Пісні для п'ятниці 13-го. Як Нік Кейв перетворив вбивства на мистецтво

Звісно, оповідальний "Murder Ballads" був далеко не першим "концептуальним" альбомом — подібні платівки ще в першій половині шістдесятих записував гігант кореневої американської музики Джонні Кеш (наприклад, його альбом Ride This Train містив пісні про роботу на залізниці та мандри у товарних вагонах, а платівка Bitter Tears цілковито була присвячена історії та долі індіанців). Та й один із найкращих альбомів величного крунера Америки Френка Сінатри, платівку далекого 1955 року In the Wee Small Hours, цілком можна назвати концептуальним записом — адже альбом по вінця наповнений виключно піснями про розбите серце, ніби заспіваними на світанку чоловіком, який щойно відійшов від барної стійки.

Насправді, багато десятиліть критики та енциклопедії вводили в оману шанувальників рок-музики — стверджуючи, що першим концептуальним альбомом було творіння The Beatles 1967 року, платівка Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band (серед інших кандидатів інколи називали дебют Френка Заппи та його гурту The Mothers of Invention під назвою Freak Out! і блискучу платівку The Beach Boys — Pet Sounds, обидва альбоми вийшли 1966-го). Відбувалося це не стільки через незнання, скільки через те, що рок-критики та меломани, споживачі сучасної музики, тривалий час відмежовувалися від усього, що було до Елвіса і бітлів.

Згодом смаки ставали більш еклектичними — той самий Джонні Кеш дивовижним чином став кумиром молоді вже у другій половині дев’яностих і в нульових, та й нікого вже не дивував той факт, що Френк Сінатра можна слухати з таким самим задоволенням, як, скажімо, Боно з U2 або Джордж Майкл.

Що ж до другої половини шістдесятих, то поп-музика, стрімко дорослішаючи (саме тоді з’явився префікс "рок"), справді активно вбиралася в нові художні форми — факт того, що той чи інший гурт записав "концептуальний" альбом, був чимось на кшталт доказу зрілості та здатності мислити масштабними категоріями. Але вся "концепція" бітлівського "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band" полягала лише в тому, що музиканти представили себе цим оркестром, гуртом з іншою назвою — отже, могли записувати будь-які пісні, які не обов’язково мали бути схожими на хіти The Beatles. "Сержант Пеппер", за задумом, мав бути виступом, "шоу" оркестру — однак ця ідея фактично втілилася лише на початку й наприкінці платівки, самі ж пісні тематично між собою не пов’язані.

Трохи згодом одразу три британські гурти — Small Faces, The Pretty Things і The Who — пішли далі за бітлів. Їхні платівки Ogdens' Nut Gone Flake (друга сторона вінілу), S.F. Sorrow та Tommy відповідно являли собою цілісні й зв’язні історії, послідовно розказані за допомогою пісень. Через свою надмірну ексцентричність і невгамовну фантазію авторів ці історії більше нагадували казки, ніж серйозну драматургію — хоча два останні альбоми прийнято вважати "рок-операми", першими ластівками цього жанру.

Уже в першій половині сімдесятих, у часи розквіту амбітного й витонченого жанру прог-року, чи не кожен другий альбом колективів, що сповідували "прог" (від Genesis до Yes і Pink Floyd), був концептуальною роботою. Потім настав час панку — і світові знову знадобилися чесні й часто справедливо розгнівані двохвилинні пісні про реальне життя. І хоча багато "концептуальних шедеврів" прог-року, як-от The Dark Side of the Moon чи The Lamb Lies Down on Broadway часів лідерства Peter Gabriel, витримали випробування роками, довгий час створення концептуальних платівок вважалося якщо не поганим тоном, то принаймні несвоєчасним заняттям.

Ситуація змінилася в середині дев’яностих — модні й концептуальні альбоми один за одним записували Nine Inch Nails і Мерлін Менсон, а Девід Бові вкотре миттєво зорієнтувався в ситуації та представив публіці оповідальний цикл пісень, що вийшов у вигляді диска Outside (з підзаголовком "The Nathan Adler Diaries").

Не залишився осторонь нових віянь і Нік Кейв — головна зірка австралійського постпанку початку вісімдесятих, який згодом переїхав до Берліна. Разом із новим гуртом Nick Cave and the Bad Seeds у Берліні Кейв створював найпохмуріші й водночас одухотворені та осмислені альбоми епохи, як-от Your Funeral… My Trial, знімався у Wim Wenders, а також написав свій дебютний роман And the Ass Saw the Angel ("І ослиця побачила Ангела Божого") — сучасну історію, натхненну Старим Заповітом. Потім Кейв поїхав до Бразилії, де прожив кілька років у щасливому шлюбі, а згодом у середині дев’яностих став більшу частину часу проводити в Лондоні. Саме тоді й була записана платівка "Murder Ballads".

За задумом альбом мав бути ще суворішим і жорсткішим, ніж те, що Кейв пропонував шанувальникам у вісімдесятих, — але натомість Нік чи не вперше продемонстрував свій гумор (хай і доволі чорний), а також ліричний бік своєї складної натури.

Кейв вирішив записати платівку, що повністю складалася з пісень, які в моторошних подробицях розповідають про вбивства, скоєні через нерозділене кохання, дику ревність або з будь-яких інших причин, пов’язаних із захлисними емоціями, а не жагою наживи. Більшість номерів були написані самим Ніком, деякі — обробки народних пісень, а фінальний трек, мажорний гімн Death Is Not the End, за десятиліття до того створив Боб Ділан.

Ці пісні-страшилки Кейв виконував із фіґою в кишені — без іронічної інтонації "вбивчі балади" у таких кількостях звучали б пафосно, претензійно й просто безглуздо. Почуття смаку й міри не підвели співака під час вибору потрібного тону — у підсумку слухач мав справу з Кейвом-артистом у найкращому прояві, а сам альбом став найуспішнішим жанровим експериментом — як у творчому, так і в комерційному сенсах.

Нік Кейв і Кайлі Міноуг

Так, диск "Murder Ballads" став на той час найбільш продаваним альбомом Кейва і Nick Cave and the Bad Seeds — передусім завдяки несподіваному хіту "Where the Wild Roses Grow", романтичній і кривавій пісні, виконаній Ніком разом із попзіркою Кайлі Міноуг. Здавалося, Кейва й Міноуг не поєднує нічого, окрім австралійського походження, — але дует (своєрідний діалог між убивцею, закоханим чоловіком, і жертвою, нещасною красунею) виявився напрочуд органічним і проникливим. Кейв написав пісню спеціально для того, щоб заспівати її разом із Кайлі, якою, за власним зізнанням, був "трохи одержимий" кілька років. У результаті вийшов стовідсотковий хіт, прикрашений чудовою партією струнних, — пісня й кліп на неї не зникали з ефіру музичних телеканалів і радіостанцій кілька років.

На жаль, "Where the Wild Roses Grow" затьмарила ще один сумний і романтичний дует із платівки — йдеться про Генрі Лі, майстерну переробку шотландської народної пісні. Цього разу разом із Кейвом співала його тодішня швидкоплинна кохана PJ Harvey, новоспечена королева британського інді-року — пристрасті, що вирували в цій формально тихій і безвітряній баладі, були подібні до руйнівного урагану. Пісні наступного диска Кейв заспівав уже без жодної іронії — це був набір щемких балад про кохання під назвою The Boatman's Call.

The Who і "Tommy"

Уже в середині шістдесятих лондонські The Who входили до числа найпопулярніших британських гуртів — поряд із The Beatles, The Rolling Stones і The Kinks. Дебют "The Who", платівка My Generation, була зіграна й записана без особливих вишуканостей — своїм напором і первісною агресивністю ці треки стали своєрідним передвісником панк-хвилі, що накрила Британію десятиліттям пізніше. Але вже на наступному альбомі, A Quick One, основний автор гурту Pete Townshend почав безстрашно експериментувати — у результаті загальна дев’ятихвилинна композиція стала своєрідною "міні-рок-оперою", що розповідала про адюльтер.

Цього Таунсенду здалося замало — наступний альбом The Who, блискуча платівка The Who Sell Out, була натхненна піратськими британськими радіостанціями, які мовили всупереч офіційній BBC із бортів кораблів за межами територіальних вод. Платівка була нашпигована створеними самими музикантами рекламними джинглами й сама по собі стала шедевром попарту. Наступний крок Таунсенда публіка чекала з нетерпінням — і певною осторогою.

Подвійний альбом "Tommy" виправдав очікування. Виданий навесні 1969-го, він розповідав історію хлопця на ім’я Томмі Вокер — згідно з синопсисом, опублікованим тодішньою музичною пресою, маленький Томмі осліп, оглух і онімів після того, як став свідком скандалу й бійки між батьком, що повернувся з війни, та коханцем матері. Подорослішавши, Томмі попри свою сліпоту й глухоту став чемпіоном із гри в пінбол, а згодом і своєрідним духовним лідером молоді. За ініціативою самого Таунсенда зібрання пісень називали "рок-оперою" — хоча насправді міцні треки альбому являли собою просто блискуче виконаний сучасний рок без симфонічних надмірностей і тим більше оперних партій.

"Tommy" остаточно закріпив за The Who статус одного з найвпливовіших гуртів планети, а 1975 року на екрани вийшов однойменний фільм режисера Кена Рассела, у якому, серед інших, знявся Джек Ніколсон. Таунсенд став автором ще одного концептуального альбому "The Who" — масштабної роботи Quadrophenia, пісні якої цього разу розповідали історію юнака на ім’я Джиммі — завсідника лондонських клубів і типового представника молодіжного руху модів.

Елтон Джон і "Captain Fantastic and the Brown Dirt Cowboy"

У середині сімдесятих Елтон Джон, якому ще не виповнилося й тридцяти, перебував на піку популярності — він випустив серію альбомів, переповнених хітами, що посідали верхні сходинки чартів по обидва боки Атлантики. Елтон був справжньою суперзіркою — саме тоді музикант відчув, що цілком дозрів до "автобіографічного концептуального альбому", пісні якого відверто, без прикрас і особливих перебільшень розповідали б про тернистий шлях до успіху.

Елтон поділився задумом зі своїм постійним співавтором, автором текстів Bernie Taupin, і той негайно взявся до роботи, маючи намір розповісти їхню історію в хронологічному порядку. Берні й Елтон справді вирішили розповісти все без замовчувань — так, текст майбутньої пісні Someone Saved My Life Tonight майже буквально описував той сумний вечір, коли Елтон намагався накласти на себе руки, не бажаючи одружуватися зі своєю подругою Ліндою. Тоді нещасний музикант засунув голову в газову духовку — попередньо, щоправда, не забувши відчинити кватирку. Інші пісні платівки, наприклад (Gotta Get a) Meal Ticket, розповідали про ті часи, коли вічно голодні й нікому не потрібні Елтон і Берні змушені були розраховувати виключно на талони на їжу.

Елтон написав усю музику на тексти Берні під час морської подорожі з Лондона до Нью-Йорка, платівка вийшла навесні 1975 року — і стала однією з найкращих у кар’єрі музиканта. Через тридцять років, у 2006-му, Елтон і Берні потішили шанувальників сиквелом — таким самим автобіографічним і концептуальним диском The Captain & the Kid.