США вже не гарант. Чому Туреччина, Саудівська Аравія і Пакистан хочуть своє НАТО

Церемонія підписання угоди відбулася 7 серпня у палаці Ас-Сафа у священному для мусульман місті Мекка за участю президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, спадкоємного принца Саудівської Аравії Мухаммеда бін Салмана та прем’єр-міністра Пакистану Шахбаза Шаріфа. Все було обставлено на найвищому рівні — навіть день обрали символічний для мусульман, п’ятницю. Що ж змусило ці три країни, які не мають спільного кордону, погодитися на спільну оборону і безпеку?

Чому Анкара, Ер-Ріяд і Ісламабад об’єднали оборонні зусилля

Меккський пакт став своєрідним продовженням саудівсько-пакистанської угоди, укладеної у вересні минулого року, але суттєво її розширив. Не тільки тому, що приєдналася Туреччина, — тепер чітко окреслені інтереси кожного учасника цього тріо. Отже, почнемо з господарів, саудитів. Ізраїльсько-американська війна проти Ірану стала для заможної Саудівської Аравії великою проблемою як через заблоковану Ормузьку протоку, так і через атаки іранців та їхніх проксі єменських хуситів. Останні влаштували терор: лише за кілька днів серпня атакували аеропорт Наджран; буквально у переддень церемонії у Мецці внаслідок нападу на півдні Саудівської Аравії було поранено 11 цивільних, зокрема громадян Єгипту і Пакистану; наступного дня хусити завдали удару дронами по нафтопереробному заводу компанії Saudi Aramco в місті Джизан. Напади — більші чи менші — відбуваються ледь не щодня, і Ер-Ріяд ніяк не може дати їм раду.

Маючи значні поклади нафти та мільйонні прибутки від неї, саудівці нагадують багатія, який за нещасливим для себе збігом обставин опинився на вулицях кримінального району: навіть якщо відкупишся від хуліганів, все одно поб’ють з класової ненависті. До початку авантюри Трампа в Ірані Ер-Ріяд покладався на захист Сполучених Штатів, тепер американці нездатні не тільки зламати хребет режиму іранських аятол, а й присмирити хуситів. Тож саудівці вимушено шукають альянсів із впливовими країнами ісламського світу.

Другий учасник угоди — Пакистан — має хорошу армію і ядерну бомбу, проте у нього нема стільки грошей, як у саудівських принців. А ще у пакистанців хороші стосунки з Іраном, який став головним болем саудівців. Цікаво, що окрім глави пакистанського уряду до Мекки приїхав головнокомандувач армії Асім Мунір, відомий як "улюблений фельдмаршал Трампа". Мунір має такі повноваження, про які Трамп може і мріє, але демократія заважає: у головнокомандувача збройними силами Пакистану повна влада над усіма силовиками, не підконтрольність Верховному суду і президенту, імунітет від будь-яких розслідувань. Всі ці почесті Мунір отримав на знак шани за дії під час короткого прикордонного протистояння з Індією минулого року.

На цьому варто зупинитися окремо, оскільки фігура Муніра в історії з Меккським пактом стоїть окремо. У квітні 2025 року після нападу терористів у штаті Джамму і Кашмір, внаслідок чого загинули 25 туристів, Індія у відповідь завдала ракетних ударів по пакистанській території та перекрила воду через дамбу Багліхар на річці Ченаб. Тривале перекриття дамби становило б для Пакистану велику проблему. Після двох тижнів протистояння сторони уклали перемир’я. Індійсько-пакистанський конфлікт триває з часу появи Пакистану, тож перемир’я — тимчасове. Генерал Мунір підлестився до Трампа, заявивши про його визначну роль у досягненні миру, Пакистан номінував президента США на Нобелівську премію. Прем’єр Індії Нарендра Моді спростував роль Трампа у перемир’ї — останній на Моді образився, а от Муніра зробив своїм фаворитом. Нещодавні перемовини з Іраном вів саме пакистанський генерал, якому довіряли американці. Успіхом ці перемовини зрештою не увінчалися, але тут вже питання, мабуть, не до "улюбленого фельдмаршала". Тож у Мецці Мунір не тільки представляв свою країну, а й виглядав містком між цією трійкою і правлячою американською адміністрацією.

Ісламабад і далі гратиме на тому, що може домовитися з Іраном, аби той не атакував Саудівську Аравію. Не виключено, навіть запропонує свою ядерну "парасольку" як символічний жест в обмін на політичні жести Ер-Ріяда у бік Нью-Делі — природного суперника Ісламабада. Простіше кажучи, якщо саудівцям угода потрібна для дружби проти Ірану, то пакистанцям — проти Індії.

Третій учасник — Туреччина. Країна з потужною армією, другою за чисельністю в НАТО, і добротними військовими технологіями. Тобто, Ердоган має те, чого потребують і саудівці, і пакистанці. А ще – значний вплив на тюркомовні країни азійського регіону. Анкара в непоганих стосунках як із Тегераном, так і з Вашингтоном. Можливо, турецького президента Трамп любить не так, як пакистанського генерала-підлабузника, проте відносини у нього з Ердоганом рівні. Принагідно нагадаємо: на території Туреччини знаходиться близько 20 американських ядерних боєголовок.

Туреччина традиційно вибудовує багатовекторні союзи, що дає змогу її президенту сидіти за столом переговорів у Брюсселі, Москві, Вашингтоні, Пекіні. Тепер він посидів за столом і в Ер-Ріяді. Можна припустити, що посидів не просто так — його країна отримає важливі контракти у військовій сфері. Тож у цій трійці ролі розподіляться так: Саудівська Аравія має значні фінансові ресурси для інвестицій, Пакистан — військовий досвід своєї армії та ядерну зброю, Туреччина — сильну армію за натовськими стандартами і технології. Об’єднані зусилля можуть у підсумку сформувати новий геополітичний центр впливу.

Чи є в угоді щось більше за декларацію дружби

За офіційними повідомленнями, в угоді є пункт, подібний до 5 статті НАТО про колективну оборону. Себто, напад на якусь із трьох країн трійки означатиме напад на всі інші. Однак процедура реагування — не прописана. Скоріше, це джентльменська домовленість. Тож ані турки, ані пакистанці не атакуватимуть хуситів заради саудівців. Меккська угода радше розглядається в трьох напрямках.

Перший — диверсифікація безпекових ризиків. Якби США не почали війну з Іраном, ці ризики не проявилися б у нинішніх розмірах, натомість американців уже не сприймають як єдиного гаранта безпеки в регіоні. Це не антиамериканська угода, що можна зрозуміти з попереднього розділу, а спроба утворити такий формат відносин в ісламському світі, який дав би можливість посилення на перспективу. Хто його знає, що очікує на Америку і світ після Трампа.

Другий напрямок — утворення оборонного блоку без чітко визначеного ворога. Показово, що після укладення угоди пакистанці зателефонували до Тегерану, аби запевнити у відсутності антиіранської складової. Для Ірану створення троїстого союзу не найкраща новина, адже його тепер посуватимуть від регіонального лідерства. Водночас ніхто зараз точно не може передбачити, чим закінчиться військова кампанія США та Ізраїлю проти Ірану. Тож не виключено, що безпекове тріо перетвориться на квартет.

Для всіх трьох учасників угоди геополітичним суперником є Ізраїль, але по-різному. Пакистан не визнає цю державу, Саудівська Аравія також, але певні контакти підтримує, Туреччина вустами Ердогана озвучувала антиізраїльські заяви, пов’язані із Сектором Гази. Експерти вважають, що Меккська угода обмежуватиме вплив Ізраїлю як регіонального гравця, тому не дивно, що там появу троїстого союзу сприйняли негативно. З іншого боку, він був очікуваним з огляду на нинішні події на Близькому Сході.

Якщо учасники блоку не дружитимуть проти когось, тоді дружитимуть з кимось. Це — третій напрямок. Пакистан підтримує хороші стосунки з Китаєм, у тому числі у сфері військових технології. В Ісламабада й Пекіна один недруг в регіоні — Індія. Входження до нової спілки не означає, що саудівці чи турки перестануть дружити з американцями, але важливо, щоб не почали водити дружбу з китайцями.

Безпековий вакуум, який утворився після добровільної відмови США від ролі гегемона, може призвести до утворення часто мозаїчних союзів, до яких напевне захочуть докласти руку і Китай, і Росія. Глава МЗС Туреччини Хакан Фідан заявив, що угода матиме "відкриту архітектуру". Себто, до неї зможуть приєднатися й інші бажаючі з цього ж регіону та з ісламського світу. Окремо кожна з цих країн має власні стосунки з Пекіном чи Москвою, а судячи із заяв учасників блоку, ідеологічної складової, яка б цементувала світогляд, в ньому не буде. Є тільки релігійна, але в часи, коли руйнуються зв’язки і порядки, вона здатна стати потужним чинником єднання.

Меккська угода викликала значний інтерес в експертному середовищі і такий само значний різнобій оцінок — від піднесення через створення "ісламського НАТО" до таврування об’єднання "порожнім і декларативним". Чиї оцінки візьмуть гору, буде видно після перших кроків учасників. Тобто, які конкретні угоди підпишуть, про які інвестиції йдеться, чи будуть бажаючі доєднатися. У цьому регіоні є й інші гравці — великі на зразок Єгипету чи Іраку, або ж маленькі, але заможні — ОАЕ, Катар, Кувейт, Бахрейн.

Чим може бути корисний Україні тристоронній союз? Інтересом до українських військових технологій, якщо ми цей інтерес просуватимемо. Тут нашим партнером може стати Туреччина. Однак історія з Меккською угодою підтверджує, що фрагментація світу триває і на руїнах старого порядку утворюватимуться нові формати, часто з держав, які раніше між собою конкурували за вплив у регіоні. Як турки із саудівцями, що тепер разом опинились в "ісламському НАТО". Тож майбутнє не за громіздкими і фактично недієздатними інституціями на зразок ООН чи НАТО, а за такими оборонними форматами, як JEF, про який нещодавно згадував Валерій Залужний, чи європейською ядерною "парасолькою", яку просуває Франція, або ж запропонованим Києвом форматом "Карпатська ініціатива". Туреччина, Саудівська Аравія і Пакистан вирішили наблизити майбутнє вже зараз.