Безробіття і крадені гітари. Як 40 років тому народився і помер панк

Напевно, світ завжди потихеньку сходив з розуму, але сорок років тому, навесні 1977 р., цей процес відчувався особливо явно - в музичному сенсі так точно. Як це завжди буває, невдоволення і негатив накопичувалися поступово і стараннями розлюченої на всіх і вся далеко не манірною англійської молоді виплеснувся на вулиці Лондона. Трохи пізніше хвиля всього цього неподобства затопила весь світ - цілком дозрілий для панку.

Поклавши руку на серце можна визнати: те, що потім стали називати "панком", грали ще в кінці 60-х - початку 70-х. Можна згадати американські групи на кшталт The Stooges на чолі з Іггі Попом, банду відв'язних і пихатих хуліганів New York Dolls та частково The Velvet Underground. Втім, ніякого комерційного успіху ці групи не мали - в кращому випадку вдавалося продати декілька тисяч платівок в перші місяці після випуску. Так, вони були по-справжньому "культовими" - їх шанувальники обчислювалися далеко не мільйонами, а жалюгідними сотнями, а самі групи ніяк не являли собою скільки-небудь значиме соціальне явище. Говорячи словами легендарного англійського саундпродюсера Брайана Іно, перший альбом The Velvet Underground купили приблизно 100 осіб. Але кожен з них потім організував свою групу.

Загалом, американський панк перебував у глибокому підпіллі. Причому в прямому сенсі: всі ці групи виступали в основному по клубах, музична преса їх практично не помічала, не кажучи вже про телебачення. Американські хрещені батьки панк-року начебто змирилися з таким станом речей - ближче до середини 70-х багато перебралися в Англію, де, як виявилося, шанувальників у них побільше, ніж в рідних Штатах. Серед фанів траплялися й досить відомі, наприклад перебував тоді в статусі суперзірки Девід Боуї. Та й музичні критики в Англії тоді були більш відкритими для всього нового.

Хіппі вже тоді здавалися анахронізмом і пережитком минулого, а найуспішніші групи планети Led Zeppelin, Pink Floyd, Queen і іже з ними були страшенно далекі від простого народу. І, здавалося, остаточно загрузли в нарцисизмі і рок-н-рольном гедонізм - головною їх проблемою було перехитрити податківців і зберегти зароблені мільйони. Те, що в середині 50-х починалося з двохвилинних пісеньок на три акорди і стало називатися рок-н-ролом, змінивши при цьому хід історії, 20 років потому перетворилося в багатоголова чудовисько. Тут тобі і блюз-рок, і хард-рок і джаз-рок та фолк-рок, розквітлий особливо пишним і безсоромним кольором прогресив-рок. Групи кшталт Yes, Genesis, ELP і Jethro Tull (усі - британські до мозку кісток колективи) без докорів совісті записували "пісні" з нескінченними змінами темпу і тональності і ще більш нескінченними гітарними, клавішними та барабанними соло по 25 хвилин - на всю сторону вінілової платівки, по максимуму. На концертах це багаточастинний і разноструктурное самозамилування могло тривати ще довше - танцювати або яким-небудь іншим чином випускати пар під ці нескінченні сюїти було неможливо, залишалося тільки слухати.

Якщо такий стан речей влаштовував тридцятирічних, на очах у яких рок-н-рол виростав з коротких штанців, то підлітки стали відверто нудьгувати і шукати порятунок від нудної сірої повсякденності в усеянном блискітками глэме. У трихвилинних маленьких шедеврах T. Rex або Slade було в надлишку перебільшеної романтики і нестримного веселощів, але не вистачало головного - відчайдушного нігілізму, кричущою нахабства і неприкритої агресії. Панк просто не міг не з'явитися. Тим більше що саме тоді Англія переживала тяжку економічну кризу - з відключеннями світла, підвищеннями цін та іншими знайомими нам принадами. Новому поколінню розлюченої молоді було нелегко знайти гідну роботу - хтось тинявся на біржі праці, хтось красти в магазинах. Саме такі персонажі і зібрали групу Sex Pistols, яка стала головним символом, рушійною силою і уособленням панку.

Якщо бути точним, то зібралися вони не виключно з власної ініціативи. Людини, який дав мікрофон в руки Джонні Роттену (Гнилому Джонні), всучив гітару знає кілька акордів Стіву Джону і посадив за ударну установку подає ознаки почуття ритму Підлоги Кука, звали Малкольм Макларен. Він теж був за своїм справжнім панком і до кінця життя стверджував, що Pistols були лише маріонетками в його умілих (і загребущих) руках, а сам він - великим ляльководом, чарівним прощелыгой і найталановитішим маніпулятором. Джонні Роттен, зі свого боку, завжди погоджувався тільки з визначенням "прощелыга".

До Pistols Джонс і Кук вже іноді грав разом у аматорському колективі The Strand, причому на крадених музичних інструментах. Крали хлопці не лише інструменти. Зокрема Джонс був відомий у певних колах Лондона тим, що неодноразово забирався в особняк гітариста Rolling Stones Кіта Річардса і тягнув звідти все підряд - від одягу до телевізорів. Не гребував Стів і шмотками з менш зірковим статусом - з магазину, що належить власне Макларена. Під час чергової спроби чого-небудь стягнути майбутній гітарист Pistols і був представлений Малькольму. Той вже давно задумав зробити революцію в музичному бізнесі і зробити в сімдесятих те, що вдалося десятиліттям раніше легендарним менеджерам Брайану Епштейн, що витягнув з ліверпульських підвалів "Бітлз", і Ендрю Лузі Олдхему, раскрутившего "Стоунз".

Більшою мірою Макларен, звичайно, надихався нахабством і хваткою Олдхема при відверто аматорському підході до справи, але має намір піти ще далі. Магазинчик Малькольма до того часу став називатися SEX і перетворився в місце для тусовок, де щодня можна було зустріти серед вішалок і латексу майбутніх героїв панку. Джонс, Кук і приєднався до них басист Глен Метлок (найбільш адекватний до того часу музикант в групі), ясна річ, були зовсім не проти стати рок-зірками нового покоління. Заковика була в вокаліста - ніхто з прослуховує новачків не мав необхідної для фронтмена харизмою, а вже відомі в шоу-бізнесі персонажі просто не хотіли зв'язуватися з Маклареном. Нарешті в серпні 75-року приятель Макларена запримітив у центрі Лондона дев'ятнадцятирічного хлопця, якого звали Джон Лайдон. У нього були порівняно короткі, в хаотичному порядку зачесане назад волосся зелені (пізніше він почав фарбувати їх в морквяний колір), а сам він хизувався він у дірявому, исколотой булавці футболці. Ця сама футболка, на додачу до горезвісної харизмі, і вирішила долю Лайдона (Макларен нарік його Джонні Роттен,, оскільки у молодої людини половина зубів були гнилими). На майці гордо красувався логотип Pink Floyd, однак не визнає жодних авторитетів Лайдон вивів поверх неї жирним чорним фломастером напис I hate. Фраза "Я ненавиджу Пінк Флойд" стала визначальною для усього панк-покоління.

Роттен став основним вокалістом і автором текстів (та ще яких!) Sex Pistols. У листопаді 76-року вийшов перший сингл групи Anarchy in the U. K ("Анархія в Об'єднаному Королівстві") - причому на консервативному лейблі EMI. Пісня легко могла зайняти перше місце в чартах, але керівництво лейбла, злякавшись власної сміливості, припинив друк синглу - в результаті вона потрапила лише на 38-е місце. Після виходу синглу Pistols разом з ще однієї молодої легендою англійської панку, групою The Clash, відправилися в турне по Британії. Тур називався "Анархія" і цілком відповідав своїй назві: місцева влада просто скасовували концерти груп в наказовому порядку. Їх можна зрозуміти: далеко не вся публіка бажала бути в прямому сенсі заплеванной зі сцени Роттеном, навіть якщо була морально готова винести нескінченний потік його фірмових лайок. А чого стояли самі пісні з приспівами "Я хочу бути анархією!", "Моя проблема - це ти!" і "Для тебе немає майбутнього"? Всього планувалося дати 24 концерту, але Pistols і The Clash відіграли лише сім. У січні 77-року EMI розірвали контракт з "Пістолетами", а в наступному місяці в групу на місце Метлока прийшов той самий Сід Вішес, панк №1 планети Земля. Те, що він практично не вмів грати на басу не мало ніякого значення - він був близьким другом Роттена, великим шанувальником групи і мав такий же харизмою, як і фронтмен, тільки ще більш руйнівною, точніше - саморуйнівної.

На початку березня 77-го Ѕех Pistols в оновленому складі підписали контракт з черговою звукозаписною компанією - на цей раз з A&M Records. Відбувалася ця стандартна процедура не в якомусь тісному офісі, а на відкритому повітрі, прямо перед Букінгемським палацом - безпрецедентний по тим часам піар-хід. Захід було в достатній мірі висвітлено і пресою і телебаченням - прийшли навіть найбільш консервативні (і ледачі) журналісти. Те, що буквально через тиждень A&M Records анулювала контракт вже не мало ніякого значення - до квітня назва групи вже не сходило зі сторінок музичних видань, з бажаючих потрапити на їх клубні концерти шикувалися кілометрові черги, а Макларен щосили займався рекламою майбутнього нового синглу God Save the Queen - він, як і дебютний (і єдиний!) альбом групи Never mind the Bollocks, here's the Sex Pistols, вийшов вже на прогресивному лейблі Річарда Бренсона Virgin, контракт з яким був підписаний у травні 1977-го. Сингл добрався до другого місця в національному британському хіт-параді, і це незважаючи на рядок "Боже, бережи королеву і її фашистський режим!" - в тому ж році відзначався 25-річний ювілей правління Єлизавети Другої.

У The Clash тієї весни теж справи йшли чудово - в квітні 77-го вийшов їх безкомпромісний і гучний однойменний дебютний альбом. Якщо Pistols, будучи концентрацією панку, привертали увагу, перш за все, як явище, то лідери The Clash Джо Страммер (він володів такими ж видатними прогнилими зубами, як і Роттен) і Мік Джонс були набагато більш обдаровані в музичному плані, ніж всі "Пістолети" разом узяті. Вже на тому самому першому альбомі група спробувала поєднувати панк і реггі (разом з платівкою Pistols він вважається наріжним каменем панку).

А через пару років The Clash еволюціонували до такої міри, що свій черговий альбом Sandinista! випустили аж на трьох вінілових дисках, причому наполягли на тому, щоб лейбл продавав їх за ціною одного. На альбомі панк химерно розчинявся в ска, дабе, і навіть хіп-хоп - і це вже була зовсім інша історія і називалося це "нова хвиля". Панк-рок як такий - з максимально соціально орієнтованими текстами, приспівками, які могли б співати і пірати XVIII ст., двома акордами і шаленим темпом, по суті, проіснував лише рік - у тому самому 1977-м.

В наступному році Pistols розбіглися, Вішес помер від передозування у 79-му, а всі потуги наступних поколінь грати панк - не більше, ніж спроба увійти в одну і ту ж воду двічі, скільки б машинного масла не було вилито на ірокез і скільки б шпильок не стирчало з носа. Відродити дух старого доброго англійської панку, але вже за допомогою комп'ютерів і синтезаторів, виходили тільки в середині 90-х у Prodigy. Зараз чимось схожим займається група The Sleaford Mods - тепер, через сорок років після тієї самої панківської весни 77-го, британські музкритики говорять про них як про новий виток в еволюції того, що колись було панком. А Sex Pistols і The Clash давно введені в Зал Слави рок-н-ролу, де спокійнісінько сусідять з тими ж Pink Floyd і Led Zeppelin.