• USD 41.5
  • EUR 45.2
  • GBP 53.6
Спецпроєкти

"Катананхе" Софії Андрухович. Закинути добре слівце за оленя

Десь уже на початку 2023-го видавці казали: треба книжки не тільки про війну, треба проза гуд муд для стресованого читача. Попитали отримали. Коли Софія Андрухович анонсувала, що літом 2024 року видає новий роман, в ньому не буде війни, а буде погана любов і щось, що вона робить з хорошими людьми (або навпаки), от тоді варто було шукати, де тут причаїлася пастка. Відпочити знервованому читачу "Катананхе" не вдасться, настрій тут не гуд, взагалі не гуд, а проза явно націлена на епатаж, а значить, розізлить більшість читачів (чим епатаж і займається). І то насправді розумна книжка, хоч і не про неї просили бідосі, спраглі релаксу

Реклама на dsnews.ua

Фрагменти мови нарциса

По-перше, тут нема любові, ні хорошої, ні поганої, є закоханість. Любов буває невзаємною. Закоханість, — кажуть мудрі, — не буває невзаємною. Вона не потребує об’єкта, вона в принципі не потребує відповіді і чогось поза свідомістю самого закоханого. Закоханість — продукт уяви, яку на часі спроєктували на іншу людину. Закоханість в цьому схожа на одержимість. По-друге, "Катананхе" — сама одержимість і спосіб, у який роман написаний, таки схожий на обсесію закоханого, який заговорив раптом про свої почуття. Це не просто і справляє сильне враження.

На березі Дніпра, десь поблизу Оболонської набережної живе родина — Леся, Олекса і Тая. У них є собака Діна, улюблениця Таї, яку Леся чомусь зве псом Олекси. У Лесі починаються проблеми зі шкірою, вона відвідує лікаря, рідним говорить, що має алергію на собак, сама натомість робить собі б’юті-уколи. Леся в кризі. Родина Лесі — в біді. Її донька — набурмосений підліток, має близьку подругу, ледь-ледь закохана в бойфренда подруги, і здається щойно почала розуміти, що вона бісексуальна. Її чоловік шалено запав на іншу жінку. Не можна навіть сказати, що у нього роман. Він потребує іншої жінки і готовий піти з родини. Леся, сміючись, розказує доньці(!), як застукала Олексу за сексом з 19-річною юнкою з такою розкішною дупою, що й сама б її трахнула. Але у Олекси роман із сусідкою Жанною, там нема розкішної дупи, там спрацьована пласка срака старої жінки. У Жанни божевільний чоловік і своя біда… Ок, Леся повертається додому від дерматолога, ну і пословся.    

Колись такий дар був у Айріс Мердок. Зараз він є у Дебори Леві, скажімо. А саме: писати привабливі книжки про вкрай неприємних героїв. Цим же талантом обдарована й Софія Андрухович. Сталий гнів, постійне почуття того, хто ти комусь щось винний, що хтось винний тобі, назву цей стан якоюсь такою ендемічною люттю, котра перетворює кожну людину в просторі "Катананхе" на потенційного насильника, здатного спричинити шкоду тому, хто поруч, словом і ділом. Гудить цей настрій в романі, як той генератор — до виснаження.

Ату, Актеоне!

Зграя Актеона: роман Андрухович відкриває роман перелік псячих імен зі зграї Актеона. Якщо вірити Аполлодору, а саме у нього Софія ті імена підгледіла, у Актеона було 50 собак. Коли Актеон помер, щоби втішити його зграю, довелося з юнака зробити опудало. З кожним згаданим на початку роману іменем пса, варто не упускати десь в зоні периферійного погляду той такисдермічний виріб "Актеон" 1 штука. Міф про Актеона, власне його "Катананхе" і переспівує, стає сенсотворчою основою роману. Тільки я щиро не певна що ідеться про Актеона-за-життя, а не Страшилу-Актеона.

Славний мисливець Актеон підглядав, як Артеміда зі своїм почетом купалася в річці. І узрівши її наготу, не відвернувся, а сховався у печеру. Богиня перетворила його на оленя. Собаки, не впізнавши господаря в тварині, роздерли Актеона. Так говорив Овідій. 

Реклама на dsnews.ua

В європейській культурі закріпилися дві трактовки міфу про Актеона.

Перший — піднесений: героїчний коханець, мовляв, має добровільно прийняти смерть від рук богині, в яку закоханий, людська смерть для нього буде означати наближення до її безсмерності і щось там далі про космічну душу.

Другий — антропологічний, значно цікавіший. В міфі про Актеона добачають сліди дуже давніх релігій, в який поклонялися матері, що набувала форму оленя (впольований, він своїм м’ясом годував людей, тому мати-годувальниця). Предок-олень, при чому жінка-матір. І в деяких культах просто відтворювали сцену спарювання з оленеподібною Матер’ю. У антропологів (та й у літературознавців) є таке: герой і помічник в міфічних сюжетах є тією самою особистістю. Так от, Артеміду всюди супроводжує лань, отож, вона — ця Мати-олень. І вона перетворює Актеона на оленя, щоби він став їй подібним (але забуває надати йому безсмеття).

Софія Андрухович переписує міф, дуже свідомо це робить, повертаючи еліністичну байку до її пра-пра-давніх тотемних джерел. І не має виникнути питання до шаленої пристрасті Олекси до старої жінки, чиї груди торкаються колін, та їхнє гаряче злягання і болоті, тоді не має бути питань до Елевсінськіх містерій на Оболоні. Це суть релігійні ритуали тут.

Підлітки, які нагреблися ейфориків і займаються груповим сексом в лісі, чомусь дуже вразили ніжні почуття читачів, я це бачу уже по відгуках в читацьких спільнотах. Оргія в романі, як і все в ньому, — символічна. Та ну! Навіть в описах сексуальних сцен фігурує слово "фалос", а не "пеніс", символ себто, а не орган, і то оленячий фалос… (В цей момент читачі, зацікавлені в "полуничці", мають замовити книжку, і не буду їх зупиняти. Але книжка Андрухович таки не про секс).

Моя родина та інші олені

Давайте ще трішки про наших оленів (при тому, що розказувати, де ж вони в сюжеті, я не стану). Вибачте, що так багато про них, але так треба.

 Ввійти в роман Андрухович можна (і слід) через той сюжет Овідія і Аполлодора, але вхід у "Катананхе" можливий і через іще одну інтерпретацію Актеона. Андрухович не лише переспівує міф, а перечитує одного зі своїх улюблених авторів — Сковороду, веде діалог із "Букварем світу". Не знаю, наскільки свідома та бесіда, але текст цей авторка "Амадоки", де за одного з героїв — Сковорода, не може не тримати в пам’яті.

Емблема з Актеоном в "Букварі" пов’язана з осмисленням того, чи може людина жити і вижити на самоті. На повну ж самоту в його світі претендує цар і безумець. Під емблемою розмовляють: Афанасій дуже буквальний, мовляв, собаки рвуть людину в обличчі оленя. Яків трактує: "Враги человъку домашніи его", героями емблеми стають пси, що не впізнали того, хто їх виростив і опікав(! не піклування, а опіка – це важливо). І несподівано Яків порівнює Актеона з ченцями-самітниками, не придатних для ізоляції: людина, яка не зайнята ділом і не має поруч іншої людини для спілкування, впадає в дикі бажання, одержимий "бісом нудьги", така людина коїть зло.

Троє людей в родині "Катананхе" — "домашні", вони є традиційною благополучною родиною. Вони — ворог один одному. Вони ізольовані кожен в своєму горі. Вони втратили орієнтири і справу, що їх тримала. Леся — художниця, яка більше не малює, дружина, з якою не спить чоловік, матір, яку ігнорує дитина. Тая — підлітка, самооцінка якої тримається на соціалізації і у якої раптом забрали собаку і друзів. Діну вигнали з родини, повернувши до собачого притулку. Олекса — продає кондиціонери, котрі ніхто зараз в місті не купує, бо екологічні проблеми (ага, саме екологічні, з довкіллям тут, конечно, головні проблеми). Жанна втратила сина… Вони всі раптом позбавлені не просто картини якогось свого персонального майбутнього, до якого треба попри все дожити, вони і в теперішньому — самотні та знуджені. І тільки безумний старий чоловік Жанни мотивований щодня до продуктивної дії: він втікає з дому, щоби спробувати вкоротити собі життя.

Біси нудьги, вони, дорогенькі. Тільки роги раптом розрослися до оленячих. (Цієї миті читачі-невротики мусять замовити роман Андрухович, і я не буду їх спиняти, бо це роман — таки саме про невротичний пошук відгуку у Іншого, задушлива потреба, щоби тебе нарешті почули-побачили і сказали: "Встань з пласкої дупи і працюй з тим, що маєш").

І нарешті про "Катананхе"

Леся насторожує, відверто. Вона входить у простір роману з ядучими зауваженнями, дуже агресивними і немотивованими. Ту назве товстою. Ту потворною. Ту погано нафарбованою. То раптом почне реготати зі старших жінок з надто експресивними жестами чи з надто гучними голосами. І вона звертає ці репліки до доньки, шукаючи у тої відклику. Малій за матір соромно: "Ма, це стрьомно". Леся малює портрет доньки в скетчбуці, навколо шумно, тісно, душно, стільки людей навколо, обличь яких не ідентифікувати. Леся нахиляється до доньки і каже щось про те, який у жінки поруч потворний манікюр і руки уродливі. І питається щодо іншої жінки поруч: як думаєш, вона лиса, чи то таки перука потворна, а може, волосся повипадало від хімії? А оте щось таке взагалі за особина сидить — жирна небінарна дівчинка, бісить. Таї соромно. 

Поведінка Лесі настільки неадекватна, що потребує контексту. І тоді вона стане остаточно відразливою. Родини Лесі і Жанни вперше перетинаються саме так — серед людей і духоти, де Леся малює в блокноті портрет знервованої доньки. Отож: вони разом провели кілька діб у підвалі. Вони — в укритті.

Колись в їхньому житті була війна, тепер спогад про підвал-укриття з сусідами разом і ліс під Макаровом, де ржавіють уже нечитабельні таблички "міни" та звірина підривається на розтяжках, спогад про місто біля моря, яке уже повернули, але тепер воно забудоване новим житлом і заселене новими людьми, розповідь про те, як тоді ще на початку весни притулок для тварин не мав півтори місяці їжі, відрізаний від велико міста лінією фронти, спогад про давнішні сирени. Та війна була так давно, що її вголос не називають — жодного разу. А проте, спогаду про підвал навряд більше року. Тая — підліток в підвалі, Тая — підліток зараз. Навіть тату ще омріяне не зробила. В ліфті все ще є оголошення за кінець 2021 року. Але вся та романна війна — уже в давно минулому житті, давно-давно, забули-забули. Либонь, так нам мають продемонструвати світ сильно травмованих людей, чиє дурне їство магічне мислення повилазило звідусіль якраз через пережитий глибокий стрес.

(Знаєте, читати про війну, яка закінчилася, тоді, коли вона ще триває, — вкрай непристойне задоволення, якщо взагалі задоволення. Але наразі я приймаю правила гри і повертаюся в сюжет "Катананхе").

Оці вульгарні агресивні зауваження Лесі, а ще більше — реакція на тих Таї показують: в цей момент в сюжеті, який переписує міф, відбувається порушення табу. За переступ героїню буде покарано. Кара для Лесі — невірність Олекси. Подружня зрада починається тут — із зауважень про чиюсь лису від хімії голову під поганою перукою.

Табу, яке Леся порушує, в архаїчних культурах (а ми тут в архаїчну культуру регреснули, не сумнівайтеся) називається гостинністю, правом гостя. Гість — перед усім, ким і яким би він не був.  Коротше, понад усе — етика терплячого співчуття до Чужого. Посеред війни Своїми тимчасово стають ті, які за нормальних умов були Чужими. Той, хто поруч опинився, на того і мусиш розраховувати. І тут починається робота викривленої реальності, що прагне повернення до норми. А саме: відновлення миру, либонь, почнеться ж тоді, коли Свого зачмирять як Чужого. От тоді все знову буде добре. Жирна небінарна дівчинка, фу, вона — не я, мені від того добре… Озирніться навколо. Автоагресія в українських соціальних мережах, токсичних до межі і шельмуванні всіх за все, має ту саму природу.

Спосіб, у який намагаються контактувати між собою люди в стані глибокого тривалого стресу, Андрухович підмічає і передає дуже тонко. (Цієї миті за "Катананхе" мають колонами рушати в книгарні спеціалісти з комунікації. Їм вона треба, чесно).

Уколи молодості

Роман Софії Андрухович — одночасно і відродження давно померлих міфів, і містична туга за світом, що керується непрямою логікою міфу, а значить, в ньому все можна пояснити простим "а тому що", і реальність, в якій травмовані люди полишені сам-на-сам зі своїм болем і від того коять щось звіряче, але їм можна, бо знову ж таки тотемна логіка це не просто дозволяє, а схвалює.  

Зруйнувати все, що заважає сотвореному тобою ж світу любити тебе ж. Олекса там згадає акт поглинаючого нарицисизму, нарцисичну лють — і не дарма згадає.

Катананхе — квітка, одна з "безсмертників", літня, схожа на волошку, непримітна, добре виглядає сухою — в компліментах із сухоцвітів. Катананхе росте під вікном у Лесі. На клумбі, яку доглядає сусідка Жанна і там живе войовничий кіт, який проходу не дає тваринам і людям. Однієї ночі Леся спуститься до цієї клумби з відром фарби в рука якраз під колір ніжно лілового відтінку катананхе. Вона знищить цю клумбу — несиметричне покарання понесе Тая (якій випаде перетворитися на лань-Артеміду та оленя-Актеона по черзі). Пурпурове катананхе ще звуть стрілою Амуру, квітка походить десь із Кітеру, де народилася Афродита, її еліни використовували в любовних зіллях, що мають позбавити об’єкт пристрасті бажання від тієї пристрасті вшитися якомога далі… До дна!

Легке літнє чтиво (сарказм), на яке заслужив український читач літа`2024 (без сарказму). 

    Реклама на dsnews.ua