ВР, про це говорили - от, мовляв, ще б президент... І ось президент, нарешті, дозрів. І, повідомили деякі ЗМІ, "розпочав процес створення єдиної помісної церкви".
Почав, втім, дещо дивним чином: скликав до себе голів парламентських фракцій, повідомив їм, що "треба створювати", закликав написати звернення від ВР і повідомив, що єпископи, мовляв, в курсі, і вони теж "підтягнуться".
Притому що всього два роки тому український парламент вже звертався до Вселенського патріарха з таким проханням - прямо під час роботи Всеправославного собору на Криті. Звернення українського парламенту на Фанарі є. Навряд чи патріарх втратив. І це не жеківських "форма 3", яка втрачає силу через місяць після видачі. Тому заклик президента з помпою закликати депутатів "написати звернення" виглядає дивно - воно вже давно написано і відправлено. Хіба що президенту не личить плентатись у хвості подій - ініціатором повинен виглядати він, а всім іншим - церковникам і парламентарям слід дотримуватися субординації й свої прохання-звернення посилати вже слідом височайшим?
Але президенти не створюють церков. У минулі часи імператори могли внести корективи в церковне буття - виклопотати (частіше, втім, видавити силою) автокефалію церкви на території своєї держави. Могли ініціювати церковну реформу. "Створити патріархат". Або, навпаки, скасувати патріархат і підпорядкувати церкву безпосередньо найвищої волі - як це зробив Петро I. Або відкрити альтернативний папський престол, як це зробив французький король Філіп IV. Але "створити церкву" - справа надлюдську. Непосильний ні короля, ні для імператора, ні навіть для президента Порошенко.
Але, припустимо, колеги помилилися, вистачили через край - вони мали на увазі, що ось-ось з ініціативи президента і благословення Вселенського патріарха буде заснована та сама єдина помісна. Але що це означає? Що означає слово "єдина" в даному контексті? Як можна здійснити проект церковної єдності з ініціативи президента? Нехай навіть за згодою голів парламентських фракцій. Я не стверджую, що це неможливо. Все можливо в нашому недосконалому світі. Можна створити якусь церковну структуру, яка буде визнана "єдиної", а всіх, хто в неї увійти не захоче, - силою ввести. Незгодних дискримінувати. При сильному опорі - репресувати. Можна ж було на теренах СРСР - від Владивостока до Калінінграда - затвердити єдину ж помісну РПЦ. Кого заборонили, кого розформували, кого заслано, кого розстріляли - загалом, весь арсенал влади для створення "єдиної помісної".
Якщо створювати церква "зверху", то, боюся, тільки так і можна її "створити". Але президент запевнив, що ніякого насильства над свободою віросповідання не буде. Це обнадіює. Але хто і як забезпечить "єдність"? І яка в цьому роль держави?
В ідеалі єдність церкви формується не за вказівкою і не за дорученням. І навіть не по благословення. Воно утворюється зсередини. В Україні немає церковної єдності ні структурно, ні исповедально. І воно, можливо, ніколи й не було потрібно. Проблему представляє не "відсутність єдності", а по-перше, нетерпимість (переважно, політичного походження), по-друге, наявність у нашій країні структурного підрозділу Московського патріархату. Яке виявило себе у світлі останніх політичних подій агентом впливу Москви. Тобто проблема навіть не в тому, у нас є структура російського православ'я", а в тому, що вона працює на агресора. Що, загалом, скоріше привід для слідчих дій відповідних відомств, а не для президентських ініціатив.
Створення єдиної помісної церкви, виставлене як самоціль, насправді такою не є. Мета - витіснити з України Московський патріархат. Мета політично правильна, і розрахунок, загалом, теж вірний: якщо в Україні з'явиться альтернативна канонічна православна церква, публіка охоче потягнеться туди. Цілими парафіями, разом з майном. До повної маргіналізації структур МП. Якщо хочете, можете вважати це "церковною єдністю".
Питання в тому, звідки вона з'явиться, така канонічна церква. І відповідь, здавалося б, очевидний - у нас є відповідна кандидатура. УПЦ КП. Все, що заважає їй зараз, - двоїстий статус "розкольницькою угруповання". Якщо вона перейде в статус канонічної церкви, успіх їй забезпечений.
Сумніви викликає те, що нічого, крім декларацій і закликів усім світом звернутися і помолитися, президент своїм співрозмовникам не запропонував. Ми не знаємо, який статус імовірно буде у цієї нової церковної структури. Тільки запевнення, що "вона не буде державною". Ми не знаємо, які правові механізми будуть запущені. Як це відверте втручання держави в церковні справи буде погоджено з Основним Законом. Хто і як буде вирішувати конфлікти, які неминуче виникнуть. Це, ви скажете, прикладні питання, президент їх не вирішує - це ось депутати-законодавці нехай подумають і профільному міністерству дадуть вказівки. Але справа в тому, що без продуманої заздалегідь стратегії за справу не варто братися. Якщо президент заявляє, що "держава створить церква", він повинен мати хоча б загальне уявлення про те, як це робити. Адже може виявитися, що це неможливо в принципі.
Так от, є підстави підозрювати, що ніякої стратегії "створення єдиної помісної церкви" у президента немає. Немає уявлення про правові колізії та механізми, немає моделі державно-церковної взаємодії. Нічого "прикладного". Все, що він може зробити в рамках своїх повноважень, - звернутися з проханням до Вселенського патріарха. Що він і зробив - під грім заголовків і тріумфуючих коментарів - на кінець четвертого року своєї каденції.
Але, може, якраз момент назрів? По-перше, громадяни, незалежно від ступеня воцерковленості, підтримують ідею "київської церкви". По-друге, у Вселенського патріарха є свої резони. Можливо, він не забув московському колезі спробу зірвати Всеправославний собор. І того, що невтручання в українські справи було однією з ключових умов участі делегації РПЦ. Делегація не приїхала - значить, патріарх вільний від обіцянок? Також є сенс врахувати складні відносини між Москвою та Анкарою. Президент Ердоган, у свій час виступав гарантом церковних інтересів Москви в Стамбулі, зараз має деякі протиріччя зі своїм московським колегою. І він цілком може закрити очі на "пустощі" свого чиновника-патріарха щодо "канонічної території" РПЦ. Не кажучи вже про США - основний "канонічної території" Вселенського патріарха.
Але перебільшувати все ж не варто - ймовірність надання автокефалії української церкви, тим паче до кінця липня, вкрай невисока. Починаючи з того, що жодних гарантій і офіційних сигналів безпосередньо від патріарха Варфоломія не надходило. Все, що ми знаємо про можливий прорив, ми знаємо тільки з вуст президента України. Однак таких обіцянок і запевнень ми чули вже чимало. І то сказати, президент Порошенко зовсім не "почав створення" єдиної помісної церкви. Він став лише черговим президентом, який намагається якось вплинути на цей процес. Тобто робить те, що робили всі його попередники, за винятком Януковича, який "єдиної помісної" вважав УПЦ МП.
Саме тому подія оточене таким попередніми шумом: президенту треба зробити щось яскраве і неординарне на "церковному" напрямку, щоб відбити у виборця пам'ять про його лояльності Московському патріархату. А також тому, що візити на Фанар для українських президентів - ординарна подія, не привертає уваги публіки.
Тому прихильники президента і близькі до нього ЗМІ не пошкодували децибел. І нехай ці новини виглядають дивно - чому це президент обговорює церковне питання з парламентаріями, а не з єпископами? Що це за заява - "держава повинна створити церкву"? Та й переможні реляції на блогах президентських прихильників нагадують заголовки "Правди": "Помісної церкви - бути!" Загалом, резонатори працюють на повну потужність. У той час як великі справи в церковній політиці зазвичай обговорюються і відбуваються під спудом.
Що ж буде, якщо знову все піде не зовсім так, як очікували? Адже цілком може. Тому що з церковної сторони все зовсім не так просто, як в українській політиці. Якщо б було просто, українська церква змінила б свій канонічний статус ще років десять тому за президента Ющенка.
Але якщо відмовитись від завищених очікувань, можна сподіватися на краще. На те, що на Фанарі хоча б частково задовольнять українські домагання. Так само як вони частково були задоволені, коли Вселенський патріарх публічно визнав - і з тих пір жодного разу не відмовився від своїх слів - Константинопольську церкву Церквою-матір'ю для України. Або коли він визнав, що томос про передачу Київської митрополії Москві було дано під політичним тиском і його законність сумнівна. Все це були маленькі кроки в напрямку зміни статусу української церкви. Ті, які міг дозволити собі Вселенський патріарх. Який ризикує більше, ніж президент України, а тому не може собі дозволити робити ефектні заяви в стилі "все і негайно".
"Все і негайно" не буде - що б не обіцяв президент, що б не писали його придворні на своїх акаунтів в соцмережах. Зміна статусу української церкви, швидше за все, буде і далі йти еволюційним, а не революційним шляхом. Можна сподіватися, що Вселенський патріарх - до датою або без неї - зробить якийсь черговий відносно невеликий крок на підтримку української церковної незалежності від Москви. Відкриє давно обіцяні подвір'я, наприклад. Або публічно буде послужити і причащатися разом з побратимами з УПЦ КП, даючи зрозуміти "місту і світу", що відсутність офіційного статусу в системі світового православ'я зовсім не означає "недоторканності" (або навіть "безблагодатність"). Все це по-своєму ризиковані кроки. Але політика, у тому числі церковна, - це завжди ризик. Питання лише в тому, наскільки він виправданий, що Україна може запропонувати Вселенському патріарху натомість. Крім проблем, само собою. Що запропонував - і запропонував лі - патріарха Варфоломія під час візиту на Фанар президент Порошенко?
