• USD 28.4
  • EUR 33.8
  • GBP 38
Спецпроєкти

Святе на службі грішного. Як церква йде на вибори

Мабуть, давно в політичній історії України не було такого ажіотажу: релігійні організації, не криючись, вирішили активно взяти участь у місцевих виборах

Церква активно бере участь у виборчому процесі/фото: spzh.news
Церква активно бере участь у виборчому процесі/фото: spzh.news
Реклама на dsnews.ua

У одних це викликає натхнення — тільки церква може нарешті поставити хрест на корупції і кумівстві в країні. Інші не приховують свого явного обурення: Богу Богове, а церква не повинна робити замах на кесареву вотчину. Треті зітхають: ось, цим попам (пасторам) на мерседесах все мало. Але істина, як завжди, виявляється десь посередині.

Терпіти не можна противитися

У церковному середовищі досі точаться суперечки: чи то церква псує політику, чи то політика — церкву. Тому на словах всі стверджують, що не царська це справа — лізти чистими руками в брудні справи. Окремі релігійні організації навіть закликають свою паству уникати всього, що пов'язано з виборами. Мовляв, немає влади не від Бога, і непокірність будь-яким її примхам карається згори. Але чим гірше йдуть справи в державі, тим гнучкіше стає риторика. Адже на тлі урядових помилок можна цілком чесно підняти церковний рейтинг, який регулярно вимірюється соціологічними службами. Що породжує логічний висновок: тільки Церква здатна облагородити такі «низькі» сфери, як політика і влада — особливо в світській, яка за замовчуванням потопає в гріховних пристрастях, державі. А значить, ігнорувати вибори і потім чекати біля моря погоди щонайменше непрактично.

Втручання церков у виборчий процес традиційно йде за трьома напрямками: протидія «неправильним» кандидатам і партіям, агітація за «своїх» і безпосередня участь в передвиборчій гонці.

Тиск церков на державу в усьому світі не вважається чимось ганебним. Але ось тиснути або не тиснути — питання не стільки принципу, скільки кон'юнктури. Недавні парламентські вибори в Чорногорії тому приклад. Досить виявити у кандидатів щось, що суперечить інтересам церкви (найчастіше майновим), — і політика легко перетворюється в священну війну за вогнища і вівтарі. І дуже до речі під рукою виявляються «європейські цінності» і «захист прав людини», народжені в надрах безбожної Західної цивілізації. Але якщо проблеми виникають у «чужих», а зв'язуватися з владою собі дорожче, то церква вважає за краще абстрагуватися, як це було в Білорусі. У таких випадках держава зазвичай відкуповується від церковних амбіцій, забезпечуючи всі їх потреби за свій рахунок. Єдине, що зазвичай обʼєднує затятих опонентів, — захист традиційних цінностей. Тут навіть самі смиренні молитовники готові йти попереджуючими хресними ходами для напоумлення безбожних можновладців. Втім, іноді навчаючих демонстрацій недостатньо. І тоді у борців за справедливість виникає природне бажання взяти кермо влади в свої руки.

Що стосується агітації, то всі сходяться в одному: храм — не місце для передвиборчої боротьби, а священний сан — швидше за перешкоду для балотування, ніж трамплін. Треба віддати належне здоровому глузду більшості церков: історія з президентською кампанією Віктора Януковича в 2004 р., коли за нього молилися в церквах, вже має мало шансів повторитися. Та й минулорічний томос-тур теж не виправдав очікування. Відкрита агітація за конкретного кандидата чи партію йде в минуле, хоча рудиментам церковно-державної симфонії вже не дивуються. Залишається агітація гібридна, яка езоповою мовою прозоро натякає на потрібного кандидата. Тим більше, що самому кандидату оголошувати про свої релігійні вподобання законом не заборонено. Все залежить від почуття міри.

УПЦ МП і вибори

Реклама на dsnews.ua

В цьому році православна церква в єдності з Московським патріархатом виявилася в безглуздому становищі. Починаючи з кінця 2018 р., коли Вселенський патріарх дав томос про автокефалію її заклятим конкурентам з ПЦУ, УПЦ МП затаврувала цю церкву як політичний проєкт і стала просувати ідею «справжня Церква — поза політикою». Той факт, що її інтереси були представлені політиками і в парламенті, і в Офісі президента, і в Кабміні, і в інших органах влади, особливо нікого не бентежив. Історії з походами в депутати відомих єпископів щедро присипані інжирними листками. Як то кажуть, мухи окремо, котлети окремо. І ось тепер, коли з виборів зняті духовні табу, УПЦ МП опинилася перед дилемою. Якщо піти за колегами з інших конфесій — доведеться зізнатися в лицемірстві. Якщо наслідувати своєму принципу «поза політикою» — доведеться йти нехай на уявний, але ризик втрати всього, що нажито непосильною працею. Вступати в політичну боротьбу вже пізно, залишається тільки зайнятися агітацією за «своїх захисників». А агітаційна риторика не блищить новизною — хіба що публічно не звучать конкретні імена. Але натяки цілком читані: голосуємо за тих (пошепки: і тільки за них!), хто вірний канонічній Церкві. Якщо в партії проглядаються наші вороги і гонителі — таким партіям не місце у владі.

По суті, повторюється історія з виборами-2019, коли бюлетені заповнювалися за принципом «зробимо їх (опонентів) разом». Але на хвилі протестного голосування до влади прийшла сила, в якій знайшлося місце всім — і «гонителям канонічної церкви», і її захисникам, і лобістам, і зовсім байдужим до релігії. Та й політики, які традиційно відстоюють інтереси цієї самої канонічної церкви, теж розбрелися по різних партіях. Це дезорієнтує виборців і суттєво звужує їх вибір. Скільки б не говорили про загрозу реваншу «московського православ'я», після 2014 р. відверто лобіювати інтереси Московського патріархату в Україні мало кому хочеться. А ось тихо повирішувати проблеми на місцях, тим більше з урахуванням родинних зв'язків, — завжди будь ласка.

Політика ПЦУ

«Оцінюйте кандидатів не за обіцянками, а за їхніми плодами» — вмовляв в минулому році перед президентськими виборами Синод ПЦУ. І як у воду дивився: за рік переможець президентських перегонів розчарував багатьох своїх ідейних виборців. Перед парламентськими виборами той же Синод прямо заборонив єпископам і священникам ПЦУ балотуватися на постійну роботу народними обранцями (за особливими винятками). Цього року заборона пом'якшала проханням утримуватися від балотування, але якщо без цього ніяк — то тільки з письмового благословення свого церковного начальства. Ніякої агітації в храмах, ніякого тиску на прихожан, ніякого членства в партіях. І, звичайно ж, ніякої зарплатної роботи — інакше можна потрапити під заборону. Чи зупиняє рішення Синоду окремих священиків від участі у виборах і агітації? Ні, звичайно ж. Але далеко не скрізь в ПЦУ такі благородні пориви знайшли підтримку. У соцмережах навіть запустили флешмоб «А я взагалі нікуди не балотуюся». Хто має рацію — покаже тільки досвід, який, як відомо, найкращий критерій істини.

Позиція протестантів

Якщо православні метушаться між крайнощами, то протестантським церквам участь в політиці зовсім не чужа. Власне, протестантська етика передбачає, що віруючі повинні бути всюди, максимально впливаючи на всі сфери суспільного життя. Тому повідомлення про активне балотування протестантів різних конфесій в місцеві органи влади швидше викликало здивування: а чому так пізно? Тим більше, що у всіх на слуху ім'я євангельського баптиста Олександра Турчинова, який дістався до самої вершини влади і якийсь час був в.о. президента. Саме він на форумі «Україна напередодні виборів» нагадав, що найсильніші і багаті країни побудовані протестантами, так що не можна спочивати на лаврах. Не будемо заглиблюватися в нетрі політології, яка легко пояснить, чому український непотизм погано уживається з протестантською правовою принциповістю. Але спроба не тортури: може, і вдасться тут створити якусь Швейцарію або, на худий кінець, Фінляндію.

Не стали публічно декларувати свої виборчі стратегії греко-католики і мусульмани, але життя показує, що і їм ніщо людське не чуже.

Навіщо священникам світська влада

А чим же керуються кандидати в церковні депутати? Цікаво, що в числі мотивів і цілей далеко не завжди згадується турбота про загальне благо виборців. Помисли багатьох висуванців прості і прозорі, як сльоза. Хтось стверджує, що сидіння у владному кабінеті допоможе рятувати душі виборців, хтось мріє дорватися до участі в землевідведенні. Мовляв, легше буде вибити землю під будівництво храму Божого. Для когось пріоритет — лобіювання інтересів своєї юрисдикції, куди за замовчуванням включена і допомогу в ухилянні від відповідальності за грішки — виключно «во славу Божу». Як то кажуть, відокремлюємо церкву від держави в самому прямому сенсі.

Кандидати заявляють про свою підтримку моралі, традиційних цінностей, духовної освіти, захисту прав віруючих. Правда, їх християнську місію можуть трохи зіпсувати прорвані труби і розбиті дороги, але будемо сподіватися, що до цього всі готові.

Чи знімуть священники ряси

Тут виникає ще одне питання. Формально закон про свободу совісті не забороняє членам релігійних громад і священнослужителям брати участь у виборах — але тільки як звичайним громадянам. А це, в свою чергу, ставить їх перед необхідністю на час каденції відмовитися від хизування своєю головною перевагою — священним саном. Іншими словами: хочеш в депутати — знімай рясу, хрест і йди на засідання в цивільному костюмі. Адже релігійна культура здебільшого базується на довірі і слухняності своєму духовному лідерові. А в наших реаліях священник часто активно користується богобоязливим трепетом можновладців, що частенько допомагає йому вирішувати свої або церковні земні проблеми в обхід закону.

До речі, в «бездуховній» Європі питання демонстрації своїх релігійних уподобань в державних установах давно стоїть на порядку денному: згадаємо епопею з тими ж хіджабами. У ряді європейських країн державні службовці обмежені в носінні релігійного одягу і символіки на роботі — держустанови повинні демонструвати свою нейтральність. І тут складно втриматися від компліменту одному з головних лобістів УПЦ МП в парламенті — Вадиму Новинському: навіть ставши протодияконом цієї церкви, на робочому місці він хизується в світському костюмі, а не в рясі. Але навряд чи це поки можна вважати тенденцією: у тому ж православ'ї вважається, що священник і під позабогослужбовий час є не просто звичайним громадянином, а носієм духовного сану. І ніяких вказівок, як поєднати закон і канон в разі депутатської діяльності священників, жоден Синод поки не дав.

Чи виправдаються надії церков на те, що гірчичне зерно віри здатне зрушити з місця гору жадібності, егоїзму, корупції, непрофесіоналізму можновладців? Поки всі попередні випадки підтверджували відоме прислів'я «з ким поведешся, від того й наберешся». Але, як то кажуть, рейтинги по осені рахують: в нашому випадку критерієм істини стануть соціологічні дослідження. І якщо рівень довіри до церков в кращому випадку не впаде — значить, є світло в кінці і нашого тунелю.

    Реклама на dsnews.ua