Націоналісти вже не ті. Чи здатні вони не лягти під Зеленського

Для путінського режиму всі громадяни України з патріотичною позицією — націоналісти, радикали і бандерівці. Але ми-то знаємо, хто у нас чим дихає і чого вартий. Найбільш активною політичною організацією в правій ніші зараз вважається "Нацкорпус". Він брав участь у багатьох протестних вуличних акціях — від антикапітулянтських мітингів у 2020 році з критикою Володимира Зеленського до блокування заправок Glusko, тим самим мимоволі підтримуючи санкційні рішення Радбезу.

Але крім партії Андрія Білецького в Україні діє ще цілий ряд націоналістичних партій і рухів. Наприклад, громадські організації, які об'єдналися навколо Сергія Стерненка. А є ще "Свобода", колись найбільша партія націоналістичного спрямування, "Правий сектор", Конгрес українських націоналістів, "Державна ініціатива Яроша" (ДІЯ), "Суспільство майбутнього" Євгена Карася (реорганізована С-14), Добровольчий рух ОУН, "Рух опору капітуляції" і цілий ряд дрібних угруповань. Про яких найчастіше згадують у зв'язку зі сутичками на будівельних майданчиках, або вони зривають акції ЛГБТ.

На сьогоднішній день всі радикальні націоналістичні рухи переживають глибоку кризу, їх підтримка знаходиться на одному з найнижчих рівнів. Вони навіть не представлені в анкетах соціологів (винятком може слугувати хіба що "Свобода"). Причина проста — рейтинги близькі до нульової позначки. За підсумками торішніх місцевих виборів тільки "свободівцям", традиційно міцним в західних регіонах, вдалося переступити два відсотки підтримки. "Національний корпус" привів до місцевих рад лише 18 депутатів (0,04%). Ще менше у Конгресу українських націоналістів, а у "Правого сектора" лише два мандати на всю країну.

Криза ця почалася раніше, зараз вона заглибилася. За підсумками дострокових парламентських виборів 2019 р. ВО "Свобода" (тоді в її списку йшли кандидати "Нацкорпуса", "Правого сектора" і соратники Яроша) змогло набрати лише 2,15%, пропустивши вперед повного антипода — "Партію Шарія". А на сьогоднішній день взагалі складно говорити про серйозні перспективи націоналістичних партій. Тим більше смішно чути про військовий путч.

Чому ж так впала підтримка правих рухів? Зупинимося на трьох ключових причинах. Найвищий рівень підтримки націоналістичних партій припадає на 2014-2015 рр., коли на хвилі патріотизму їм вдалося мобілізувати до своїх лав десятки тисяч прихильників. Це був час пасіонаріїв, але він — дуже короткий. Соціологи відзначають дуже низький рівень протестних настроїв в суспільстві. Тобто невдоволення діями влади досить високе, проте виходити на протести або робити радикальні дії українці не готові. А значить, радикальні націоналістичні рухи втрачають свій козир — вулицю.

Друга причина — криза ідей. Особливо це стало помітно з триваючим патріотичним поворотом "зелених". Головне — з політичного порядку денного зникла (принаймні, поки) тема капітуляції. Тому націоналістичні партії, виступаючи проти продажу землі, проти високих тарифів і так далі, намагаються втриматися на плаву завдяки соціальному популізму, властивому лівим. Але тут їм складно змагатися з такими досвідченими популістами, як, наприклад, "Батьківщина". Тому правим, які полівіли, дістаються хіба що крихти.

Ще одна їхня проблема — націонал-патріотичну нішу міцно зайняла "Європейська солідарність" Петра Порошенка, яка ефективно використовує кожну можливість зіграти на проколах влади. Останній приклад — кампанія проти спроб "слуг народу" своїми законодавчими поправками завдати шкоди закону про державну мову.

Третя причина кризи правих — для розвитку партійних структур необхідне фінансування, а якщо у партій немає цікавих свіжих ідей і їх підтримка стрімко рухається до нуля, то навряд чи варто сподіватися на щедрість спонсорів.

У підсумку перед націоналістами вимальовуються не надто райдужні перспективи політичного виживання. Власне, варіантів для них може бути три. Перший — шукати джерела фінансування, беручи участь в якості бійців-тітушек на стороні тих чи інших бізнесменів. На цьому на будівництво партійних структур не заробиш, зате можна пересидіти нинішні важкі часи. Правда, є проблема — до ідеології подібна діяльність не має ніякого відношення. Тобто організація деградує, до того ж можна заробити термін, а прикритися патріотизмом не вийде.

Другий варіант — знайти свіжі ідеї. На поверхні — створення політичного руху ветеранів війни. Але для реалізації подібного проєкту необхідні дві речі — бажання самих ветеранів включитися в процес і єдина позиція у самих націоналістичних партій. Їх, як сказано вище, багато, всі вони — лідерського типу. Тому спочатку цим хлопцям треба визначитися, хто з них буде головним і чия ідеологія стане відправною точкою. Адже і тут у них є відмінності — для когось українська мова є альфою і омегою націоналізму, для інших вона просто дуже важливий елемент, але допускається і російськомовність. Наприклад, в "Нацкорпусі" дуже багато російськомовних.

Третій варіант на сьогоднішній день виглядає найбільш реалістичним — радикальні організації будуть шукати "дах" в коридорах влади. Тим більше що тій дуже важливо контролювати вулицю на випадок, якщо Україну накриє хвилею протестів. Націоналісти можуть або спробувати ці протести очолити і повести їх в потрібному для влади напрямку, або зривати мітинги опозиційних Зе-влади політсил. Їй також важливо відібрати хоча б частину електорату у Порошенка. Зробити це можна або у варіанті 2019 року, використовуючи радикальні групи для атак на опонента, або допомогти цим силам — створити для них кілька великих приводів, завдяки чому вони почнуть підгортати націонал-патріотичного виборця.

Чи можливий варіант без тітушек, міжусобиць чи підтанцьовок для влади? Вікно можливостей вузьке, як вушко голки. Перший шанс — якщо раптом Зеленський наробить помилок, які спровокують новий майдан. Наприклад, піде на капітуляцію. Другий — радикальні праві не підтримують цілий ряд цінностей сучасного західного світу і в разі успішної євроінтеграції можуть мобілізувати традиціоналістів, очоливши рух проти "гейропи". Нарешті, можна спробувати за підтримки влади видавити із західних регіонів помірних націонал-патріотів і зайняти їх місце. Інше питання — чи потрібно це самій владі...