• USD 26.3
  • EUR 30.6
  • GBP 36.3
Спецпроєкти

Аватари ABBA. Як поверталися на сцену Deep Purple і Led Zeppelin і що з цього вийшло

Іноді в одну і ту саму річку можна не тільки увійти двічі, але ще і як слід у ній скупатися, а то і зловити в її водах кілька рибин. Найгучніша остання сенсація в музичному світі — возз'єднання легендарного шведського квартету ABBA, одного з символів попмузики 70-х

Презентація нового альбому Voyage групи ABBA
Презентація нового альбому Voyage шведської групи ABBA в Грона-Лунд, Стокгольм, 2 вересня 2021 р.
Реклама на dsnews.ua

У листопаді вийде перший за 40 років альбом "Aбби" під назвою Voyage, ну а в травні 2022 р. в Лондоні, на спеціально збудованому для цього заходу майданчику (розрахованому лише на 3000 осіб), стартує серія концертів повсталої з попелу легенди.

Якщо в 70-х "Абба" являла собою налагоджену машину з виробництва практично ідеальних попхітів, то в 20-х роках ХХІ століття це вже явище зовсім іншого порядку. Назва колективу може викликати посмішку з ностальгічним відтінком навіть у тих, хто не жив у тих самих 70-х. Ну а для щасливчиків, які застали вихід платівок Arrival, Voulez-Vous і The Album у свідомому віці і танцювали в ті роки під свіжі хіти Dancing Queen або Gimme! Gimme! Gimme!, "Абба" — це не просто гострі напади ностальгії, а саме втілення всього романтичного пафосу, властивого цьому солодко-гіркому почуттю. Як і багато інших видатних артистів, Бьорн Ульвеус, Бенні Андерссон, Агнета Фельтског і Анні-Фрід Лінгстад гостро відчували свій час, і коли настали 80-ті, ентузіазм і завзяття у квартету раптом помітно вщухли. Після відмінної в технічному плані, але досить безрадісної за змістом платівки 1981 р. The Visitors і ще кількох синглів ABBA без особливих скандалів і гучних заяв розбіглася, звільнивши попсцену нового десятиліття для Майкла Джексона і Мадонни. Дивні речі почали відбуватися пізніше — тих, кого багато хто вважав героями-одноденками, не збиралися забувати. Вже на початку 90-х збірник ABBA Gold став одним з найбільш продаваних альбомів того часу, несподівано вдало вписавшись в навколишній поппейзаж. Мелодії, що здавалися в 70-ті невибагливими, набули ваги і глибини, і людство на превелику втіху зрозуміло, що в любові до музики "Абби" немає нічого ганебного, навпаки, її потрібно цінувати, віддавати їй належне і навіть рахуватися з нею. За легендою, єдина касета, яку Курт Кобейн возив з собою в тури в 1992-му, була саме ABBA Gold.

Група ABBA, 70-ті роки
Група ABBA, 70-ті роки / Getty Images

Потім був успішний мюзикл Mamma Mia!, в якому хіти "Абби" старанно і з видимим задоволенням виспівували Меріл Стріп і Пірс Броснан. На шведській прем'єрі фільму влітку 2008-го Бьорн, Бені, Агнета і Анні-Фрід уперше за довгі роки з'явилися разом на публіці — і тут почалися розмови про можливий реюніон. Час був відповідний, особливо з огляду на той факт, що саундтрек до фільму зайняв перше місце в американському хіт-параді, чого не траплялося навіть у 70-ті, на піку популярності групи. Але музиканти все ще були налаштовані скептично з цього приводу — особливо Агнета, найбільший "відлюдник" з усієї четвірки. Вона стверджувала, що не бачить ніякого сенсу в возз'єднанні: "Ми занадто старі і у кожного своє життя". Але наприквітні 2018-го стало відомо, що квартет записав дві нові пісні — ось тут феномен під назвою ABBA дійсно став подавати ознаки життя.

Мабуть, уже тоді у мозкового центру групи, Бьорна і Бенні, визріла концепція майбутнього реюніону — усе-таки вони не виходитимуть на сцену в звичному розумінні, а їхнє місце займуть власні "цифрові версії". Музиканти наполягають саме на цьому визначенні — мовляв, "цифрові версії" являють собою не голограми, а щось на кшталт "аватарів" (точніше, "АББАтарів"), для створення яких учасникам колективу довелося промучитися зі всілякими датчиками по тілу не один місяць, і не де-небудь, а в компанії, заснованій творцем "Зоряних воєн" Джорджем Лукасом. Бенні Андерссон в процесі навіть довелося збрити свою незмінну бороду — вперше з початку 70-х.

Так, група записала нові вокальні доріжки спеціально для майбутніх шоу (постановник — Свана Гіслен, яка працювала свого часу з Jay-Z і Бейонсе), "АББатарів" буде супроводжувати "живий" акомпануючий гурт з десяти учасників, але все одно, незважаючи на всі обіцянки "мегашоу" високобюджетного науково-фантастичного масштабу із залученням ще й супервидовищних світлових технологій, важко позбутися відчуття обдурювання. "Абба" навряд чи мають потребу в грошах — з "пенсією" у музикантів все більш ніж добре, та й узагалі, співвітчизники поважають їх ще й за те, що свого часу вони залишилися жити в Швеції, незважаючи на значні податки. Можна зрозуміти і їх бажання залишитися в пам'яті шанувальників молодими, красивими і завзятими, а зараз у четвірці (Бенні — 74 роки, Анні-Фрід — 75, Агнеті — 71, а Бьорну — 76) і справді насилу можна впізнатися ту саму "Аббу "з далеких 70-х. Але не було б чесніше відіграти нехай єдиний, але повноцінний концерт без усієї цієї цифрової суєти? З правильним підходом виглядало б це дійсно зворушливо, драматично і сльозогінно. Що ж, час, а точніше, ті самі травневі шоу наступного року покажуть, хто правий — скептики-традиціоналісти чи пенсіонери від шоу-бізнесу, що ратують за сучасні технології.

Реклама на dsnews.ua

Звичайно, возз'єднання "Абби" — далеко не перший реюніон в історії. Перше гучне, обговорюване скрізь меломанами і пресою возз'єднання сталося в 1984-му, коли раптом зовсім несподівано ікона хард-року 70-х, група Deep Purple не просто знову вийшла на сцену після восьмирічної перерви (а в той час рік у музичному світі можна було вважати за нинішні десять), а возз'єдналася у своєму "золотому" складі. Цей самий склад був особливо шанованим вірними прихильниками, і входили до нього ворогуючі між собою вокаліст Ієн Гіллан і гітарист Річі Блекмор, а також налаштовані більш миролюбно і які відрізняються дипломатичністю клавішник Джон Лорд, басист Роджер Гловер і барабанщик Ян Пейс.

Відносини з Гілланом у Блекмора зіпсувалися остаточно, коли не минуло й двох років після приходу вокаліста в Deep Purple в 1969-му — як потім стверджував Блекмор, будучи інтриганом не менш віртуозним, ніж музикантом, сталося це після одного сумного нещасного випадку. Мовляв, одного разу він невинно пожартував над колегою і вчасно прибрав стілець, на який Гіллан збирався сісти, той нібито впав у глибоку яму за сценою, серйозно забився головою і з того часу став "зовсім іншою людиною", за словами Блекмора. Що б там не сталося насправді, але авторитарні по натурі Гіллан з Блекмором дійсно насилу почали вживатися в одній групі — тертя виливалися не тільки в колючі словесні перепалки, але і в банальні бійки. Це, може, і додавало необхідної напруги в саму музику групи і їх концертні виступи, але в людському сенсі атмосфера в Purple стала нестерпною.

Після низки класичних альбомів початку 70-х (In Rock, Fireball, Machine Head та концертна платівка Made in Japan) група ледве закінчила запис альбому Who Do We Think We Are — під час роботи Гіллан і Блекмор демонстративно не розмовляли один з одним. Платівка вийшла і Гіллан, для якого на той час вже знайшли заміну в особі ще нікому не відомого Девіда Ковердейла, пішов з групи — правда, про свій відхід він попередив менеджмент Deep Purple в письмовому вигляді мало не за рік. Блекмор теж збирався йти і організовувати власний колектив, але в останній момент Лорд і Пейс вмовили його залишитися. Річі погодився, але при цьому висунув несподівану умову — з групи має піти басист Роджер Гловер, що було досить дивною вимогою, оскільки ніяких особливих конфліктів у Блекмора з Гловером не було.

В оновленому складі, з Ковердейлом і співаючим басистом Гленном Хьюзом, група записала ще два альбоми. Але потім Блекмор все-таки пішов, щоб грати тільки те, що влаштовує його самого у власній групі Rainbow, склад якої змінювався з лякаючою регулярністю. Deep Purple в 1975-му випустили з новим гітаристом, молодим американцем Томмі Боліном, платівку Come Taste The Band. Це була цікава музика, по-своєму унікальний "хард-роковий фанк", але вона вже не мала практично нічого спільного c тією групою, яка лише кілька років тому записала Smoke on the Water і Highway Star. До того ж у Боліна була важка героїнова залежність, і на деяких концертах він фізично не міг грати нічого, крім найпримітивніших акордів. Ситуація зайшла у глухий кут, і навесні 197- го Purple розбіглися в різні боки з почуттям великого і неприхованого полегшення.

Наступні вісім років кожен з колишніх учасників групи (крім Томмі Боліна, який помер у грудні 1976-го від передозування) був при ділі. Блекмор в диктаторській манері керував Rainbow (як не дивно, через кілька років до Річі приєднався і вигнаний ним з Purple Гловер), Гіллан співав у групі імені себе Gillan, а потім раптом розпустив її і зовсім несподівано на цілий рік став вокалістом Black Sabbath, Лорд із Пейсом грали в групі Девіда Ковердейла Whitesnake. Але в 1984-му всі учасники "золотого складу" ніби під впливом гіпнозу (або це були погрози податкових інспекторів) раптом одночасно відчули гостре бажання знову зібратися разом, записати нову музику і пограти стару, вже перевірену часом класику. Блекмор з Гілланом якось напрочуд вдало випили разом, начебто пробачили один одному старі образи, інших теж не довелося довго вмовляти — і вже восени того ж року вийшов новий альбом. Платівка Perfect Strangers виявилася успішною і в творчому, і в комерційному сенсі — увійшла до першої двадцятки американського хіт-параду і стала найбільш продаваним диском групи в Штатах з часів культового альбому 1972 р. Machine Head. Наступний американський тур теж був вельми прибутковим — більше грошей в 1985-му на концертах вдалося заробити тільки Брюсу Спрінгстіну, який перебував тоді на піку популярності.

Deep Purple за лаштунками, концерт в Австралії, листопад 1984 р.
Deep Purple за лаштунками, концерт в Австралії, листопад 1984 р. / Getty Images

Ну а потім сталося те, чого не могло не статися. Гіллан з Блекмором знову зненавиділи один одного, до того ж Річі ще і украй вивів барабанщика Пейса, змушуючи його, великого майстра своєї справи, грати під метроном. В результаті вже в 1989-му терпіння у Гіллана знову лопнуло, він знову пішов з групи — цього разу ніяких листів не було, вокаліст просто грюкнув дверима, заодно обізвав останніми словами менеджера колективу. Але це ще не кінець історії — поневірявшись кілька років з вокалістом Джо Лінн Тернером, якого привів Блекмор (той співав на останніх трьох альбомах Rainbow), музиканти під тиском свого лейблу змушені були просити Гіллана повернутися. Той погодився, Блекмор теж погодився залишитися в групі хоча б на 1993 р., коли відзначалося 25-річчя Deep Purple, — за $250 тис., які тут же були виплачені гітаристу. У результаті в тому ж 1993-му вийшов один з найсумніших альбомів групи The Battle Rages On (Гіллан просто перелопатив і переспівав заново партії, призначені для Тернера), і Purple дали в Європі ряд найбільш тьмяних концертів у своїй кар'єрі. Група починала грати першу пісню, Highway Star, без Блекмора, той виходив на сцену тільки до свого соло — і було незрозуміло, чи вийде він взагалі. Концерти знімалися на камери, але це не заважало Річі кидатися в Гіллана склянками з водою, на що той стоїчно намагався не звертати уваги.

Блекмор остаточно пішов з групи після концерту в Гельсінкі в листопаді 1993-го — з того часу "золотий склад" жодного разу не грав разом. Purple, погравши рік з Джо Сатріані, запросили в групу гітариста Стіва Морса, знову піднеслися духом і записали в 1996-му альбом Purpendicular, який багато хто вважав їх найкращою платівкою з початку 70-х. Морс досі грає в групі, ставши найбільш "довгограючим" гітаристом в Deep Purple. Джона Лорда, втомленого від гастролей і який у 2002-му мирно покинув "Перпл", замінив Дон Ейрі (Лорд помер у 2012-му), який колись грав на клавішних в Rainbow, ну а Річі не так давно, втомившись від 20 років гри на акустичній гітарі музику в стилістиці Ренесансу, знову зібрав "Рейнбоу".

У 90-х сталося диво, у звершення якого давно перестали вірити навіть найбільш оптимістично налаштовані бітломани планети, — Пол Маккартні, Джордж Харрісон і Рінго Старр увійшли в студію, щоб закінчити роботу над демозаписами декількох пісень Джона Леннона, зробленими музикантом в 1977-му за три роки до смерті. Записи повинні були бути випущені як нові треки "Бітлз" в рамках масштабного проєкту "Антологія". Леннонівські домашні заготовки були надані вдовою і спадкоємицею Йоко Оно, ну а вже доведені до пуття бітлами, що залишилися в живих, пісні Free As a Bird і Real Love з'явилися на прилавках в якості перших номерів на альбомах Anthology 1 (1995) і Anthology 2 (1996) відповідно і на окремих синглах.

Учасники "Бітлз" Рінго Старр, Джордж Харрісон, Пол Маккартні, Джон Леннон
Учасники "Бітлз" Рінго Старр, Джордж Харрісон, Пол Маккартні, Джон Леннон, 1963 р. / Getty Images

Лаври першої за чверть століття нової пісні "Бітлз" дісталися саме Free As a Bird. Останній раз "бітли" збиралися в студії в повному складі в серпні 1969-го, коли закінчували роботу над альбом Abbey Road. Та платівка з'явилася на прилавках восени того ж року, а вже навесні 1970-го нарешті вийшов альбом Let it Be, над яким музиканти працювали ще в січні 1969-го, але, будучи дуже розчарованими результатом, поклали записи на полицю. Тієї ж весни 1970-го вийшов перший сольний Маккартні, разом з яким британські журналісти отримали офіційний пресреліз Пола у вигляді автоінтервью — з тексту випливало, що Пол залишає групу через наявність "ділових, особистих і творчих розбіжностей". Це означало, що The Beatles припиняють своє існування — в пресі відразу з'явилися заголовки на кшталт "Пол розвали в Бітлз , хоча насправді про своє рішення піти ще в вересні 1969-го Полу, Джорджу і Рінго повідомив Джон, але тоді вихід Леннона вирішено було тримати якийсь час у таємниці від преси. У грудні 1970-го Маккартні довелося подати на інших бітлів до суду — насамперед щоб звільнити себе від контрактних зобов'язань, пов'язаних з "Бітлз" і менеджером групи з 1969-го Алленом Кляйном, проти кандидатури якого він завжди заперечував. Це дійсно був кінець чудової казки.

На початку 70-х відносини між Маккартні та іншими ексбітлами були гірше не може бути, у той же час Рінго сидів за ударною установкою на запису першого повноцінного сольного альбому Леннона John Lennon/Plastic Ono Band (1970), а Харрісон зіграв всі гітарні соло для наступної платівки Джона Imagine (1971). Рінго і Джордж теж брали участь у записі платівок один одного, і тільки з Полом ніхто не бажав мати справи, але так тривало недовго. Рінго, який мав найдобродушніший характер з усієї четвірки, вже в 1973-му попросив Маккартні написати пісню для свого нового сольного альбому. Пол не зміг йому відмовити і не тільки написав, але ще й зайшов в лос-анджелеську студію, щоб попрацювати над треком разом з Рінго. Джон і Джордж теж перебували в той час в місті, теж написали кілька пісень для Рінго і теж взяли найактивнішу участь в їх запису. В результаті платівка Ringo, що вийшла, була максимально близькою до того, щоб назвати її реюніон "Бітлз", хоча вчотирьох бітли жодного разу не перетиналися в студії і не грали разом на одній і тій же пісні.

У 1981-му, після загибелі Леннона, Пол і Рінго записали разом з Джорджем пісню авторства Харрісона All Those Years Ago, присвячену Джону і яка вийшла на харрісоновському альбомі Somewhere in England. Проте у 80-х між Полом і іншими все ще зберігалася деяка напруженість — Маккартні навіть демонстративно не був присутній на церемонії введення "Бітлз" до Зали слави рок-н-ролу в 1988-му, і від імені квартету (або "того, що від нас залишилося ", як висловився Харрісон) з промовою виступили Джордж і Рінго за підтримки Йоко Оно, а також Джуліана і Шона Леннона, синів Джона.

Але вже в 90-х, після кількох спільних вечерь, усі суперечності були нарешті залагоджені. Час для того, щоб нагадати про себе, був дуже вдалий — герой початку 90-х, той самий Курт Кобейн не раз зізнавався у своїй любові до музики "Бітлз", ну а в рідній Британії пишно розцвітав "брит-поп". Цей напрямок був зобов'язаний англійській музиці середини 60-х, і насамперед "Бітлз", практично всім — і звичайно ж, учасники Oasis, Blur і Pulp були бітломанами. Багатосерійний телефільм "Антологія", присвячений історії групи і який містить нові інтерв'ю із трійкою, що залишилася, як окремо, так і за одним столом (або на одній галявині), був показаний в прайм-тайм в Англії і Штатах, а три частини "Антології" на шести компакт-дисках стали одними з найбільш обговорюваних релізів 90-х. В "Антологію" увійшли безліч небачених раніше дублів бітловських пісень, домашні записи і ще багато всякої всячини, яка представляла собою інтерес як для бітломанів зі стажем, так і для неофітів.

Але головним досягненням остаточного примирення Пола, Джорджа і Рінго стали все-таки згадані Free As a Bird і Real Love. І справа навіть не в тому, що був створений технічний прецедент, коли Пол, Джордж і Рінго (за допомогою продюсера Джеффа Лінна) перетворили примітивні, що кепсько звучать, домашні записи на звичайний касетний магнітофон Джона в чудово аранжовані хіти. На цих піснях дивним чином була відтворена бітловська магія, особливо це стосувалося Free As a Bird, яка була ще й прикладом здатності і готовності ексбітлів прислухатися до будь-яких рішень і ідей один одного, чого зовсім не спостерігалося наприкінці 60-х.

У пісні було чути не тільки голос Джона — Пол і Джордж дописали відсутні куплети з новою мелодією, заспівали їх по черзі, Харрісон додав фірмове соло на слайд-гітарі, разом з Полом вони записали багато доріжок бек-вокалу, які скрашували шорсткості "чорнового" виконання Леннона, ну а барабани Рінго об'єднали все воєдино. Маккартні навіть не заперечував з приводу участі Лінна, який, по суті, був "людиною Джорджа", і спродюсував наприкінці 80-х альбом Харрісона Cloud Nine. Не обійшлося і без містики — жартома, в самому кінці треку Джордж пробренчав кілька акордів на укулеле, після чого була додана фраза Джона, що звучала на оригінальній касеті — Turned out nice again ("Знову мило вийшло"). Фразу вирішили прокрутити задом наперед і в такому вигляді включити до фінального міксу — тільки після того, як все було остаточно готове, з'ясувалося, що тепер вона звучала як Made for John Lennon ("Зроблено для Джона Леннона").

Після роботи над "Антологією" Харрісон взявся за спільний проєкт зі своїм близьким другом, легендарним індійським музикантом Раві Шанкаром Chants of India, Пол почав записувати чергову сольну платівку Flaming Pie (Рінго грав на кількох треках і знявся разом з Маккартні в кліпі). Flaming Pie, натхненний досвідом роботи над "Антологією", вийшов у 1997-му і був тепло прийнятий як публікою, так і критиками, які вважали його "найбільш бітловської" платівкою Маккартні і взагалі одним з його найкращих сольних альбомів. У тому ж 1997-му у Харрісона був діагностований рак горла, ще через кілька років — рак легенів. У листопаді 2001-го Джордж помер — Пол і Рінго відвідали його, який вже не вставав з ліжка, за тиждень до смерті. Ексбітли проговорили кілька годин, і Харрісон навіть знайшов у собі сили пожартувати, коли Рінго повідомив, що збирається летіти до Бостона у сімейних справах, Джордж тут же запропонував: "Хочеш, я полечу з тобою?" Після смерті Харрісона кожна спільна поява на сцені Пола і Рінго, а також участь Маккартні в роботі над сольними альбомами Рінго можна назвати "бітловським возз'єднанням", а таке в XXI столітті траплялося далеко не один раз. Проте, з огляду на перебування Леннона і Харрісона в кращому світі, це вже нікому не спадає на думку.

Безумовно, найгучнішим у всіх сенсах реюніоном нульових став повноцінний двогодинний концерт Led Zeppelin на сцені лондонської O2 Arena в 2007 р. — майже в оригінальному складі. Ритм за ударною установкою вокалісту Роберту Планту, гітаристу Джиммі Пейджу і басисту-клавішнику Джону Полу Джонсу задавав син легендарного покійного барабанщика "Цепеліна" Джона Бонема Джейсон. Власне, саме після смерті Бонема в 1980-му музиканти вирішили розпустити групу, вирішивши, що без нього не може бути ніяких "Лед Зеппелін", про що і було сказано в офіційній заяві для преси. Це було красиво, і зараз, до речі, багато хто чекає чогось подібного від Міка Джаггера, Кіта Річардса і Ронні Вуда — на думку скептично налаштованих прихильників, "Роллінг Стоунз" неможливі без померлого наприкінці серпня Чарлі Воттса за барабанами. Тоді, в 2007-му, привід об'єднатися у "Лед Зеппелін" теж був далеко не веселий — це був концерт пам'яті померлого того ж року засновника знаменитого лейбла Atlantic Ахмета Ертегуна, який підписав більш ніж вигідний контракт з "ЛЗ" наприкінці 60-х і залишався їх близьким другом довгі роки.

Концерт Led Zeppelin на сцені лондонської O2 Arena, 2007
Концерт Led Zeppelin на сцені лондонської O2 Arena, 2007 р. / Getty Images

"Лед Зеппелін" були однією з небагатьох великих груп, які ніколи не змінювали склад, — дійсно, кожен з учасників був абсолютно незамінний на своєму місці і магія працювала тільки в тому разі, якщо загальна справа робилася саме цими людьми. Навіть у тих же бітлів (точніше, у Джона Леннона) на якусь мить виникла в 1969-му шалена думка замінити Джорджа Харрісона, який розлютився і пішов на кілька днів з групи, його ж близьким другом Еріком Клептоном, питання про заміни у "ЛЗ" не виникало жодного разу. І це тим більше дивно, якщо врахувати, що музиканти не познайомилися як-небудь випадково ще в шкільні роки і їх не пов'язувала багаторічна дружба ще до перших полисків слави, як у випадку з "Бітлз" і частково "Стоунз". Led Zeppelin були цілеспрямовано створені за кілька місяців в 1968-му Джиммі Пейджем на уламках групи The Yardbirds, яка тільки що розпалася і в якій Джиммі грав на гітарі останні півтора року.

Спочатку Пейдж згадав про Джона Пола Джонса, відмінного басиста, не менше чудового клавішника, а до того ж ще й професійного аранжувальника струнних. Вони часто перетиналися в лондонських студіях в той час, коли Джиммі був найзатребуванішим сесійним гітаристом в Британії і міг грати що завгодно, як завгодно і для кого завгодно, у тому числі і по нотах. Вийшло так, що Джон Пол Джонс першим запропонував свої послуги Пейджу — про те, що гітарист збирає нову групу, Джонсу повідомила дружина, стурбована тим, що молодий чоловік, який сидить без роботи, все більше часу приділяє спогляданню стелі з дивана, а не музикування.

Пейдж одразу ж погодився, і вже разом вони вирішили взяти в якості вокаліста в майбутню групу широко відомого у вузьких колах співака Террі Ріда — той вважав за краще сольну кар'єру, але порадив Пейджу з Джонсом відправитися в якийсь паб на кордоні з Уельсом і послухати там "абсолютно неймовірного" 20-річного хлопця на ім'я Роберт Плант. Вони так і зробили, Пейдж був більш ніж вражений фірмовими плантовськимиі завиваннями і одразу ж запросив Роберта до себе додому в Лондон. Там Плант прожив кілька тижнів, слухаючи платівки з величезної колекції Пейджа і виявляючи спільність смаків, а заодно вперше в житті відчуваючи побутові радощі і комфорт, який міг собі дозволити вже досить відомий і багатий на той час 24-річний Джиммі. Це було початком прекрасної дружби.

Уже Плант, в свою чергу, заявив, що кращого барабанщика, ніж його старий приятель Джон Бонем, їм просто не знайти — Пейдж, який уже почав вірити в чудеса, повірив Планту на слово. Бонем же погодився грати в групі тільки після того, як був повідомлений, що йому будуть платити більше, ніж іншим, за те, що він буде на перших порах ще й водієм їх гастрольного фургона. Музиканти відчули, що відбувається щось особливе, як тільки заграли першу ж пісню на першій же репетиції — Train Kept A-Rollin з репертуару The Yardbirds. Перший альбом, що вже містив не просто натяки на майбутню велич, а всі його ознаки, був записаний тієї ж осені всього за кілька днів. Друга платівка вже писалася під час нескінченних гастролей то в Штатах, то в Англії — "Лед Зеппелін" ставали суперзірками. З кожним альбомом музика групи змінювалася — ставала то більш витонченою, то первісно необтесаною, залишаючись при цьому дивним чином вишуканою. "Цепеліни" експериментували з англійським фолком, блюзом дельти Міссісіпі, східною музикою, але не втрачали при цьому свого обличчя.

Учасники групи Led Zeppelin Джон Пол Джонс, Джон Бонем
Учасники групи Led Zeppelin Джон Пол Джонс, Джон Бонем (1948–1980), Джиммі Пейдж і Роберт Плант, 1973 р. / Getty Images

Пік комерційного успіху і безтурботниї рок-н-рольної бравади припав на 1973–1975 рр., але вже влітку 1975 р. з групою почали відбуватися перші нещастя. Під час спільного відпочинку Пейджа і Планта з дружиною в Греції, сім'я Планта потрапила в аварію на крутій гірській дорозі. Плант серйозно постраждав — упакованого в гіпс, його транспортували до Англії, і практично весь наступний рік він не міг пересуватися самостійно. Про жодні гастролі не могло бути й мови, але "ЛЗ" все ще могли працювати над свіжим матеріалом — вокальні партії для нового альбому Presence Роберт записував в інвалідному візку, лише зрідка піднімаючись на милицях.

Група працювала в мюнхенській студії Musicland, що знаходилася в тісному готельному підвалі, — у Планта розвинулася клаустрофобія, він знаходився в депресії, та й усі інші почувалися пригнічено. В результаті платівка Presence, затамувавши в собі неврози і ще щось таємниче, що залягло в глибинах, як лохнеське чудовисько, стала найбільш неоднозначною в дискографії групи. Її відчутна шкірою енергетика явно була зі знаком мінус, клавішні, що часто прикрашали аранжування і відтіняли часом маніакальні гітарні атаки Пейджа, цього разу були відсутні зовсім. Presence швидко зайняв перші місця по обидві боки Атлантики, але все одно став найгірше продаваним на той момент альбомом "ЛЗ". Проте Пейдж (який під час фінального мікшування, коли спливали терміни оренди студії, не спав кілька діб поспіль) не раз з того часу називав Presence своєю улюбленою платівкою "Лед Зеппелін", а Плант — "криком про допомогу".

У 1977-му група нарешті змогла повернутися до концертів, але найгірше було попереду. "Зеппелін" перебували в турі Штатами, і в день виступу в Новому Орлеані Плант дізнався, що його п'ятирічний син Карак помер від вірусної інфекції — Роберт одразу ж полетів додому в Англію в супроводі вірного друга Бонема. Всі концерти були скасовані. Протягом наступного року музиканти не збиралися разом, Плант зі зрозумілих причин знаходився в глибокій депресії і не залишав околиці свого дому в сільській глушині — найчастіше просто напиваючись у місцевому пабі і розважаючи себе грою на розладнаному піаніно. Ходили чутки, що Роберт відкрито звинувачував у всіх бідах, які звалилися останнім часом на групу Пейджа, його захоплення чорною магією, зокрема, працями окультизм Алістера Кроулі — Пейдж на початку 70-х навіть купив собі особняк в Шотландії, який колись належав Кроулі.

У Джиммі вистачало своїх проблем — насамперед героїнова залежність, що розвинулася останнім часом, а Плант у ті дні подумував взагалі закинути музичну кар'єру і стати сільським учителем. Але наприкінці 1978-го група все-таки зібралася, щоб записати новий матеріал. Вибір студії був несподіваним — робота над першим за три роки альбомом проходила в Стокгольмі, в студії, що належала тій самій "Аббі". Музика нової платівки In Through the Out Door (вона виявиться останнім альбомом групи) теж була досить нетиповою для "ЛЗ" — велика кількість синтезаторів Джона Пола Джонса засунули гітару Пейджа в кут звукової картини, але Бонем не бажав поступатися місцем драм-машині, і його живі барабани, що, як завжди, гуркочуть, звучали досить дивно на тлі електронних експериментів.

Група повернулася на сцену і влітку 1979 р. з великим успіхом виступила на фестивалі в Небворті. Наступного року "Лед Зеппелін" вирушили в європейський тур, після чого планувалися масштабні гастролі Штатами. У вересні 1980-го група активно репетирувала перед американським туром — Бонем був не в формі і пив надто багато навіть за своїми власними стандартами. Після півночі він заснув прямо за барабанною установкою в будинку Пейджа, і його віднесли нагору в спальню. Вранці Джон Пол Джонс і тур-менеджер вирушили будити барабанщика — Бонем був мертвий. Причиною смерті була задуха блювотними масами. Витримавши паузу, Плант, Пейдж і Джон Пол Джонс в грудні того ж року оголосили про розпуск "Лед Зеппелін".

Вони виступали разом кілька разів у 80-х,зігравши кілька пісень (з Філом Коллінзом за барабанами) під час благодійного марафону Live Aid в 1985-му і ще раз з такою ж короткою програмою в 1988-му, на ювілеї Atlantic (з 22-річним тоді Джейсоном Бонемом). Обидва виступи розчаровували в технічному плані, і решта учасників "ЛЗ" вважали за краще продовжувати займатися сольними кар'єрами — особливо вдалим чином вона складалася у Планта. Але в середині 90-х Джиммі і Роберт не витримали і з явним задоволенням почали гастролювати і записуватися разом під простою вивіскою Jimmy Page — Robert Plant. Дует випустив два чудових альбоми, перший з яких, No Quarter, являв собою переважно досить радикальне переосмислення класики "ЛЗ" у вигляді записаних "живцем" треків, а другий, Walking Into Clarksdale, включав в себе новий студійний матеріал. Ці нові пісні звучали майже як "Зеппелін" початку 70-х, з деякою поправкою на тенденції в альтернативній музиці зразка 1998-року.

Роберт Плант, Джиммі Пейдж, Джейсон Бонем і Джон Пол Джонс, 2007 р.
Роберт Плант, Джиммі Пейдж, Джейсон Бонем і Джон Пол Джонс, 2007 р. / Getty Images

Джон Пол Джонс не брав участі в проєкті, тому зовсім вже прямих паралелей з "Лед Зеппелін" та й самої назви покійної групи вдавалося уникати. З приводу відсутності його колишнього колеги Пейдж і Плант досить незграбно жартували — мовляв, "його немає, тому що він пішов паркувати машину". Подейкували, що сам Джонс був досить сильно роздратований тим, що Роберт і Джиммі навіть не повідомили йому про відновлення свого творчого союзу, але сам він утримувався від коментарів, тим більше їдкого характеру. Все закінчилося зовсім несподівано в 1999-му — Плант, не пояснивши причини, відмовився від подальшої участі в проєкті і пішов перед уже запланованим турне по Австралії.

Ну а через вісім років все-таки трапився той самий повноцінний реюніон "Лед Зеппелін". Було відправлено онлайн 20 мільйонів заявок на квитки (цей факт увійшов до Книги рекордів Гіннесса), найбільш закрита арена O2 вміщує 20 тисяч осіб — вони і були свідками приголомшливого двогодинного виступу, який решта світу побачила і почула тільки через п'ять років, у 2012-му, коли концерт вийшов на DVD і аудіоносіях. На відміну від версій Пейджа і Планта 90-х, тепер пісні "ЛЗ" звучали максимально наближено до оригіналів кінця 60-х і 70-х, але не без доречної імпровізації. Сивочолий Пейдж грав чи не краще, ніж у свої 25–30 років, Плант елегантно підстроїв свою нову вокальну манеру, вироблену в останні роки, під репертуар.

Але головною зіркою виконаного не стільки ностальгії, скільки драматизму і гідності вечора був Джейсон Бонем, який зробив усе можливе, щоб виправдати честь бути посадженим на місце легендарного покійного батька. Продовження не було, хоча і були надії на світовий тур і навіть бажання Пейджа з Джонсом. Тоді принциповий Плант знову віддав перевагу сольній кар'єрі, яка якраз перебувала в своєму зеніті після виходу в тому ж 2007-му спільного альбому з кантрі-співачкою Елісон Краусс Raising Sand, що отримав "Греммі" і був обласканий критиками, найчуттєвого запису в дискографії Роберта. Зараз розмови про ще один концерт "Лед Зеппелін" зовсім вщухли, зате уже в листопаді має вийти несподіваний сиквел Raising Sand, ще одна платівка дуетів 73-річного Планта з Краусс під назвою Raise the Roof.

    Реклама на dsnews.ua