• USD 26.2
  • EUR 30.5
  • GBP 36.2
Спецпроєкти

Хто отримав літературну Нобелівку? Абдулразак Ґурна воліє не називатися письменником

Шведські академіки оголосили ім’я Нобелівського лауреата з літератури 2021 року. Ним став Абдулразак Ґурна, танзанійський письменник, що пише англійською і живе в Британії

Книга "Afterlives" (2020) письменника Абдулразака Ґурна
Книга "Afterlives" (2020) письменника Абдулразака Ґурна / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Схоже на те, що Нобелівська премія повернулася до перерваної на часі стратегії: академіки відзначають потужних талановитих письменників, мало відомих широкому читацькому загалу. Увага до специфічних режимів літератури, фокус на публічних персонажах – цю історію завершено. Повернення до елітарності, політичності і просвіти – вітаємо нову стару Нобелівку з літератури

Ґурна – Рушді для неамбітних

Момент доволі злої іронії.

В списках букмекерів щодо літературної Нобелівки років двадцять фігурує ім’я Салмана Рушді – британський письменник, ікона мультикультуралізму і складного постколоніального письма. Нобелівку він не отримав і навряд отримає, один із академіків був просто в інтерв’ю сказав: Рушді – занадто відомий, занадто зірковий для Нобелівки, буде зіткнення зірок, а не парад планет. Абдулразак Ґурна окрім того, що є прозаїком, ще й впливовий дослідник літератури, доктор філології і професор. Сфера його інтересів – коло, до якого він сам як письменник належить: Ґурна досліджує літературу, котру пишуть вихідці з колишніх Британських колоній. У Ґурни-науковця є серія цікавезних розвідок про прозу Салмана Рушді. Іронія мегарівня: Рушді – занадто зірка для Нобелівки, а от фахівець, що уміє читати Рушді, – якраз для комітету. Найпол, Рушді і Ґурна – ці три імені завжди звучатимуть, коли мова йде про британських письменників, які походять з колишніх колоній і пишуть про цей досвід. У двох із них уже є Нобелівська премія.

На щастя, не іронією одною.

Абдулразак Ґурна народився 1948 року на острові Занзібар, це автономна область в Танзанії, що на сході Африки. Батьки Ґурни – араби-мусульмани. В 1960-х в Танзанії, яка щойно отримала незалежність від Британії, посилився "рух на комунізм": націоналізації майна, колективізації, тощо. Араби-мусульмани вважалися заможною верствою населення, жити в постреволюційній Танзанії їм стало небезпечно. Ґурна вступає в університет і переїздить у Велику Британію, де проходить весь "університетський спектр" і на початку 1980-х уже є доктором наук. Він і понині служить професором Кентського університету. Один час Ґурна викладав в Нігерії, але до Танзанії так і не повернувся. Втім, він послідовно позиціонує себе як східно-африканського письменника.

1996 року Ґурна пише роман, котрий вважають його найслабшим твором (а дарма!). "Захоплюючись тишею". Чоловік (не знаємо його імені) давно мігрував із Занзібара до Англії, одружується з місцевою жінкою, влаштовується, налагоджує життя, родить дітей і пише тужливі романтичні казки про Африку, яку він запам’ятав. Герою Ґурни доведеться повернутися до Занзібару і виявити, скільки там залишилося бруду і болю. Сорок чотири роки тому він мав за дружину іншу жінку, темношкіру, і вона очікувала на їхнього первістка, нехороша була історія, милу казку про таке не напишеш. Ніхто з його героїв більше цю помилку не робить, ніхто не повертається назад аж до останнього на сьогодні роману Ґурни: Салем біля помираючого батька в Занзібарі переконується, що весь світ кинувся в Лондон, нема де ще шукати різноманіття, даруйте. А Ґурна тим часом наполягає: писати треба те, про що знаєш.

Реклама на dsnews.ua
Абдулразак Ґурна
Абдулразак Ґурна / Getty Images

Біографія мігранта тривалістю в десять романів

Літературний успіх прийшов до Абдулразака Ґурни в середині 1990-х, коли його роман "Рай" – і донині головний твір Ґурни – потрапив у списки кількох важливих премій, Букера, зокрема. "Рай", окрім іншого, показує Конго початку ХХ століття і відчайдушно сперечається з "Серцем пітьми" Джозефа Конрада. Конраду його мігрантський досвід дозволив глибше проникнути в суперечливу історію Африки, але це все рівно історія білого чоловіка. Героєм "Раю" є чорний хлопець, якого батько продає в рабство до мусульманина. В антиімперських і постколоніальних романах є одна небезпека, якої ми досі несвідомі (каже Ґурна в своїх відкритих лекціях): автори так прагнуть засудити європейські колонізації і піднести тему спротиву, що його чинять колонізації місцеві, що під замовчування потрапляє суперечка-ворожість-неспокій дуже різнорідних по своїх суті автохтонних культур. Тоді ж в інтерв’ю Ґурна і почав просити не називати його британським автором, позаяк він – танзанієць. "Географія – всередині нас", цю фразу Ґурни цитують дуже часто, думаю, будуть цитувати ще частіше. За його словами ідентичність – це взагалі не питання місця, але знаходження: я знаходиться завжди десь між – сходом і заходом, Європою і Африкою, Британією і Занзібаром. А от де там є рай, то краще у Ґурни і не питати взагалі.

Перший роман Абдулразака Ґурни вийшов 1987 року, він називався "Спогади про від’їзд", мав чимало відсилок до реальної біографії Ґурни як східноафриканського мігранта і відгукувався в його наступних книжках. (Вся проза Ґурни – щось типу прозового корпусу Фолкнера, пов’язана спільними темами, часом-місцем, героями).

Хасан Омар – герой "Спогадів про від’їзд" – закінчує школу, йому п'ятнадцять. Країну трясе, грошей в родині, які б дозволили учитися на кордоном, нема. Хасан рушає в Найробі, де живе брат матері, який може допомогти з грошима. Але дядько не в захваті від того, що між його донькою Сальмою і Хасаном починається роман. Хасана виганяють із родини. Наприкінці роману ми читаємо листа Хасана до Сальми, він пише, що пробрався на корабель і прямує у Мадрас, де, кажуть, є робота санітаром.

Працювати санітаром буде уже герой другого роману Ґурни – "Шлях пілігрима" (1988). В цьому романі чорношкірий юнак вчиться і працює в Британії, закохується і білу жінку. На певному етапі він усвідомлює, що його інтеграція залежить від того, наскільки він відповідає століттями сформованим імперським стереотипам про "орієнтала". Ненавидять за колір шкіри. А як, коли люблять за те саме?

У згаданому уже "Захоплюючись тишею" чоловік повідомляє батькам дружини, що та очікує на дитину. І він хапає на собі сповнений ненавистю погляд, наче він заразив їхню дитину смертельною хворобою – "вона більше не зможе бути нормальною англійкою з нескладним життям серед інших нормальних англійців". Він – чорний, вона — біла, ясно, але важливіше: вона – англійка, він – африканець. З Африки іде зараження (Ґурна злий-злий, не сумнівайтеся).

На сьогодні Абдулразак Ґурна є автором десяти романів і однієї збірки оповідань – і кожна його книжка висвітлює той чи інший аспект його міграції. Чи не буквально кожен програмовий герой Ґурни буде біженцем із Африки, який/яка, з одного боку, має справу з неоднорідністю діаспори, з іншого – безрезультатно пояснює місцевим, що Африка не монолітна. Дауд зі "Шляху пілігрима", Дотті з однойменного роману 1990-го року, Латіф Махмуд і Салех Омар із роману "Біля моря" (2001), Рашид із "Дезертира" (2005), Аббас із "Останнього дару" (2011) – всі вони біженці, їх визначає досвід відчуження і повсякчасна, щоденна практика прикритого расизму. Вони чужинці, але в ситуації, котра їм добре знайома завдяки колоніальній освіті.

Мистецтво розказувати нецікаві історії

Формулювання, з яким Абдулразак Ґурна отримав Нобелівську премію, звучить так: "за безкомпромісне і співчутливе проникнення в наслідки колоніалізму і в долі біженців у пущі між вдома континентами". Як ви уявляєте собі це поєднання – співчуття і безкомпромісність?

Наприклад, так.

Основна тема Ґурни – пам'ять. Точніше так: напруга між індивідуальною і колективною пам’яттю. Те, що ми запам’ятали, чи нам одним належить?

От є такий сюжет. Роман "Дотті". Дотті – темношкіра юна британка. Вона часто зустрічає в бібліотеці старого чорношкірого чоловіка. Вона знає, що старий був замолоду видатним лікарем, дуже впливовим для чорної спільноти. Дотті знає, що вони не родичі, але любить уявляти його кимсь типу діда (бо в її реальний родині – повний єралаш). Старий помирає. Дотті шукає в газетах некролог і не знаходить. Вона вирішує реконструювати історію псевдо-діда. Шар перший: історії чорношкірих британців, якими б видатними вони не були, на те, щоби їх розказали, не заслуговують. Шар другий: ці історії мусять бути розказаними нащадками, чорними нащадками.

Звучить як історія про відновлення справедливості? Взагалі ні! "Дотті" – про фальсифікації спогадів, про те, як ми використовуємо історії інших людей, щоби наші власні історії мали бодай якийсь сенс. Прозу Ґурни буквально складно зрозуміти одній людині: його поетична мова – це суміш англійської і суахілі, навіть коли його герої не брешуть, ми не почуємо на раз всієї правди. (О так, романів Абдулразака Ґурни українською нема, навряд і будуть, вони аж ніяк не є бестселерами навіть у Британії, а перекладацької роботи вимагають шаленої). Його "Дезертир" починається з очевидної начебто репліки, але шаленої краси вказівки: "Ви побачите, в цій історії є я, але не історія не про мене". Майже вся проза Ґурни написана від Я. Всі його герої – майстерні брехуни. Ґурна пише спільноти настільки закриті, майже інцестуальні, дещиця правди може зруйнувати екологію цього співіснування. Хочеш миру? – Плекай століттями корисну брехню!

В романі "Дезертир" – дуже технічному, найбільш технічному з усіх проз Ґурни – правда стає відомою. Повірте злому гумору автора: відомою правда стає тоді, коли нікому уже не цікава, головні актори зійшли зі сцени. Але тут я розкажу трішки детальніше сюжет, бо коли б ото випала нагода поговорити про масштабну африканську мильну оперу! Ґурна – мусульманин, іслам є великим культурним кодом його прози. Так от і "Дезертир" написаний за лекалами "Тисячі і однієї ночі".

Рашид, Амін і Фарида. Два старші брати і молодша сестра. Занзібар кінця 50-х. Амін, як і їхні батьки, вчиться, щоби бути учителем. Рашид – розумака, подається студентом в Оксбридж і, хоча активно листується з родиною, відновлювати з братом і сестрою контакти не поспішає. Фарида – швачка. Одна з клієнток Фариди має скандальну репутацію і шалену привабливість. Джаміля не просто розведена жінка (уже ж жах!), її бабуня спала зі мзунґу (мандрівним духом). 1889 року місцевий торговець рятує в пустелі британця Мартина Пірса. Пірс тут же закохується в сестру торговця Регану. Регана – донька індійця і місцевої чорношкірої жінки, але нині вважається арабкою. Джаміля – онука Пірса і Регани. І в Джамілю, звісно, тут же закохується Амін. Батьки змушують його розірвати ці стосунки. Тим часом Рашид поволі забуває дитинство на Занзібарі, але чомусь вирішує відрити таємниці особистого життя брата (котрий уже помер). Він за записниками Аміна відтворює історії. Джамілі й Аміна, а заодно й історію Пірса і Регани. І тільки історію Рашида ніхто не почує. Ну бо вона, знаєте, просто нікому не цікава.

Ще одна цитата з публічного виступу Ґурни: "Я можу вам написати про заміжжя моєї сестри, але не для того, щоби розказати вам історію моєї сестри. Розумієте?"… Ну зрозуміло ж, чому ні.

Абдулразак Ґурна в нечисленних публічних бесідах називає себе винятково "автором", ніколи не називає себе "письменником", а при можливості, коли є такий варіант, воліє уникати будь-якого визначення взагалі. Процитую одне з інтерв’ю автора: "Я не певен, що колись захочу і буду називати себе якось інакше, ніж просто на ім’я". Абдулразак Ґурна. Прийшов час нам вивчити це ім’я. У нас новий лауреат Нобелівської премії з літератури і десяток досі нечитаних добрих романів про емігрантів зі Східної Африки.

    Реклама на dsnews.ua