A Night at the Opera. Платівка, яка врятувала Queen від злиднів та забуття

Насправді від успіху цього альбому залежало майбутнє гурту — і перед тим, як узятися до роботи, вокалісту Фредді Мерк’юрі, гітаристу Браяну Мею, басисту Джону Дікону та барабанщику Роджеру Тейлору довелося розв’язувати чимало проблем ділового характеру.

З творчістю — тобто з написанням нового матеріалу й вибором музичного напряму на найближче майбутнє — усе було гаразд, стосунки всередині колективу залишалися безхмарними. Більше того, після виходу третього альбому Sheer Heart Attack "Queen" нарешті стали справжніми зірками. Але з часом гурт, м’яко кажучи, перестав влаштовувати контракт зі Trident Studios, який музиканти підписали на самому початку кар’єри, ще 1972 року. Сингл Killer Queen посів друге місце в британських чартах, згадана третя платівка теж чудово продавалася — але гурт і далі отримував свої жалюгідні шістдесят фунтів на тиждень.

"Королівська" бідність

Інші британські рок-зірки до середини сімдесятих уже давно звикли купувати маєтки в сільській місцевості, тоді як Браян Мей — один із найвидатніших гітаристів свого покоління — продовжував жити в однокімнатній квартирі в Лондоні, такі зазвичай знімають студенти.

Умови, в яких мешкав Фредді Мерк’юрі, були ще гіршими: він жив у жахливо сирій квартирі, стіни якої вкривала пліснява (що, щонайменше, не йшло на користь його голосу). Останньою краплею стало те, що менеджер із Trident Норман Шеффілд (по суті, перший менеджер "Queen") категорично відмовився видати щойно одруженому Джону Дікону аванс у кілька тисяч фунтів.

Так тривати далі не могло. Наприкінці 1974 року "Queen" уперше звернулися до відомого на той час британського юриста Джима Біча (який також був менеджером комік-гурту Monty Python), пояснили ситуацію — і згодом переконали його допомогти розірвати принизливий контракт із Trident, хоча наразі не могли запропонувати нічого натомість. Поки Біч розбирався з паперами, сповнені надій музиканти навесні 1975 року вирушили у свої перші гастролі Японією — у токійському аеропорту їх зустрічали тисячі шанувальників, і це нагадувало "бітломанію" десятирічної давнини.

Тим часом проблему з контрактом нарешті вдалося розв’язати, і "Queen", повернувшись до Англії, взялися за нагальну справу — пошук гідного менеджера.

Спочатку вибір Фредді, Браяна та інших упав на справжнього важковаговика — у всіх сенсах — а саме на грізного Пітера Ґранта, менеджера Led Zeppelin. Той не лише не заперечував проти співпраці з "Queen", а й переконував гурт залишити лейбл EMI та почати записуватися на Swan Song — лейблі, який щойно заснували Ґрант і "Led Zeppelin". Гітарист "Zeppelin" Джиммі Пейдж був кумиром Мея, та й загалом "Queen" на початку кар’єри багато в чому рівнялися на "LZ". Але, подумавши, музиканти вирішили не зв’язуватися з Ґрантом: вони побоювалися, що завжди залишатимуться для нього гуртом номер два після "Led Zeppelin".

Залишався ще один варіант — музиканти звернулися до Джона Ріда, менеджера Елтона Джона. Той після недовгих роздумів погодився — і порадив "Queen" якомога швидше повертатися до студії та показати світові найкраще, на що вони здатні.

Але "Queen" ніколи нічого не робили поспіхом — особливо це стосувалося запису. (Для порівняння: The Beatles записали свій дебют за один день, тоді як "Queen" працювали над першою однойменною платівкою понад рік.) Для початку, влітку 1975-го гурт цілий місяць репетирував новий матеріал серед сільських краєвидів графства Суррей — у величезному сараї, який згодом, щоправда, переобладнали на професійну студію. Потім музиканти перебралися до Герефордширу, де ще майже місяць репетирували й писали нові пісні в орендованому лейблом будинку.

Лише після цього "Queen" вирушили до студії — знову разом із саундпродюсером Роєм Томасом Бейкером. Вони чудово спрацювалися на кількох попередніх записах: Бейкеру якимось чином вдавалося приборкувати перфекціонізм Фредді та інших, помножений на їхню схильність фонтанувати найбожевільнішими ідеями. Але цього разу продюсер ще не знав, що на нього чекає попереду — дослухавшись до наполегливої поради нового менеджера, "Queen" твердо вирішили записати щось справді грандіозне.

Робота тривала в семи різних студіях і розтягнулася приблизно на чотири місяці. Гурт знову скористався улюбленим прийомом — багаторазовим накладанням трьох вокалів, помітно різних за тембром. Зазвичай Мерк’юрі співав у середньому регістрі, Мей — у нижньому, а Тейлор, володар пронизливого голосу, "кричав сиреною" у верхньому. Крім того, цього разу гурт дозволив собі розкіш працювати з 24 доріжками на студійному магнітофоні — кількість накладень була нечуваною для того часу.

Вокальні накладення особливо активно використовувалися у двох епічних композиціях майбутньої платівки — легендарній "Bohemian Rhapsody" та пісні The Prophet’s Song, яка, попри всі свої чесноти, все ж залишилася в тіні "Рапсодії". Під час запису вокальних партій, покликаних створити ефект оперного хору, плівку перемотували так багато разів, що вона стала буквально прозорою — ця історія давно стала частиною рок-фольклору, залишаючись при цьому чистою правдою.

"Оркестровки" саморобної гітари

Тим часом Браян Мей продовжував удосконалювати свої так звані "гітарні оркестровки". За весь цей шквал звуків — однаковою мірою потужних і витончених — відповідала всього одна гітара, та ще й саморобна. Так, Мей і далі грав на своїй улюбленій Red Special, яку колись сконструював разом із батьком. Йому завжди хотілося, щоб гітара звучала як скрипка — і на цих сесіях йому вперше майже вдалося цього досягти.

Платівку вирішили назвати на честь фільму, який музиканти з великим задоволенням подивилися вчотирьох під час запису. Йшлося про класичну комедію 1935 року "Вечір в опері", головними зірками якої були надзвичайно популярні на той час брати Маркс — великі майстри "комедії абсурду". Згодом "Queen" потоваришували з Ґраучо Марксом, якому було вже за вісімдесят: в останні роки життя він вважав себе великим прихильником "Queen" (а також Еліса Купера).

Назва в гурту вже була, але роботу над альбомом вдалося завершити буквально за тиждень до того, як "Queen" вирушили в тур на підтримку A Night at the Opera.

Безпосередньо перед гастролями гурт устиг трохи порепетирувати в приміщенні кіностудії Elstree — і просто посеред репетицій, усього за чотири години, було знято відео на "Bohemian Rhapsody", яке згодом стало канонічним, попри відсутність будь-яких очевидних новаторств.

Програма вечора

Фанатів "Queen", які купили альбом, одразу вражав вступний трек — своєю люттю, що межувала з шаленість. Таким "гарчливим" Мерк’юрі не звучав ні до, ні після: пісня Death on Two Legs була адресована тому самому Норману Шеффілду, першому менеджеру гурту, через якого Фредді доводилося жити в квартирі, сирістю схожій на підвал. Мерк’юрі не називав імен, але сам Шеффілд, уперше почувши пісню, одразу подав на гурт до суду, звинувативши його в поширенні наклепницьких відомостей. Зрештою сторони дійшли мирової угоди.

Наступний трек, Lazing on a Sunday Afternoon, навпаки, був зразком безтурботності й легкості. Водночас вокал Мерк’юрі записали в украй дивний спосіб: голос зі студії через звичайні навушники з довгим дротом транслювався в жерстяне відро, яке стояло у дворі. На дні відра лежав мікрофон, що й записував увесь цей абсурд.

Пісня Роджера Тейлора I’m in Love with My Car з вокалом автора довгий час виконувалася на концертах — приблизно до початку вісімдесятих — і завжди ставала "цвяхом програми", викликаючи бурю емоцій у шанувальників. На жаль, гурт майже не грав наживо наступний трек — пісню Джона Дікона You’re My Best Friend, яка, втім, стала великим хітом.

’39 була вдалою спробою Браяна Мея написати "шанті" — так називали пісні, які колись співали моряки британського флоту. Саме Мей приніс до гурту й номер Sweet Lady з рифом, автором якого цілком міг би бути Кіт Річардс із Rolling Stones. Першу сторону платівки завершувала чарівна пісенька в стилі старого доброго англійського мюзик-холу — Seaside Rendezvous, написана Мерк’юрі в пориві особливого натхнення. Під час запису Фредді імітував голосом кларнет, а Роджер Тейлор — труби й навіть тубу.

Другу сторону вінілової платівки A Night at the Opera відкривала вже згадана епічна композиція Мея The Prophet’s Song — велична, місцями моторошна, створена після сну Браяна про біблійний Потоп. Таких довгих пісень — понад вісім хвилин — "Queen" більше не записували.

Працюючи над наступним треком, ніжною баладою Мерк’юрі Love of My Life, Мей зіграв не лише на акустичній гітарі, а й на арфі — при цьому результат звучав так, ніби Фредді акомпанував професіонал, а не аматор. Пісенька Мея Good Company, чи то наслідування, чи пародія на новоорлеанський диксиленд (тут Браян грав на укулеле), насправді була короткою перепочинкою перед головним шедевром альбому — тією самою, всім відомою "Богемською рапсодією", геніальною у своїй безглуздості.

Платівка завершується виконанням гуртом британського національного гімну God Save the Queen — трек було записано ще 1974 року, коли гурт іще був пов’язаний злощасним контрактом із Trident. Так "Queen" прощалися з минулим — і більше ніколи до нього не поверталися.

Чи змогли "Queen" коли-небудь повторити успіх A Night at the Opera з його унікальною атмосферою абсолютної творчої вседозволеності? Ні. Але вже наступного, 1976 року, гурт зробив свідому спробу двічі ввійти в ту саму ріку, записавши альбом A Day at the Races ("День на перегонах" — так називався ще один фільм братів Маркс). Утім, копія, навіть виконана блискуче, залишалася лише копією.