"Батьки незалежності" від Стефанчука. Що не так із законом про засновників української державності
Президент підписав закон "Про статус Засновника сучасної держави Україна — народного депутата", ухвалений Верховною Радою 3 грудня 2025 року. До цього документу у суспільства виникло багато запитань, одне з таких — як він відповідає політиці декомунізації
За що парламентські юристи розкритикували законопроект Стефанчука
Автор законопроекту — спікер парламенту Руслан Стефанчук. Зареєстрував він його 31 грудня 2021 року у переддень нового 2022-го, який став найстрашнішим роком у новітній історії України. Документ припадав пилюкою в парламентських комітетах аж до 16 липня минулого року, коли профільний комітет надав свій висновок і того ж дня законопроект прийняли за основу. У цьому був символізм, адже 16 липня 2025 року відзначалася 35-та річниця з дня проголошення Декларації про державний суверенітет України.
У пояснювальній записці до свого законопроекту Стефанчук написав, що пропонована ним законодавча ініціатива впроваджує новий правовий статус "депутати — засновники державної незалежності України". Видатки з бюджету на це передбачені, посвідчення і нагрудні знаки виготовлять коштом бюджету парламенту. Здається, в роздачі статусу "засновника" нічого крамольного нема, тим більше, що зі складу Ради першого скликання лишилося не так багато депутатів. За деякими оцінками, 150-170 персон, точна кількість відома хіба апарату парламенту.
На процедурі визначення статусу "засновника" зосередили свою критику законопроекту Головне науково-експертне та Головне юридичне управління Верховної Ради. Починаючи від зауваження, що темою нагород у нас займається президент, а не спікер парламенту, й завершуючи правовими суперечностями, кому надавати статус "засновника". Йдеться про спеціальну процедуру присвоєння такого статусу, згідно з нею у Верховній Раді створюється комісія, яка розглядає питання про надання чи позбавлення статусу "засновника". Позбавити можуть, якщо особа засуджена за тяжкий та особливо тяжкий злочин, а можуть такий статус і не надати, якщо депутат вчинив злочин, спрямований на ліквідацію незалежності України, порушення державного суверенітету і територіальної цілісності, створення загрози національній безпеці і т д. Тобто, питання — на розгляд комісії, яка не належить ні до судових, ні до правоохоронних органів.
Також у парламентських експертів виникли зауваження щодо прав "засновників". Серед іншого Стефанчук наділив депутатів Верховної Ради УРСР, а йдеться саме про них, правом на прийом президентом, головою парламенту, прем’єр-міністром, генеральним прокурором, керівниками інших державних органів та органів місцевого самоврядування тощо. Парламентські юристи слушно звернули увагу на те, що такі права мають всі громадяни, а внесення якоїсь окремої "касти" в закон не корелюється з Конституцією. Крім того, "засновники" мають право на дипломатичний паспорт для офіційних поїздок за кордон. Експерти дивуються, на яких законних підставах особи, які не обіймають державних посад, здійснюватимуть офіційні поїздки. Ну і третій, найцікавіший момент — "засновнику" за його вибором замість пенсії виплачується щомісячне довічне грошове утримання у розмірі 80 відсотків місячної заробітної плати народного депутата України поточного скликання — члена комітету. Тобто, до посвідчення і значка додається ще фінансова доплата. А це — додаткові видатки з бюджету.
Як Стефанчук поставив поруч Левка Лук’яненка і комуністів
Та окрім правових нюансів у законі Стефанчука, до яких в експертів виникли зауваження, там є й інші сумнівні речі. Наприклад, у статті 8 "Вшанування пам’яті засновників" є пункт 2 "пам’ять засновника увічнюється у порядку, встановленому Кабінетом міністрів". У статті 9 "Прикінцеві та перехідні положення" вказується: рекомендувати органам місцевого самоврядування присвоювати імена "засновників" скверам, бульварам, вулицям, провулкам, узвозам, проїздам, проспектам, площам, майданам, набережним, мостам, іншим об’єктам топонімії населених пунктів. Якщо депутат визнаний "засновником", але у 1990-1991 роках він входив до "групи 239" — комуністів, значна частина яких стояла на антиукраїнських позиціях, то чи можна увічнювати пам’ять про нього назвами вулиць або споруджувати йому пам’ятники? Закон Стефанчука рекомендує — можна. Візьмемо для прикладу Станіслава Гуренка, який очолював консервативне комуністичне крило "групи 239", потім був депутатом третього і четвертого скликань, входив до фракції КПУ. Помер у 2013 році, похований на Байковому кладовищі. Згідно з буквою закону, у комісії немає підстав не вважати Гуренка "засновником" посмертно. А в Київради не буде підстав відмовити ініціаторам перейменувати якусь із вулиць іменем "засновника", або повісити меморіальну дошку на будинку, де він жив.
Таких як Гуренко у складі останнього радянського призову Верховної Ради багато. Нагадаємо: за Декларацію проголосували 357 депутатів, націонал-демократів з "Народної ради" було 125, всі інші — комуністи. Акт про державну незалежність підтримали 346 депутатів (спочатку 321, ще 25 згодом подали письмові заяви про підтримку). Тут — та сама картина. Є живі учасники тих історичних подій, які можуть свідчити, хто і як голосував, бо, приміром, коли ухвалювалася Декларація про суверенітет, спочатку голосувалися окремі статті і не всі їх підтримали, але в підсумку проголосували за документ в цілому. Були й ті, хто не підтримав одне із рішень. Таким давати пенсію 80 відсотків від місячної зарплати нардепа чи 40?
У вівторок парламент провалив рішення про запит до президента щодо позбавлення державних нагород Сергія Бубки та Яни Клочкової. "За" лише 112 нардепів. Після цього ура-патріотичні заяви представників влади на підтримку Владислава Гераскевича, який із парламентської трибуни просив депутатів позбавити Бубку звання героя України, можна вважати лицемірством. На тлі цього президент підписує закон, яким до "засновників" державності потраплять особи з сумнівною політичною репутацією. Хтось з них ще живий і навіть отримуватиме доплати, когось причислять посмертно. Здається, щось тут не так.
Добре, коли держава вшановую своїх батьків-засновників, але в США, наприклад, до їхнього числа відносять "велику сімку" — Джон Адамс, Джордж Вашингтон, Александр Гамільтон, Джон Джей, Томас Джефферсон, Джеймс Медісон, Бенджамін Франклін — а також депутатів, які підписали Декларацію про незалежність. Одні історики розширяють коло батьків-засновників, інші пропонують обмежитися "великою сімкою", адже підпис під декларацією — не великий подвиг. В України, якщо орієнтуватися на більше число, тобто тих, хто голосував за Декларацію, аж 357 "засновників". Може, менше, бо таких, як Микола Багров чи Сергій Цеков із Криму, комісія не пропустить. Але все одного число виглядає завеликим. Якби Стефанчук при написанні законопроекту детально вивчив історичний контекст того періоду, можливо, до переліку "засновників" включили б тільки тих, хто реально писав обидва документи, хто їх просував, а не тільки піднімав руку чи поставив підпис під текстом. А так — Левко Лук’яненко і комуністи, проти яких він усе життя боровся, опиняться в одному статусі. Абсурд!
Відновлення незалежності чи проголошення?
Також варто враховувати історичний контекст, чому комуністи голосували за Декларацію про суверенітет та Акт про проголошення незалежності. Перший документ з’явився внаслідок параду суверенітетів радянських республік, які перебували в складі СРСР. Український парламент підтримав Декларацію через місяць після російського, тобто "червона" частина політичного спектру отримала відмашку, що вже можна, що за це не покарають. До того ж, у тексті Декларації є контраверсійні речі, як-от пункт про нейтральний статус України, який Росія постійно використовує для гібридних маніпуляцій. Без цього пункту "група 239" голосувати за проголошення суверенітету не хотіла. Тоді, коли націонал-демократи вбачали в Декларації узаконену можливість розбудови української держави, компартійна більшість — лише подачку тій частині суспільства, яка вимагала змін та незалежності.
Грузія, Естонія, Латвія, Литва під час "параду суверенітетів" ще за часів СРСР ухвалювали рішення про відновлення незалежності. Що дало можливість говорити про перебування цих країн під радянською окупацією. Серед українських політиків та багатьох істориків також існує думка, що Україна на законодавчому рівні має закріпити відновлення незалежності, ведучи її від 4-го Універсалу Центральної Ради, проголошеного 22 січня 1918 року. А Декларація про суверенітет 1990 року, Акт про незалежність 1991 року і всеукраїнський референдум 1 грудня того ж року — етапи відновлення самостійності.
Тож "батьки-засновники" були не у Верховній Раді УРСР, а в Центральній Раді УНР. Як багато українці знають про тих, хто ухвалював 4-й Універсал, як Україна вшановує пам’ять про них? Зі школи знають, що текст документу зачитував Михайло Грушевський, але коло засновників — ширше. Суд історії щодо тих подій вже відбувся, а от єдиної думки щодо депутатів останнього радянського і першого українського скликання Верховної Ради — немає. До того ж у суспільстві значна кількість громадян вважає, що люди, які голосували за Декларацію, бо вже було не страшно, а за Акт — бо стало страшно після ГКНС, не можуть носити статус "засновників" держави. А тільки ті з тодішніх депутатів, хто виборов і вистраждав незалежність.
А закон Стефанчука про "засновників" має всі шанси стати черговим подразником для українського суспільства, шкода від якого значно перевищить удавану корисність.
