Суми, Охтирка, Ізюм. Українська драма на російському прикордонні

До теперішньої війни Суми навряд чи можна було зарахувати до найпопулярніших міст України. Про Охтирку з Ізюмом й говорити годі. Однак після 24 лютого 2022 року все змінилося – до них прикута увага всієї України. Чи встоять вони, чи не відкриють шляхи на Київ та Харків. Однак історія цих міст не менш важлива – і в ній, як в краплі океан, відображається драма української душі на російсько-українському прикордонні.

Ще одна Україна

Наприкінці 16 століття південний рубіж Московської держави проходив через Бєлгород. Далі лежало Дике Поле, відкрите спустошливим рейдам кримців та ногайців. Тому царі охоче вітали і навіть стимулювали переселення на ці землі небоязкого люду звідусіль. Мешканцям обіцяли звільнення від податків та більшості повинностей (окрім, зрозуміло, військових), дозвіл на винокуріння (яке в Московії було держмонополією) та дохідні промисли (зокрема, видобуток солі). Кожному переїжджому гарантувалося вільне володіння такою кількістю землі, яку він був здатний обробити. Від назви цих небачених пільг-свобод ("слобод") і пішло найменування краю – Слобожанщина.

Були серед переселенців, а згодом почали становити більшість, і українці. Перший етап колонізації цього простору припав на 1630-і роки – після придушень козацьких повстань на Наддніпрянщині їхні учасники тікали від польських репресій під московську руку. У 1638 році загін гетьмана Якова Острянина навіть звів там фортецю Чугуїв. Однак той експеримент закінчився невдало – 1641 року козаки убили свого провідника і розійшлися.

Другий, і тепер уже вирішальний, етап розпочався 1651 року після програної Богданом Хмельницьким Берестецької битви та невигідного Білоцерківського миру. Козаки, які не бажали повернення під польську зверхність, почали тисячами вирушати на Слобожанщину. З 1651 року відомі перші поселенці на місці Харкова, у 1652-му постали Суми та Острогозьк (тепер Росія), не пізніше 1654-го українці заселили Охтирку, лише Ізюм дещо "запізнився" – перша фортеця була заснована 1663 року, а саме місто – 1681-го.

Козаки принесли на нові землі унікальний досвід самоорганізації, відомий як полково-сотенний устрій. На чолі кожного полку стояв полковник, який спочатку обирався з-поміж козаків, а потім утверджувався царською жалуваною грамотою. Ідентичним запорізькому було й все інше – військова організація, становий поділ, економіка та культура.

Вже у 1650-х – 1670-х роках за полками закріпилася офіційна назва "Слобідські українські козачі полки", а зайняту ними територію позначали як Слобідську Україну. Станом на 1667/68 рік на Слобожанщині проживали 18,5 тисяч козаків з дітьми та щонайменше стільки ж селян і міщан.

Однак була і ключова відмінність з "Великою Україною". Якщо там над українцями була власна державна влада у вигляді гетьмана, то тут вони не мали навіть територіальної автономії. На землях полків лише козаки наділялися правом самоврядування на станових засадах. Полковник міг вершити суд, але винятково над своїми. А над полками стояв спочатку бєлгородський воєвода, потім – Посольський і Розрядний прикази. У 18 столітті компетенції були розділені: військові справи вирішувалися Військовою колегією у Петербурзі, цивільні – місцевими губернськими канцеляріями.

Від самого початку Слобожанщина була фронтиром – зоною конфліктів та взаємодій по зовнішній (Москва – Чигирин – Крим) та внутрішній (центральний уряд – козацькі полки) лініям. І ось це перебування на російсько-українському прикордонні, але з російської сторони і під російською владою, стало джерелом перманентної драми та подекуди трагедії місцевого українства. Якби слобідські полки розташовувалися в Сибіру чи Центральній Азії, все могло б піти іншим шляхом. Але тут вони були просто приречені розриватися між українським духом та російською службою.

Українці проти українців

Українсько-українська борня розпочалася того ж таки 1651 року. Хмельницький криво дивився на втечу "зрадників" за кордон, писав листи царю з вимогою їх на службу не брати, конфісковував їхнє майно, а затриманих велів бити нещадно. Царський уряд, зважаючи на Переяславську угоду 1654 року, на словах заборонив приймати "вольних людей" і розпорядився відсилати їх назад, але в реальності нічого не робив. В результаті з дезертирів та антигетьманської еміграції виникла неабияка проблема.

Ранньою весною 1656 року ватага слобожан під проводом самопроголошеного полковника Григорія Неблядина (так, це справжнє ім’я) перейшла кордони Гетьманщини і почала набирати місцевих козаків воювати із Хмельницьким. В квітні заколотники були розбиті, а гетьманські війська самі увійшли в Росію і здійснили карний похід на землі Сумського полка. Неблядин був схоплений, але більшість його послідовників втекли углиб царських володінь. З тих пір Слобожанщина стала постійним головним болем українських очільників.

Із обранням гетьманом Івана Виговського ситуація ускладнилася. Він писав царю: "відти ті своєвільці приходять в черкаські городи і счиняють бунти, усобиці і кровопролиття… і наробивши всяких злочинств вони тікають назад до тих окраїнних городів і слобід". В липні 1658 року 2 тисячі слобожан ледь не захопили місто Ромни! З тих пір і аж до самої Конотопської битви 29 червня 1659 року між гетьманськими та слобідськими козаками вирувала братовбивча війна. Виговський послав до сумського полковника Герасима Кондратьєва пропозицію приєднатися до нього, той публічно розірвав універсал і вигнав гетьманського посланця. У відповідь союзні кримці навіть обложили Суми. Російський воєвода Григорій Ромодановський зібрав Український полк з охочих битися проти Виговського слобожан – і ті розорювали гетьманські сіла не гірше за росіян.

Наступний епізод припав на добу гетьмана Івана Брюховецького. Початково проросійський демагог, він так заплутався у внутрішній та зовнішній політиці, що не знайшов нічого кращого, ніж підняти у 1668 році повстання проти Москви. До свого виступу він закликав приєднатися слобідських козаків, а коли ті відмовилися – безуспішно обложив Суми, Харків і Охтирку. Примітно, що Харків спробував здобути Іван Сірко, який лише за рік до того сам був харківським полковником! За вірність російському трону цим містам було підтверджене їхнє право не платити оброку та мита. Наступного року, після повернення лівобережної України під московський контроль, полковник Кондратьєв навіть висував свою кандидатуру на гетьмана, але програв Дем’яну Многогрішному.

Цікаво, що якщо гетьманські претензії на Слобожанщину однодушне відкидалися місцевими, то не так було під час виступу Степана Разіна 1670-1671 років. Тоді Острогозьк, Охтирка, Чугуїв та низка інших міст підтримали донців, сумчани ж на чолі з Кондратьєвим допомогли Москві придушити повстанців.

Лояльність слобожан до царського уряду проявилася і у закордонних походах, хоча звичайні воєнні повинності передбачали лише захист від іноземних вторгнень. Так, слобідські козаки брали участь у виправах на Чигирин 1677 та 1678 року, де їм знову довелося битися проти своїх братів – козаків Юрія Хмельницького. Ходили вони разом з московітами і на Крим (1687, 1689, 1698), і на Азов (1695-1697).

Далі – більше. Слобожани воювали на півночі Росії зі шведами (1700-1702), з бунтівниками в Астрахані (1705), з повстанцями Кіндратія Булавіна (1707-1708), причому на боці останнього виступали запорожці. Нарешті, підросійські козаки не підтримали повстання Івана Мазепи, хоч і не брали участі у Полтавській битві 1709 року. Також слобожани воювали за Росію в Персії (1725-1727), Польщі (1733-1735), Криму (1736-1739) та Пруссії (1756-1758).

І чим же Росія віддячила своїм українцям за не просто лояльність, а готовність битися з іншими українцями?

Кінець російської України

Якщо не рахувати періодичного примушення до закордонних походів всупереч звичаєвому праву, російський наступ на козацькі вольності почався за Петра І. Так, і до того полковники часто-густо залишалися на своїх посадах довіку, і передавали посаду у спадок, але формально виборність залишалася (згадайте казус Сірка). А після петровського указу 1700 року полковники вже законно носили свої пірначі до смерті. В окремих випадках російські правителі взагалі могли призначати полковників навіть з-поміж іноземців! Тим же указом козаки були розділені на "справжніх" виборних, які несли воєнну службу, та підпомічників, до яких записали решту. Після виступу Мазепи було обмежене право вибору полкової старшини та сотників – кандидатів мав атестувати російській генерал.

За Катерини І у 1726 році в кожному полку була заведена регулярна рота і запроваджені нові чини за російським зразком. У 1732 році за наказом Анни Іванівни був проведений перепис, а у 1735 році – здійснена перша спроба знищення слобідського устрою. Козацькі полки були перетворені на регулярні. Охтирський полковник став бригадним командиром – першим загальнослобідським воєначальником, старшина була перейменована на російський лад, був заведений окремий драгунський полк коштом всієї Слобожанщини, старовинне право займати порожні землі скасували, а з населення почали збирати податки. Тисячі слобожан залишили рідний край, натомість уряд розпорядився шукати втікачів та повертати додому – так підготовлювалося кріпосне право.

За Єлизавети українці зітхнули з полегшенням – 1743 року були скасовані усі нововведення, окрім посади бригадира, а кількість служилих козаків навіть збільшена. Однак за неї ж у 1748-1749 роках козаки були прикріплені до своїх полків.

Знищення і полкового устрою, і самої Слобідської України припало на часи Катерини ІІ. У 1765 році всі п’ять слобідських полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький, – були ліквідовані, а їхнє місце посіли регулярні гусарські полки. Старшина отримала російське дворянство, а рядових козаків, яким не поталанило, було обернуто на державних селян і невдовзі закріпачено. На місці полків виникла Слобідсько-Українська губернія.

Апробовані на Слобожанщині механізми були невдовзі застосовані для знищення автономії Гетьманщини. В Російській імперії більше не було місця жодній Україні.

Епілог

Утиски української державності в Петербурзі любили пояснювати численними "зрадами" та "хитаннями" українців. Але реальна причина, як ми бачимо, була не в цьому. Якщо Гетьманщина і справді активно протистояла, а то і воювала з Росією, то Слобожанщина навпаки – демонструвала виняткову лояльність. Заради своєї нової батьківщини українці Сум, Охтирки, Ізюму і Харкова воювали не лише зі шведами, пруссаками, поляками, кримцями та персами, але й зі своїми братами з Києва, Чернігова, Полтави і Чигирина.

І чим їм за це віддячила Росія? Як зауважив ще сто років тому Михайло Грушевський, їх "винагородили кріпосним правом, занепадом народної освіти, цензурними цькуваннями української мови, переслідуванням усіх проявів національних прагнень, що доходили до всіляких крайнощів, до цілковитого абсурду". Написав це він про мешканців Гетьманщини, але і слобожан це стосувалося тією ж мірою.

Спроба збудувати Україну всередині Росії виявилася приреченою – і то не з вини українців. Російський імперіалізм, централізм та шовінізм виявилися несумісними з українською самостійністю. Москві й Петербургу не були потрібні піддані бодай з мінімальними правами – лише безправні кріпосні. Тому ані тоді, ані тим більше сьогодні Україні не варто вірити Росії, а українцям – жити там. Собі дорожче виходить.

Однак навіть ліквідувавши Слобожанщину, Росія не перетворила до кінця тамтешніх українців на росіян. І коли у нинішній війні Суми, Охтирка та Ізюм опинилися з правильного боку кордону, вони показали ворогу, що значить бути козацькими полковими центрами. Можливо саме через крах сподівань на покірність цих міст росіяни і впали в таку лють, що ладні знищити їх.

Тому що Росія і до чужих жорстока, але до тих, кого вона вважає своїми, – взагалі безжальна.