Чий пекло страшніше? Навіщо поляки плутають Волинь з Донбасом, а Бога з Босхом
У польсько-українських взаєминах температура піднялася відразу на кілька градусів - до лихоманки. Причиною стала публікація в українських ЗМІ фрагментів інтерв'ю, яке дав польському виданню Niedziela львівський архієпископ-митрополит Римо-католицької церкви Мечислав Мокшицький. У цьому інтерв'ю владика запропонував досить відверту "богословську" трактування війни на Донбасі, давши зрозуміти, що нинішня трагедія українського народу пов'язана з його власною провиною перед поляками.
"На українському народі лежить гріх геноциду... Я переконаний, що поки цей народ не визнає свою провину, не очиститься від цього гріха, він не зможе радіти благословенням... Відсутність миру в Україні потребує в цьому жесті, якого ми чекаємо... Потреба вибачення і прощення за цей великий гріх геноциду", - сказав владика в інтерв'ю. Ще однією цікавою деталлю інтерв'ю, що не потрапила в поле зору більшості українських коментаторів, стали ностальгічні викладки про "кресах всходніх", в які корінням йде чимала частина польської пастви. Слово "Україна", звичайно, звучить, але в дуже специфічному контексті, як частина давньої Речі Посполитої.
Скандал змусив секретаря Львівської архидієцезії давати роз'яснення і навіть дещо туманно, але все ж - висловити "жалю". Правда, більше не з приводу слів і настроїв свого архієпископа, а з приводу того, що його слова неправильно проінтерпретували". Що б ці люди робили без журналістів, на яких завжди можна перекласти відповідальність за нібито "неправильну", "політично заангажовану" інтерпретацію? Ні, звичайно, архієпископ прямо не сказав, що "Донбас - це кара Божа українського народу за геноцид поляків". Немає там таких слів. Але ж саме "таких слів" і не потрібно - досить і тих слів, які там є, щоб у роті утворився дуже, дуже поганий присмак.
Це відчули в Україні і самі представники Римсько-католицької церкви. "Я не згоден з тим, що весь народ повинен нести кару за злочини, які хтось наробив... Я не думаю, щоб цілий народ повинен був отвечать за злочини певної групи людей, незалежно від того, хто і під яким прапором це робив", - зазначив Харківсько-Запорізький єпископ Станіслав Широкорадюк. Що ж, владику Широкорадюка особливо легко зрозуміти: він краще львівського колеги розуміє, чим загрожують подібні скандали і наскільки вони ускладнять становище католицької церкви в Україні. Особливо на "передньому краї" - у ввіреній йому єпархії.
До чого ж тоді цей дивний пасаж про "геноцид" і ностальгія за "кресам"? По-перше, варто звернути увагу на те, що інтерв'ю владика давав польському виданню, розрахованим на певний - дуже певний коло польських читачів. Тих, хто голосував за Піс і яким ностальгія за "кресам" і "геноцид" підігрівають їх власний націоналізм.
По-друге, польська католицька церква ніколи не приховувала своєї заангажованості в політику і своїх близьких зв'язків з партією Качиньського. Тому словами владики про "геноцид" не варто дивуватися точно так само як фільму "Волинь".
"Геноцид поляків" і "креси" - головне блюдо електорального меню правлячої партії. Яке в польській КЦ також чудово готують і з задоволенням готові подати на стіл.
Адже для польської КЦ "креси" - західноукраїнські землі - це "розгромлені парафії" (користуючись московської лексикою), які у них "відірвали" українці. Владика Мечислав, до речі, не втомлюється нагадувати про майнові претензії, вступаючи то і справа в конфлікт з греко-католиками, заявляти права Римсько-католицької церкви на нерухомість, яка до Другої світової належала полякам-католикам. Так що у ностальгії владики з "давньої Речі Посполитої" є ще і чисто матеріальна підґрунтя.
По-третє, це, нарешті, просто в тренді. Підписи під Гаванської декларацією ще досить свіжі, обійми ще не встигли охолонути, так що, повторюся, не варто дивуватися. Римсько-католицька церква зайшла на черговий виток "потепління відносин з Москвою", які завжди і обов'язково - вилазять боком Україні і українцям.
Ця остання обставина, втім, розмінюється архієпископом Львівським "по дрібницях". Ослаблення позицій українців в політичному мейнстрімі Ватикану владика поспішає конвертувати у досягнення вузько національних інтересів, втрачаючи при цьому чисто церковну, місіонерську перспективу. Виступ владики Мечислава нагадує нам про те - чи, швидше, створює для нас таку картину - що Римсько-католицька церква в Україні не "українська Римо-католицька церква", а "польська католицька церква в Україні". Що негайно викликає простодушну реакцію піпла: значить, це нічим не відрізняється від московської православної церкви. Оскільки все одно "не наша" і "не для нас". Це пояснює трохи різкий коментар владики Широкорадюка - подібні виступи і натяки не тільки викликають роздратування католиками поза церковних стін, але розколюють католицьку паству в Україні, яка вже давно не складається з одних поляків. Ризикну припустити, що за межами Галичини етнічні поляки навіть не становлять більшості римо-католицької пастви.
Найцікавіше у виступі владики Мокшицького - політизація категорії гріха та специфічна роль, яку він приписує Богу. Причому це вже ніяк не співвідноситься з тим, на яку аудиторію - польську чи українську - розраховані його слова.
Інтерпретувати вчинки Бога в кожному конкретному історичному або людському випадку - його задуми, його кари, його прагнення - взагалі заняття явно спекулятивний. Каже митрополит Онуфрій про те, що Голодомор був карою українцям за руйнування храмів, чи говорить митрополит Мечислав про Волині та Донбасі. Але проблема не тільки в тому, що це спекуляція, і не в тому, що єпископ занадто багато на себе бере, роз'яснюючи масам, у чому був задум Бога". Проблема в тому, що це квиток в один кінець і край цей - обов'язково страшний, темний глухий кут. Якщо війна на Донбасі - результат нераскаянного гріха геноциду поляків, то чим був поділ Польщі у 1939-му? За які гріхи відповідали поляки, яких намотували на гусениці міцні хлопці з написом " Gott mit uns на пряжках? Може, за пацифікацію українців на "кресах"? За них виявився винен смерті кожен четвертий поляк, який загинув під час Другої світової? Ступінь ідіотизму в подібних пошуках "божественної історичної справедливості" не має верхньої межі. Людська історія виявляється безперестанній ланцюжком кар небесних - ми караємо тих, хто карав когось ще, а наших нащадків потім покарає за це хтось ще, який теж буде покараний, вже ви не сумнівайтеся, в якомусь коліні. Гріхи і кари небесні передаються у спадок, за громадянством, за прописку і просто з теорії ймовірності. Цікаво, що кожна ланка цієї моторошної ланцюжка, що представляє світ сущим пеклом, неодмінно посилається на Бога, кожен упевнений, що Gott mit uns. А посилатися треба б не на Бога, а на Босха, який давним-давно наочно показав, що історія, втілена в нескінченну ланцюжок гріхів і кар, перетворює світ в пекло. Місце, де немає Бога. Якщо тільки не зобразити його у вигляді людожера.
Але цей "аргумент Босха" робить Бога незастосовним у політиці, а церкву і релігію — непридатними в тих ситуаціях, коли вони найпотрібніші. Коли потрібна Небесна санкція, Вища благословення вузько політичних претензій, які - цікаво, чому? - майже завжди апелюють до чогось пекельному. Gott mit uns обов'язково виявляється на пряжці солдатського ременя, бойовому штандарті або в якості останнього аргументу передвиборної програми. Коли потрібно надати роль сакральної жертви полеглим і - особливо – невинно убієнним, щоб їх кров знову і знову обагряла який-небудь вівтар, перетворювала політичні спекуляції в новітній заповіт. Це не камінь в город поляків, ми вчинимо так само. Адже те, що не дає нам визнати акт етнічних чисток (все-таки не геноциду) поляків, це не полум'яна любов до Бандери і не фанатична вірність ідеалам українського націоналізму (погодьтеся, більшість українців ні тим, ні іншим не "хворіють"). Просто у нас, як і в поляків, є свій персональний пекло.
Тому ми рефлекторно висуваємо свій фрагмент босховского полотна - аналогічні етнічні чистки з боку Армії Крайової, пацифікацію і т. д.
Ми б могли зняти точно таку ж "Волинь", якщо б не були зайняті на іншому, східному фронті, і тому замість "Волині" зняли не менш пафосного "Поводиря".
Ми маємо стільки ж прав на "історичну справедливість" - на визнання нашого власного пекла, як і поляки. Хіба немає? З'ясовуючи, чий пекло більш пекельний, ми провалюємося ще глибше в пекло. Ще далі від Бога, якого навіщось всує поминаємо там, де саме це слово абсолютно безглуздо.
Для збурень словами Мокшицького в українців є всі підстави: так, поляки "дістали", нам важко воювати на два ідеологічних фронту, ми відчуваємо себе зрадженими, тому що це удар в спину, і він не вчасно, і ми зараз, як під час воно, знову фронтир між Європою і Ордою - ну можна було б з огляду на це залишити нас у спокої хоча б на час? З іншого боку, польська правляча партія користується нашою слабкістю, щоб зміцнитися самої, і не за гамбурзьким рахунком "історичної справедливості", а по миттєвому політичного розрахунку, де розігрування пекельної карти обов'язково приносить скільки-небудь електоральних голосів.
Церковна ситуація повністю відображає політичну. Вірніше, вона її не стільки відображує, скільки викриває, виводить з-під спуда: Україна затиснута між двома колишніми метрополіями. В будь-якій з них до влади можуть прийти (і періодично приходять люди, які в тій чи іншій формі вимагають реваншу. Якщо про дерусифікації українського православ'я ми вже хоча б говоримо вголос, то про деполонізації українського католицизму як-то не дуже. Навіщо? Поляки, при всьому своєму Качинського, не так страшно допікають, як Росія. Та й Качиньський - не назавжди. Нарешті, на занадто "свідомих" єпископів-націоналістів завжди можна пошукати управу у Святого Престолу. Який, звичайно, іноді занурюється в гаванські обійми, але теж не назавжди і не з головою.
У нинішньому скандалі є одна оптимістична для української держави нотка: виступи, подібні інтерв'ю митрополита Мокшицького, - пігулка від галицького сепаратизму. Якщо з якихось причин територія за Збручем вирішить, що пора відособлюватися, вона залишиться один на один з поляками і їх незжитими претензіями на "креси". І добре, якщо до цього моменту Піс з Качиньським вже підуть у політичне небуття. Але польська КЦ з її травмами, ностальгією і амбіціями нікуди не дінеться - вона як і раніше буде формувати настрої поляків і частини українських парафіян. Та й пустити в гру "пекельну карту" - надто велика спокуса для політичних популістів, щоб раз і назавжди викинути її геть з колоди.
