Без Толстоевского. Чому повинна служити українська література

Проект "Нова українська школа" продовжує лихоманити громадськість. Кожна нова подробиця прийдешнього "нового життя" викликає хвилі в медіапросторі. Днями, наприклад, письменницька громадськість віртуально хапалася за серце з приводу того, що в новій школі, як з'ясувалося, предмети філологічного блоку збираються інтегрувати. Замість трьох предметів - української мови, української літератури та світової літератури - буде один предмет. Письменницька і - ширше - філологічна громадськість відреагувала по-різному. Одна група вітала об'єднання, принаймні, літератур - як вихід із своєрідного провінційного гетто, створеного ще радянською школою для української літератури. Але інша побачила в тому, що відбувається жахливу "зраду".

Група педагогів-філологів навіть оголосила збір підписів під зверненням до міністра освіти із закликом не допустити об'єднання "украиноцентрических" предметів і зберегти унікальність курсу "світова література", аналогів якому немає, принаймні на пострадянському шкільному просторі . На думку педагогів, все це ідеологічно недоречно і не до часу. "Гібридна війна", чи знаєте...

Ставлення до предметів гуманітарного блоку як до ідеологічної накачуванні симптоматично: школа живе радянськими шаблонами. В радянській школі весь гуманітарний блок транслював ідеологію - тільки в цьому й була його цінність для партії і уряду. Особлива роль була у рідної мови і літератури, які не тільки давали дітям правильні класові установки (трудовий народ версус багатії-паразити), але і виділяли ось це "рідне" зі світового, роздмухували до неймовірного і витісняли світове на периферію. В результаті, для випускників радянської школи у всій світовій літературі не було нічого більш великого, ніж Пушкін, Толстой і Достоєвський. Отаке радянське-універсальне "наше все". Скандальні рядки Бродського про "рядках з Олександра, а не брехні Тараса" - апогей цієї школярської літературної ідеології, побудованої на протиставленні "нашого" світового, і національного.

Власне, ця "святість", про яку люблять говорити чомусь саме педагоги-філологи, саме це придыхание видає в педагогах не стільки філологів, скільки бійців ідеологічного фронту.

Але крім ідеологічних побоювань педагоги висловлюють і більш серйозні - вони побоюються, що об'єднання предметів спричинить за собою скорочення годин, виділених на ці предмети. Вчителі, цілком природно, переживають за свої робочі місця. У свій час один з об'єктів їх турботи - курс "світова література" - з'явився саме на ґрунті таких переживань. Після різкого скорочення російської мови в українських школах, для вчителів цього безцінного предмета слід було придумати нову "нішу" - не звільняти ж... Їх переважно перевели на "світову літературу". Це до питання "унікальності", на яку вказують наші мовники і яку просять зберегти. Ніде, мовляв, у світі немає курсу "світова література" - а у нас є. Ця "унікальність" - постімперська хвороба, при якій ніхто не захотів провести хірургічну операцію, ймовірно, не бажаючи мати справу з армією звільнених вчителів і звинуваченнями з-за найближчої межі в "утиски російськомовних". Всім, по можливості, зберегли робочі місця і годинник. Ось і вся "унікальність".

"Роздування" шкільної програми - взагалі тенденція епохи незалежності. У нас в шкільному розкладі виникло дуже багато "надмірностей" - переважно, в інтересах школи і вчителів, а не учнів.

Але це жодною мірою не стосується "філологічного" блоку - тут я повністю згодна з педагогами-словесниками. Навіть якщо вони просто побоюються скорочення своїх "годин" (і, відповідно, зарплат). Навіть якщо відкинути ідеологічні міркування та "вимоги військового часу". Можна переглядати глибину вивчення хімії або навіть фізики - але "мовна" складова в школі повинна залишатися "на висоті" і в пріоритеті. Просто тому, що всім випускникам - майбутнім фізикам і хімікам в тому числі - потрібно навчитися висловлювати власні думки і розуміти інших.

Тому "лінгвістичні" предмети - в першу чергу, рідна мова - повинні бути у числі основних шкільних предметів. Але чи потрібно для кращого результату зберігати блок з "мови і літератури+літератури"? Як показує практика, цей підхід працює з рук геть погано. Кількість людей, нездатних грамотно викласти свої думки хоч усно, хоч письмово, з року в рік у нас тільки зростає. Кількість людей, які читають книги і знаходять у цьому сенс і кайф, від року до року зменшується. За доказами далеко ходити не потрібно - стилістика і орфографія оголошень, прейскурантів і цінників говорять самі за себе. Як і тиражі українських книг. При цьому наші педагоги-словесники не тільки не бажають визнавати, що беруть участь у фарсі (щоб не сказати - в обмані клієнта). Вони продовжують лепетати рожевими губками про якийсь "унікальності" і взагалі "святого". Не подумайте, що це я саме на педагогів так "наїжджаю". Вони тут цілком у тренді - в пост-СРСР прийнято не брати на себе відповідальності ні за що, включаючи результати власної праці.

Курс вивчення мови повинен бути переглянутий в принципі - у форматі "Нової школи" або без нього. Як раз в дусі того, що у нас називають калечно "компетентностным підходом". Дитина повинна оволодівати мовою як практикою, а не набором догм про фонемах, морфеми і відмінкових закінченнях для різних груп іменників. Догматизм - це, звичайно, "шкільне все". Але доводиться рахуватися з результатами - поголовної неписьменності і невмінням зв'язати двох слів ні усно, ні письмово. Дітей цього не вчать. Їх навчають правилам.

Дитина не може пояснити, чому він сказав чи написав саме так - він просто робить це правильно. Інтуїтивно. Або, скоріше, грунтуючись на пам'яті і почуття інтонації.

Для розвитку цього вродженого почуття рідної мови і повинна бути переглянута концепція вивчення мови в школі. Лист - альфа і омега шкільного курсу мови - має бути відсунуто на другий план. На першому повинні виявитися усні форми і читання. Говорити - основна мовна практика, з якої виростають всі інші. А читання - це джерело матеріалу для формування власної мови і власного стилю.

Наші ж діти займаються на уроках мови, переважно, тим, що пишуть. А в перервах заучують правила (якщо не лінуються). А потім знову пишуть - щоб школа змогла проконтролювати, як вони вивчили правила. В результаті навіть курс іноземної мови - як би погано його не викладали в школі - виглядає куди логічніше рідного: тут вчаться говорити, читати, розуміти. У курсі рідної мови цього майже не вчать. Тут вчать робити докладний фонетичний розбір слова - з повним набором "твердих", "м'яких" і "пом'якшених", а також сонорних, фрикативних і губних. Нагадаю, мова йде не про екзотичному мовою, записаному в нетрях Амазонки лейденским професором. Про рідною мовою, на якому кожен конкретний п'ятикласник думає, відчуває, з раннього дитинства висловлює свої емоції і бажання, який відкриває з самого народження разом зі світом навколо.

Школу зрозуміти можна: її основні принципи роботи (що б самі педагоги не говорили про дидактиці) - це контроль і звітність. А спробуй проконтролюй, якщо вони на уроці тільки й роблять, що базікають. Письмова робота - це так, це до справи підшити можна...

Інтегрований курс мови і літератури у світлі практичного оволодіння мовою - цілком логічне рішення. Оскільки література - це найдосконаліша, рафінована форма мовної практики. Тут є місце і у української літератури, апеллирующей до вродженому почуттю мови, і у світовій, яка розширювала б горизонти. Якщо відкинути "святе" і "велике", література виявляється найкращим матеріалом для вивчення і вдосконалення мови. Вона й повинна стати саме "матеріалом", а не об'єктом поклоніння. Матеріалом для засвоєння мовних навичок, і - в ідеалі - вироблення власного смаку та стилю. Адже навіть коли ми говоримо своїми словами" - ми говоримо словами, яких ми десь нахапалися, а "власний стиль" навіть у самих "великих", навіть у самого толстоевского - це те, що вони підгледіли, підслухали в інших і скомбінували по-своєму.