• USD 26.3
  • EUR 30.6
  • GBP 36.2
Спецпроєкти

"Хлібне перемир'я" Сергія Жадана у версії Стаса Жиркова. Як відрізнити мертве від живого

У Чернівцях київський театр показав виставу за п'єсою харківського письменника про окуповані території Луганщини. Театр каже: саме я спроможний зшити країну по живому. Ми дослухаємося

Сцена з вистави Стаса Жиркова за п'єсою Сергія Жадана "Хлібне перемир'я"
Сцена з вистави Стаса Жиркова за п'єсою Сергія Жадана "Хлібне перемир'я"
Реклама на dsnews.ua

У короткому передслові до вистави за його п'єсою Сергій Жадан повідомив: просто зараз одночасно "Хлібне перемир'я" презентується в Чернівцях (куди виставу київського Театру драми і комедії на Лівому березі привіз знаний літературний фестиваль "Мерідіан Черновіц") і в Маріуполі. А це значить, – наголосив Жадан, – що нема тут сходу і заходу, нема меж-кордонів, нема злочинних ідей "двох україн", а є натомість МИ. До п'єси (та і до вистави, ясно) є очевидне питання: наскільки глибоко можна проникнути в досвід життя цивільного населення на території, де іде війна, якщо ми такого досвіду не маємо і головне: воліємо не мати ніколи-нізащо-не-треба-будь-ласка. І не просто війна ж бо там у п'єсі-виставі триває, а наша війна, і навіть дуже конкретно – наша війна літом 2014 року.

Оголошено перемир'я, це зробили для того, щоби фермери встигли зібрати врожай. Тому воно зветься хлібним або хлєбне, як наголошують, дуже зле наголошують актори в однойменній виставі. За давно зруйнованим мостом, за полями пшениці, які палають, і вогонь от-от дістанеться села-містечка, стоїть хата. На другому поверсі лежить мертве тіло – вчора померла мати. На першому поверсі сидять два сини – Толік, що жив з мамою, і старший Антон, що приїхав із сусіднього міста, де має бізнес на м'ясному ринку. П'ють тепле пиво і слухають непрацюючий телевізор – еклектики давно нема. Роздивляються старі фото, на які натрапили, поки шукали мамині документи (без них не поховають). Приймають візитерів – химерну трійцю з місцевої відьми-активістки-проповідниці тьоті Шури і двох її поплічниць; сусіду-хлібороба і його вагітну дружину; колишнього поштаря, чия пошта на днях згоріла… З другого поверху спускається мертва матуся. Все горить.

Перемир'я – не перемога, це очевидно. Хлєбне – це не хлібне, не наситить. В цьому химерному тексті важить не те, що сказане, а те, що нема сил проговорити. Дуже красиво: деякий час, добру третину першої дії актори-брати не можуть промовити слово "мама", вони затинаються на "ммммм". Мертве тіло назвати мамою не можна, не ясно, як це зробити, то лише "ммммм", а потім "мааааа". Вперше слово "мама" і фразу "мама померла" скаже телефоном старший брат, а згодом ми дізнаємося, що та розмова відбувалася з людиною, котру кілька днів тому застрелили на блокпості.

Власне, це головне питання вистави Стаса Жиркова, суто вистави, а не п'єси: чи ми перебуваємо ще в світі живих, чи та річка-без-мосту, що привела героїв у вічно палаючі землі, – це дорога в пекло. Відповідь Жиркова однозначна: "Ти в пеклі, пацан, не рипайся". У фіналі вистави – пливкому і непереконливому через свою однозначність – з другого поверху спускається померла мати, співають весільних пісень, вона обряджає одну з візитерок як наречену, свого молодшого сина – як нареченого, що тут же перетворюється у покійника на столі. Аж занадто прозоро, аж занадто передбачувано. Наче за сценарієм на якомусь потойбічному святі урожаю в дуже середній сільській школі.

Скажу парадоксальну річ, але саме такий нарочито штучний фінал інтерпретації Жиркова пасує. У тих фрагментах, де текст Жадана є іронічним, Жирков щиро і відчайдушно пропонує буфонаду, котру різко змінює патетика. Теж метод пізнання реальності, до якої не хочеш належати, чесно.

Скажімо, є факт: в будинку, відрізаному від комунікації (в усіх сенсах) мобільний ловить, якщо встати на табуретку і звестися навшпиньки. От в такій позі першу дію вистави Дмитро Олійник і Дмитро Соловйов (вони виконують ролі Антона і Толіка) і працюють. Малята читають віршики під ялинкою чи хлопаки полізли вішатися – на ваш розсуд залишаю. А от коли в кінця другої дії сценографія зведеться до того, що на сцені у рядок стануть восьмеро людей і по черзі говоритимуть свої репліки в залу, а не один одному, поки тьотя Шура реально не звернеться з риторичними питаннями до глядачів на кшталт: "А вас розуміють?" (вульгарність екстра рівня, даруйте). Така мізансцена буде однозначно зчитуватися як пародія на святкові лінійки з наперед, але погано завченими репліками учасників, які хочуть якомога швидше відбути це дійство.

Апеляція до таких візуально складних практик має підстави. Брати згадують дитинство, яке має припадати на пізньорадянські часи і так чи інакше відтворюють ті ритуали, в яких зростали і які давно позбавлені прямого змісту. Але є одне але. В виставі де-факто герої виявляються молодшими, ніж мають бути за змістом п'єси. У п'єсі братам давно за тридцять. У виставі? Давайте порахуємо. Спогади про маму супроводжує пісня "Сініє лєбєді" Наташі Корольової, цю пісеньку мама любила наспівувати. Так надійно в нашій пам'яті осідають пісні, котрі ми чули підлітками чи юнками/юнками. Мамі – років сорок п'ять отож. Її старшому сину, припустімо, двадцять п'ять. Коли старший брат розказує про свою першу любов і сексуальний дебют, то в супровід йому іде ще один попсовий хіт "Потому что єсть Альошка у тєбя" групи "Рукі ввєрх". То був 2000 рік. Йому було років одинадцять, так виходить?

Реклама на dsnews.ua

Тут така справа, що неправильно підібрані пісні (з ким не бува?) роблять абсурдно великою, буквально незчисленою відстань між двома генераціями героїв "Перемир'я". І це не тільки про вік, це насправді зовсім не про вік. Це знову про різницю між мертвим і живим – засадничу для вистави Жиркова.

Акторки "Хлібного перемир'я" з усіх сил грають готику: жахаються, здригаються погрожують, криво посміхаються, дивляться спідлоба. Актори з усіх сил і доста успішно грають зомбі-апокаліпсис: ламані рухи, начебто втрата контролю над тілом – і навіть у тих моментах, де Дмитро Соловйов відверто переграє, а Дмитро Олійник відверто не дограє, то виглядає адекватно зомбі-стилю. Ясно що нам не могли дати ще більше підказок до ідеї зомбування і посмертної відплати. Ну хіба що заклик голосувати за ОПЗЖ, який лунає час від часу з вимкненого телевізора.

Коля – це фермер із вагітною дружиною, він говорить програмний монолог, що має в цьому житті вирощувати хліб, що це не його війна, він її сюди не кликав і не має нести за неї відповідальність. Він каже ці слова в телефон, що раптом запрацював, і його репліки відлунюють з телевізора, який теж раптово увімкнувся. Насправді сильне рішення. Щоби повідомити свою позицію невтручання (навіть якщо ми не розділяємо позицію героя, вона має бути нам важливою — як його життєвий вибір), Колі знадобилося два медіума-посередника – телефон і телевізор. Безпосередньої комунікації тут уже нема. Зате є потреба і необхідність ховатися, ховатися, ховати.

Вам би спало на думку сховатися в будинку, навколо якого горять поля з житом? А ця вистава, знаєте, не про думати. Ця вистава про те, що стається, коли думати уже ніхто ні про що не може. І так, це не п'єса Жадана, котра написана про індивідуальну, про строго індивідуальну відповідальність людей за свої життєві вибори. Вистава Жиркова – то наче сіквел до Жадана, коли всі з себе відповідальність поскладали і мирно-тихо померли. І ніхто тут не хоче бути. І нікому тут бути не треба.

    Реклама на dsnews.ua