Британський гумор без цензури. Чому "Монті Пайтон" досі формує сміх

То що ж являє собою той самий горезвісний "британський гумор"? Якщо обмежитися сухими визначеннями, то це передусім гостра сатира, увесь арсенал якої спрямований на абсурдність повсякденного обивательського життя — словом, нещадна іронія, сарказм і їдкі, образливі натяки. Усе це неодмінно подається з кам’яним обличчям, у стриманій і непроникній манері — жодного кривляння чи загравання з аудиторією. Об’єктом для висміювання може бути що завгодно — святинь і табу не існує; спершу найбільше діставалося британській класовій системі. Улюбленими мішенями коміків також ставали упередження, пов’язані із сексуальністю — при цьому жарти нерідко були вельми самоіронічними.

Чи буде перебільшенням сказати, що сучасний гумор населення планети Земля значною мірою сформувався, наслідуючи традиції саме британського гумору? Аж ніяк — особливо якщо згадати, що великий Чарлі Чаплін, комік, який зняв одні з перших класичних комедій в історії світового кіно, був британцем. А вже значно пізніше вплив тих самих "Пайтонів" на масову культуру — і гумор зокрема — небезпідставно почали порівнювати з тим, як "Бітлз" вплинули на попкультуру та сучасну музику.

Так, можна сказати, що наприкінці шістдесятих "Пайтони" своїми скетчами з комедійного серіалу "Летючий цирк Монті Пайтона" продовжили справу своїх ровесників і співвітчизників "Бітлз", які саме тоді збиралися розійтися кожен своєю дорогою. Про це, до речі, неодноразово говорили самі "бітли", великі шанувальники "Пайтонів" (особливо це стосувалося Джорджа Гаррісона). Так, "Пайтони" не були музикантами — але теж мали здатність впливати на уми молоді й змінювати світ на краще.

Індійська кухня і перший скетч

А почалося все з вечері в лондонському ресторанчику з індійською кухнею — навесні 1969 року там зустрілися шестеро приятелів, щоб весело провести час. Цими молодими людьми були нещодавні студенти з Оксфорда Террі Джонс і Майкл Пейлін, студенти з Кембриджа Джон Кліз, Ерік Айдл і Грем Чепмен — а також американець Террі Гілліам, який приєднався до них, з яким Кліз нещодавно познайомився в Нью-Йорку і напрочуд швидко знайшов спільну мову. Хлопці вже певний час товаришували, але всі вони були надто творчими людьми, щоб обмежуватися банальними посиденьками та випивкою — було очевидно, що доля не просто так звела їх разом, тож не варто втрачати шанс і треба негайно братися спільними зусиллями за щось варте.

Після тієї пам’ятної вечері всі шестеро молодих інтелектуалів (а вважати їх такими дозволяли не лише освіта, а й широкий спектр інтересів та захоплень) зібралися в квартирі Джона Кліза, яка розташовувалася неподалік від ресторану. Хлопці завітали до нього не просто, щоб продовжити святкування — вони збиралися разом придумати вдалий скетч.

Кліз був найстаршим у компанії, восени того року йому виповнювалося тридцять років, до того ж він уже мав певний досвід роботи на телебаченні — як актор і як сценарист. На початку того ж 1969 року Кліз встиг знятися в одному з епізодів блискучої комедії "Magic Christian" — цей фільм Джозефа МакГрата й досі залишається дещо недооціненим.

У "Волшебнике-христианине" Кліз грав працівника аукціону, який ще до початку торгів продав картину Рембрандта герою Пітера Селлерса, адвокату Гаю Гранду. Сер Гай купив витвір мистецтва за захмарну ціну лише для того, щоб потім, на очах у приголомшеного героя Кліза, вирізати з полотна величезними ножицями ніс зображеного на портреті чоловіка — саме добре написаний ніс, і нічого більше, був потрібен Гранду для колекції. Також у "Волшебнике-христианине", чудовому зразку істинно британського гумору кінця шістдесятих, у ролі прийомного сина героя Селлерса знявся барабанщик "Бітлз" Рінго Старр — йому навіть не довелося стригтися чи голитися, адже за сюжетом сер Гай буквально знаходить його персонажа в парку — неголеного, нечесаного і такого, що щойно переночував просто на газоні.

Фільм знімали за однойменною книгою Террі Саузерна — він же значився і автором сценарію, однак Кліз разом із Гремом Чепменом також доклалися до його написання. Кліз і Чепмен також були авторами сценарію до перших серій британського комедійного телефільму "Doctor in the House" — тандему пропонували подальшу співпрацю, однак Клізу було не надто комфортно працювати в парі лише з Чепменом. Грем був безсумнівно талановитий, однак страждав на алкоголізм і часто йшов у запої — тоді Клізу доводилося працювати за двох, схилившись над друкарською машинкою.

Тепер же, окрім Чепмена, у Кліза було ще чотири чудові співавтори, які розуміли одне одного з пів слова — і кожен із них, до того ж, мав акторський талант (менше за інших акторським обдаруванням вирізнявся американець Террі Гілліам, зате він, як з’ясувалося, був блискучим ілюстратором-новатором, а згодом проявив себе і як чудовий режисер).

Невдовзі на BBC вийшли в ефір перші серії миттєво популярного серіалу "Летючий цирк Монті Пайтона" ("Monty Python Flying Circus"), який явив спершу Британії, а потім і світу комік-групу "Монті Пайтон" — блискучу, зухвалу і захопливо абсурдну.

За два роки, у 1971-му, постало питання про створення повнометражного фільму "Пайтонів" — недовго думаючи, вони вирішили просто перезняти кілька найуспішніших епізодів із серіалу. Так з’явився фільм, який не надто виправдовував свою назву — "А тепер щось зовсім інше" ("And Now for Something Completely Different") — у цій добірці глядачі впізнавали і молочників, які зникали безвісти, і людину з працюючим магнітофоном у носі, і багато іншого.

Але наступний кінопроєкт "Пайтонів" і справді став тим самим "чимось зовсім іншим". Чепмен, Кліз, Айдл, Пейлін, Джонс і Гілліам вирішили звернутися до легенд про короля Артура — і зробити це з по-справжньому "пайтонівським" розмахом. Це насамперед означало не великий бюджет, а нестримну фантазію.

Завдяки друзям і шанувальникам зі світу рок-музики "Пайтонам" вдалося зібрати близько 200 тисяч фунтів — серед інвесторів, зокрема, були учасники гуртів Pink Floyd, Led Zeppelin і Jethro Tull, а також Елтон Джон (про це, до речі, стало відомо вже у XXI столітті). Однак і цієї суми виявилося недостатньо для зйомок повноцінного середньовічного епосу з масштабними батальними сценами — грошей не вистачило навіть на те, щоб усі лицарі Круглого столу мали справжніх коней.

"Пайтони" вийшли з ситуації геніально — вони просто зображували лицарів (короля Артура грав Грем Чепмен), які скачуть верхи так, як це роблять діти. А слуги тим часом стукали половинками кокосів — що глядач мав сприймати як звук копит.

На тлі цього ексцентричного рішення все інше вже не здавалося таким абсурдним — навіть грізний Кролик-вбивця, Свята ручна граната чи суперечки про африканських ластівок. Наступний фільм "Пайтонів" — "Життя Браяна за Монті Пайтоном", одну з найзухваліших картин в історії кіно — фінансував уже екс-бітл Джордж Гаррісон. Щоб зібрати чотири мільйони доларів у 1978 році, йому довелося закласти своє розкішне маєток "Фрайар-парк" — просто тому, що він дуже хотів побачити цей фільм.

Пітер Селлерс і інспектор Клузо

Уже згаданий Пітер Селлерс був значно старший за "Пайтонів", належав до попереднього покоління англійських коміків — однак чудово вписався в усі зміни, які принесло в культуру шістдесяті роки, особливо їх друга половина. Втім, нічого цього не віщувало — десятиліттям раніше Селлерс знімався в картинах на кшталт "Я в порядку, Джек", винахідливих, але безнадійно застарілих, і складалося враження, що він уже не стрибне вище власної голови. Однак на початку наступного десятиліття Селлерс блиснув у двох шедеврах Стенлі Кубрика — "Лоліта" і "Доктор Стрейнджлав" — і майже одночасно взявся за виконання ролі інспектора Клузо, героя багатьох фільмів Блейка Едвардса.

Так, Едвардс був американцем, знімав американську комедію для американської студії — але саме геніальний англієць Селлерс робив свого Клузо найяскравішим комедійним персонажем шістдесятих–сімдесятих, який не мав аналогів у світовому кінематографі. Один лише штучний французький акцент Клузо був вартий багато чого — о, як непередавано звучало слово "room" з уст вусатого персонажа Селлерса — у всьому іншому актор також демонстрував найвищий клас справжнього британського коміка.

Але Селлерс не обмежувався лише Клузо — ролі в комедіях "Що нового, кішечко?", "У погоні за "Лисом"" і "Вечірка" також були чудовими прикладами британського гумору в кіно. Драматичний талант Селлерса, який помер у 1980 році у віці 54 років — окрема тема для розмови, адже фільм "Будучи там", один із останніх у його фільмографії, став одним із найзворушливіших не лише в кар’єрі актора, а й в історії кінематографа загалом.

Містер Бін і Саша Барон Коен

Вісімдесяті стали часом злету ще одного видатного британського коміка — Ровена Аткінсона (його конкурентом у той час був хіба що Бенні Гілл). Комедійний серіал на BBC під назвою "Чорна гадюка" мав великий успіх, однак світовою знаменитістю на початку дев’яностих Аткінсон став завдяки своєму легендарному персонажу містеру Біну. Найбільш незграбний з усіх екранних недотеп, Бін, тим не менш, залишався британцем до мозку кісток — і, окрім серіалу, став героєм ще й двох фільмів, випущених у дев’яності та нульові роки з інтервалом у десять років.

Нульові роки стали часом комедій Едгара Райта (комедійний зомбі-горор "Зомбі на ім’я Шон" і "Круті поліцейські", у яких блискуче проявив себе дует Саймона Пегга і Ніка Фроста) — тоді ж світову популярність почав здобувати Саша Барон Коен. Саме його в підсумку можна назвати найзухвалішим із усіх британських коміків — що саме по собі є досягненням, хай іноді й доволі суперечливим у випадку з Коеном.