• USD 39.6
  • EUR 42.3
  • GBP 49.1
Спецпроєкти

"А що мені почитати про твою країну?". Книжки, які можете сміливо радити іноземцям

"ДС" презентує підбірку книжок сучасних українських письменників, які можна порадити прочитати іноземцям

Переклад роману "Інтернат" Сергія Жадана польською мовою
Фото: The exiled soul
Переклад роману "Інтернат" Сергія Жадана польською мовою Фото: The exiled soul
Реклама на dsnews.ua

Бачили жарт? Скоро-скоро на питання "Where are you from?" українцям доведеться називати не країну, навіть не місто, а район. "Where are you from? – Obolon!". Кумедний дотеп, але тільки почасти дотеп.

Запит на інформацію про Україну високий, його мусимо задовольняти на всіх рівнях. Тут я хочу поговорити про найбільш очевидний: безпосереднє спілкування з іноземцями. Тими, які прихистили наших жінок, котрі рятуються від війни. Тими, які бачать ваші аватарки з прапором і стукаються з питаннями: "А що я можу почитати про вашу країну?". Більшості з нас на це питання довелося відповідати уже кільканадцять разів за рік. Комусь ще ні. Ми підготували невелику підбірку в допомогу.

Давайте разом погортаємо якісні різноманітні українські книжки (тільки проза наразі) в добрих перекладах англійською – не соромно людям показати і собі потішитися.

Україна зараз найбільше асоціюється з війною, що ясно. Тож перший блок – це книжки про війну проти України, що почалася 2014 року.

Сергій Жадан, "Інтернат" (Orphanage)

Паші тридцять п’ять, він учитель української мови. Роботу не любить. Батька не розуміє. Сестру-близнючку боїться. Мати померла.

Нині в Пашиних краях міняється влада: українські війська пішли і заходять інші якісь. Паша не воює, бо це, понімаєте, не його війна. Та він і не може воювати – має інвалідність. У місті неподалік, в інтернаті, у Паші є племінник. Саша – епілептик, з міста його треба негайно забирати, там небезпечно. Паша рушає до міста, що знаходиться в облозі.

Реклама на dsnews.ua

Подорож до міста і назад триває три дні. То є три дні, які Іона провів у череві кита: стільки часу пророку знадобилося, щоби прийняти волю Бога, прийняти своє призначення і почати діяти. Три дня є у Паші, щоби зрозуміти, чия ж це зрештою війна і визначитися зі своєю роллю в ній.

Всю історію бачимо очима Паші, окрім фінальної сцени, тут вступає Саша. Сашко заносить до хати напівживе цуценя: "Виросте – всіх порве". Підліток із важкою битою, що його врятували з розбомбленого підвалу ціною життя того, хто йому замість батька. Виживе те цуценя і всіх порве, не майте сумніву.

Андрій Курков, "Сірі бджоли" (Grey Bees)

У "сірій зоні" є село Мала Староградівка. З одного боку – ДНРівці, з іншого – українські військові. Заходять в донецьке село обоє: укри – до Сергійовича, сепари – до Пашки. В селі залишилося жити тільки ці двоє. У Сергійовича шість вуликів на господарці, що чекають на весну. Тоді навесні і хлоп забереться з села, заради бджіл виїде з мертвої землі.

У сусідньому селищі, що в кілометрах десяти звідси, все наче краще: і електрика є, і обстріли не такі часті, і магазин працює, і діти бігають. В Малій Староградівці ж життя зупинилося. Є тільки дві цілі вулиці – Шевченка і Леніна. Однієї ночі Сергійович самотужки перейменовує вулиці. Знімає геть всі таблички і там, де були вказівники "вулиця Леніна", прибиває "вулиця Шевченка". Це нічого не міняє.

Війна Куркова дуже страшна: це одна людина проти однієї людини, віч-на-віч. Не Шевченко проти Леніна, а Пашка проти Сергійовича. Занадто людська історія.

Артем Чех, "Точка нуль" (Absolute Zero)

Точка нуль – нотатки з одного року на фронті від мобілізованого письменника. Нуль – це передова, і нуль – це нова точка відліку, з якої тепер йтиме життя Артема. Нуль – важка виснажлива робота.

Літом 2015-го його мобілізували. Спочатку учебка, полігон, потім місяці на мирній тоді ще Херсонщині, потім Схід і передова. Одноманітність, бруд, фізичне і психологічне виснаження, неадекватність "аватарів", дезорганізація військового керівництва, коротка відпустка додому, злість на цивільних, знову передова і знову нудьга. "Війна – це нецікаво", – повторює він знову і знову. У Чеха нема опису боїв. Тут майже немає смертей. Тут немає героїзму на точці "нуль". Тут є нудьга, одноманітність і втома.

Понад шістдесят зафіксованих моментів цієї реальності, щоби остаточно позбавитися ілюзій про "романтику війни". Один із бійців – земляк, маргінал, колишній зек Дядя Льоша – дає молодому-зеленому пораду, як пережити втрати на війні. "Звикай", – каже Льоша.

Єва Скалецька, "Ви не знаєте, що таке війна" (You Don't Know What War Is)

Воєнний щоденник дівчинки з Харкова, опублікований цієї осені в Британії, насправді привернув до себе увагу (аудіоверсію книжки начитала Кіра Найтлі). Коли діти свідчать про війну, це є заявкою на безсумнівно сильний емоційний вплив на читача: про кожну велику війну в світі останні років сто свідчать передусім саме діти, кожна війна має свою Анну Франку.

Книжка орієнтована на читача за межами України, нам там буде чимало дражливого – повна відсутність українських культурних кодів, натомість алюзії до російської культури та й оригінал російською мовою, бува, проступає через переклад. Здається так, що більшу частину книжки писала таки і не Єва, а дорослий редактор.

Але важить все таки інше: Єва фіксувала своє життя в лютому 2022-го і до середини березня, коли знайшла прихисток із мамою і бабусею в Ірландії. Боулінг і Гарі Поттер – нормальне дитинство, яке закінчилося одного ранку. Ракети, обстріли, підвали, евакуації, пункти біженців – і 12-річна дівчинка, яка не мала мати такого досвіду.

Тамара Горіха Зерня, "Доця" (Daugther)

Її звуть "доцею". Їй під тридцять. Вона нереально тендітна, крихітна навіть. Замолоду причепилося прізвисько Ельф, воно потім стане її позивним. Сама з Рівненщини, рано втратила матір, батько подався на заробітки, сімнадцятирічною юнкою Ельф переїхала в Донецьк до бабусі. На сході знаходить справу свого життя: стає художницею по склу і започатковує невеличку фірму, що робить ексклюзивні вітражі, мозаїки і люстри. І успадковує від жінок роду магію зцілення.

Коли починається окупація Донецька, поруч із Доцею формується міцна група опору. Вона стає лідером партизанського загону, зібраного з травмованого колишнього шахтаря, охоронця з мережею зв’язків серед криміналу, колишньої рестораторки. Всім доводиться змінитися, щоби вижити. Не всі виживуть.

Те, що ми отримали від інших, мусимо повернути: і любов, і добро, і ненависть, і біль. Доця учиться повертати борги ворогам. Перетворити силу зцілення на її протилежність. "Не відволікайте жінку, коли жінка убиває", – дає пораду один із побратимів Доці. Вартує його почути.

Станіслав Асєєв, "Світлий шлях: історія одного концтабору" (The torture camp on paradise street)

В центрі Донецька в колишніх корпусах заводу ізоляційних приладів утримують кримінальних злочинців, політичних заручників, військовополонених, тих, хто погано приховав, що підтримує українську владу, і тих, хто погано демонструє, що підтримує владу "ДНР". "Ізоляція" – концтабір. Журналіст Станіслав Асєєв відбув в "Ізоляції" 38 місяців. 

"Світлий шлях" – мемуари уцілілого, які можна зіставити зі свідченням апартеїду і Голокосту.

Світлий шлях – назва вулиці, на якій знаходиться в’язниця, де катують і убивають людей, де їх змушують вірити: страта – це те, що треба заслужити і на що можуть розраховувати, це благо. Коли особливо страшно, чоловік в "Ізоляції" намагається придумати, як зійтися з кримінальними (ті ж уміють виживати наче) та ходить по колу в невеличкій камері, де працюють вебкамери. Він дивується, чому вони не вимкнули камери, адже ті фіксують злочин. Він зрозуміє: кати переконані в своїй безкарності.

Чи хочемо ми і чи мусимо презентувати країну, яка асоціюється лише з війною? Доводиться наразі, але. У нас була і є не лише війна, війна закінчиться, а ми були і будемо. Тому другий блок – це книжки не про війну, принаймні не про цю війну. Легкими і веселенькими їх теж не назвеш: у нас сувора історія – і є шанс показати іноземним друзям, що ж саме українців так загартувало до боротьби.

Артем Чапай, "The Ukraine" (The Ukraine)

Похмура любов – так визначають свої стосунки герої Чапая, так вони ставляться один до одного та до країни. Їх звела разом любов-ненависть до України. Жах які напружені люди: весь час перебуваються в кризі, в момент прийняття доленосного рішення, що не передбачає права по помилку. Вони неймовірно юні і сильно закохані.

Щовихідних вони сідають в маршрутку, стоплять на трасі авто, перехоплюють рейсові автобуси і їдуть світ за очі – в понеділок повертаються на роботу. Крайня східна точка – Луганська область, ще мирна, ще вільна. Авто найменше заходить мандрівникам, бо так вони почуваються ізольованими від людей і країни. Їхня любов потребує свідків: вони не спостерігають за життям, а натомість шукають собі спостерігачів.

Історію подорожей нам розказує мужчина. Дівчини нема поруч. У дівчини були серйозні депресивні стани, її смерть у фіналі так і не ясно, як сталася – від хвороби, яку вона передчуває, чи то самогубство, на яке вона натякає. Тепер чоловік мусить зберігати спільні спогади: він навіки став вдячною публікою.

Оксана Забужко, "Музей покинутих секретів" (The Museum of Abandoned Secrets)

Епіграфом до роману є напис на стіні у в’язниці КҐБ і гестапо: "Хоч знати, що з нами? Чекай на нас". Століттями робилося все, аби між генераціями в Україні не було живого(!) зв’язку, щоби кожне покоління наново відкривало собі історію і мову. Про те, як формувати спільну пам'ять народу тоді, коли фізично нищать цілі генерації – панорамний роман Забужко. Повстанці Олена й Андріан у 1940-х. Журналістка Дарина і антиквар Андріян в 2000-х. Ці люди пов’язані між собою біографічно і містично. Вони шукатимуть одне одного.

У травні 1947 року боївка робить знімку напам’ять. Світлина очевидно не мала зберегтися. "Має лишитися тільки попіл. Тільки попіл, все має згоріти дощенту", – промовляє упівець Андріян. Але фото зберіглося. І потрапляє на очі Дарині. Вона поволі – через спогади уцілілих і зізнання катів, через містичні сни Андріяна, що проживає уві сні життя свого тезки з минулого – реконструює події 1940-х.

Країна з Історією, в якій минуле твоїх рідних легше наснити, ніж спитати: "А хто це з тобою на фото, дідо?".

Маркіян Камиш, "Оформляндія" (Stalking the Atomic City Life Among the Decadent and the Depraved of Chornobyl)

Благополучний хлопець з підвищеною стипендією і кар’єрою академічного історика на горизонті одного дня їде чорним туристом до Чорнобильської зони. І пропав пацан! Ця поїздка зачаровує юнака. Минає п’ять років – щороку він робить по десятку і більше нелегальних вилазок у зону відчуження.

Сталкер – ровесник Аварії, він народився у 1986 році, коли вибухнула ЧАЕС. Його батько був ліквідатором. Кожна вилазка у Зону для нього – це як наново пережити мить свого народження: щось дуже сакральне і щось страшно інтимне.

В одну з таких мандрівок він бере з собою читача "Оформляндії". Ми ходитимемо за ним слід у слід, рятуватимемося від поліції і "чорних старателів", оглядатимемо чужі покинуті хати.

Зона – нереально красива. Вона живе за своїми соціальними і природними правилами. Сталкера бісить, коли Зоною називають тільки потворний Саркофаг. Ні! Зона не всім показує свою красу. Туристи і журналісти тільки руйнують Зону. Її красу рятують і шанують нелегали.

Марія Матіос, "Солодка Даруся" (Sweet Darusya: A Tale of Two Villages)

1970-і. В селі Черемошне на Буковині живе божевільна жіночка, її кличуть Солодкою Дарусею. Це її історія.

Дивачка: замотує коріння квітів у ковдру, закопується у землю. Вона німа, але не безумна. Ще й сильно страждає від нападів мігрені. Односельчани допомагають Дарусі. І чоловік до неї прибився, такий же небагатослівний. Цвичок робить дримби, у нього свій біль, що його треба приспати. Пригоївся він біля Дарусі. Дарусина ж історія – заборонена до згадування, але не забута – вселяє жах в селян. Даруся відмолює гріх, про який не може говорити.

Дитиною вона виказала батьків російським військовим, що прийшли з обшуком. Батько – заготівельник в колгоспі – підгодовував бійців із УПА. Не спеціально зрадила, звісно, спокусилася цукеркою. "Та бодай би її німою вродила!", – прозвучало вмить сильне материне прокляття.

Маленька жіночка з села – і висока трагедія людини, неспроможної чинити опір багатоликому злу. Більша частина роману про німу жінку – обговорюють Дарусю. Наче без погляду збоку вона і не існує: довіку сховалася від поганих людей і материних проклять. Як під землю зарилася.

Олеся Яремчук, "Наші інші" (Our Others)

Олеся Яремчук їздила Україною, візитувала села-міста, де живуть національні меншини, ходила в гості, слухала довгі байки чи провокувала короткі розмови – вона написала про це книжку репортажів. Оптанти з Рівненщини. Турки-месхетинці з Донеччини. Шведи Херсонщини. Румуни з Чернівецької області. Угорці Закарпаття. Роми у Донецькі області. Євреї у Бродах. Ліптаки з Закарпаття. Гагаузи Одещини. Шваби з Закарпаття. Мукачівські волохи. Поляки з Житомирщини. Кримські татари на Херсонщині. Вірмени у Кутах. Це все герої "Наших Інших"… От ви знали, що на Херсонщині два століття живуть шведи?

За кожним репортажем стоїть щемлива і чесна історія. "Наші Інші" збирають спогади. Спогади рідко бувають добрими, часом і часто просто боляче згадувати. І тоді за людей починають свідчити речі: кумедна лялька, якою грається літня пані, яблука, які тримає в руках український словак і які виросли біля його батьківського будинку, де він не був десятиліттями. Ці речі багато що можуть розказати. Треба ці історії почути.

Тарас Прохасько, "НепрОсті" (The UnSimple)

1913–1951 рік (але не наші, вигадані). Українські Карпати (наші – загадкові, піднесені, містичні, але теж трішки вимріяні). Курортне містечко Ялівець – поміж Чорною і Білою Тисою. Анна, Себастьян та іще одна Анна.

Епічна історія – в тому сенсі, що Прохасько пише історію людей так, як інші писали б історію богів. На його героїв не діють людські закони. Він і сам, і його герої спроможні творити світи. Якщо по-людськи, то перед нами історія інцесту (батько убиває матір, щоби любитися з донькою, котра родить дитину). Якщо по-мольфарськи, по-непрОстому, то перед нами історія зародження людства, коли інцест – єдиний варіант населити землю. Він Анни народиться нова Анна – родиться сама "благодать" (буквально Анна так перекладається). Людство починається з великого переступу, з нахабства порушити головне табу. Так людина стає Творцем.

Неймовірної краси роман Прохаська – либонь, найкраще, що з нами сталося в українській літературі за останні тридцять років.

Таня Малярчук, "Біографія випадкового чуда" (A Biography of a Chance Miracle)

Лєна ще малечою дізнається, що поблизу діє летюча жінка в жовтій хустці, котра рятує від халепи всяких неборак. Лєна вирішила і собі творити дива.

Дівчина живе в Сан-Франциско, яке аж надто нагадує Івано-Франківськ. І населений він злими обмеженими людьми – суцільний Догвіль тобі, а не Фріско. А Лєна – дівчинка з принципами (за що їй регулярно від земляків прилітає). Хоче зватися Лєною в абсолютно україномовному середовищі і зветься. Хоче стати українською націоналісткою і майже стає, бо відволікли стосунки з ямайським студентом: людоньки пояснили, що не можна бути націоналісткою і спати з чорношкірим. Еко-активістка. Борчиня за інклюзію. Виростає в незалежну журналістку-правозахисницю.

Щоби Лєна не робила, виходить боком – їй і тим, хто її любить. Вона виборює нормальне ставлення до бездомних тварин, а містяни в новостворених притулках влаштовують собачі ж бої, наприклад. Її дива нікому не потрібні. Її чудеса ніким не зауважені. А вона ж, дурненька, все продовжує свою справу.

    Реклама на dsnews.ua