Кінотерапія. П'ять фільмів, які допоможуть пережити непросту осінь

"Труднощі перекладу" (2003)

Софія Коппола, дочка знаменитого режисера Френсіса Форда Копполи (що зняла "Хрещеного батька" і "Апокаліпсис сьогодні") довела свою творчу спроможність вже своєю дебютною повнометражною картиною — драмою "Незаймані-самогубці", яка вийшла на екрани в 1990 році. Однак справжнім шедевром Софії став її другий фільм, знятий уже в двадцять першому столітті — "Труднощі перекладу" по праву вважають однією з найкращих картин нового тисячоліття.

Софія написала сценарій "Труднощів", ґрунтуючись на власному досвіді — натхненням послужила робоча поїздка до Токіо, під час якої Коппола представляла своїх "Незайманих-самогубців" японській публіці. Вона з самого початку вирішила, що головну роль будь-що має зіграти знаменитий комедійний актор Білл Мюррей — тим більше, що той останнім часом почав зніматися в арт-хаусному, "незалежному" кіно, наприклад, у картині "Академія Рашмор" початкуючого режисера Уеса Андерсона, майже ровесника Софії.

Вийти на зв'язок з Мюрреєм було дуже непросто — той славиться в індустрії досить нелюдяним характером і своєю прискіпливістю у всьому, що стосується майбутніх ролей та проєктів. Гучне прізвище Софії теж було скоріше перешкодою — вона написало десятки листів Мюррею, здійснила сотні дзвінків, але лише через рік наполегливих спроб актор нарешті погодився зустрітися з Копполою у ресторанчику та як слід обговорити майбутній проєкт. У результаті Мюррей погодився зніматися в малобюджетному фільмі, але контракт підписувати не став. Софії довелося повірити на слово головній зірці свого майбутнього фільму — вона вже розпочала роботу над картиною у Токіо, але до останнього моменту не була впевнена, що Білл таки прилетить на майданчик. Мюррей виявився вірним своїй обіцянці — більше того, він зіграв одну з найкращих ролей у своїй кар'єрі.

Що ж до головної жіночої ролі, то Коппола запросила зніматися ще не дуже відому юну актрису Скарлетт Йоханссон. Їй не було ще й двадцяти, і хоча Скарлетт вже зарекомендувала себе з кращого боку, знявшись у братів Коенів у драмі "Людина, якої не було", Коппола була не впевнена, чи впорається Скарлетт із роллю молодої жінки, яка вже кілька років одружена. Але при першій же зустрічі стало зрозуміло, що Йоханссон є ідеальною кандидатурою — вона не справляла враження тінейджера і, зовсім як її майбутня в "Труднощах", справляла враження мудрої не за роками дівчини.

У чому ж секрет "Труднощів перекладу", чому фільм явно має цілющі, просто терапевтичні властивості? Не в останню чергу — за рахунок неквапливої, несміливої та стриманої режисерської манери самої Копполи та чудової роботи оператора Ленса Акорда, який хотів працювати, використовуючи природне світло. А ще "Труднощі" — це історія, розказана приголомшливими акторами на дбайливих напівнатяках, і її зворушливість (і відкритий фінал, що інригує) не залишить глядача байдужим.

Ми переносимося в Токіо початку нульових — дуже далеке від наших сучасних реалій у всіх сенсах. За сюжетом кінозірка на ім'я Боб Харріс (Мюррей), високий імпозантний чоловік трохи за п'ятдесят, прилітає до Японії — щоб знятися в рекламі місцевого віскі. Ще Харріс відпочиває від дружини, з якою одружений вже чверть століття — і, на жаль, пропускає день народження сина. Він страждає від наслідків тривалого перельоту — і явно зазнає щось на зразок культурного шоку через перебування в японській столиці. Але одного разу в ліфті того ж шикарного готелю він зустрічається поглядом з молодою дівчиною, швидше за все американкою — дівчина невимушено, природно посміхається Бобу, і ця посмішка починає означати для героя Мюррея дуже багато.

Дівчину звуть Шарлотта (Йоханссон) — виявляється, вона прилетіла до Токіо за компанію з чоловіком, який затребуваний фотограф. Поки чоловік працює десь у місті чи за його межами, Шарлотта нудьгує у номері, а коли перебувати у чотирьох стінах на самоті стає нестерпно – відвідує храм у районі Накано. Чи то з нудьги, чи то від того, що їй нецікаво з друзями чоловіка, Шарлотта заводить спочатку знайомство, а потім і дружбу з Бобом — дві самоти в чужому місті зустрічаються, але ми спостерігаємо зовсім не банальну романтичну історію з передбачуваним кінцем.

"Труднощі перекладу" — дуже розмірений і "гостиний" фільм, у тому сенсі, що глядачеві не складе великих зусиль уявити себе поряд із головними героями (або на їхньому місці). Ось Шарлотта і Боб співають у караоке — і ми вже з ними в одному приміщенні, напідпитку герой Мюррея співає хіти Елвіса Костелло і "Roxy Music", і нам здається, що немає кращого місця на планеті — тут і зараз, а часу не існує, як і "тієї" або "цієї" сторони екрану.

"Артист" (2011)

Двадцяті роки минулого століття були особливим часом — людство, яке пережило жах Першої світової, хотіло розважатися, дихати на повні груди і по можливості не думати про завтрашній день. Стали модними короткі жіночі стрижки, корсет був відкинутий, джаз із новоорлеанської дивини перетворився на масову популярну музику — а ще це був розквіт німого кіно.

Головного героя цієї абсолютно особливої картини французького режисера Мішеля Хазанавічуса звуть Джордж Валентайн (чудова робота Жана Дюжардена) і він, як і у випадку з "Труднощами перекладу", є кінозіркою. Більше того, Валентайн — справжнє божество, полчища шанувальниць і репортерів йдуть за ним по п'ятах і навіть сам собі він здається небожителем, улюбленцем долі.

Одного разу Валентайн зовсім випадково і мимохідь знайомиться з дівчиною, яка вискочила просто до його ніг з натовпу роззяв і фанаток — знімок Пеппі Міллер (так звати дівчину), що цілує Валентайна, потрапляє на перші шпальти газет. Натхнена цією подією, Пеппі (Береніс Бежо) вирушає на кіностудію, де знімається її кумир і отримує роботу танцівниці. Спочатку Пеппі знімається в масовці — але потім Валентайн, впізнавши її, запрошує амбітну дівчину у свій фільм. Згодом Пеппі сама стає зіркою вже розмовного кіно. Герой Дюжардена, який виявився консерватором, не розуміє, що настала нова ера — і виявляється без роботи.

Фільм Хазанавічуса — чудова та винахідлива стилізація під німе кіно. Але при цьому картину знято дуже сучасно — і тим паче своєчасно. Її перша половина буквально сочиться "ламповим" теплом і безтурботністю, що стосується фіналу "Артиста", то він здатний ще раз вселити віру в людство — найпростішим і правильнішим способом. Фільм цілком заслужено отримав "Оскар" у 2012-му.

"Патерсон" (2016)

У листопаді цьому тихому шедевру Джима Джармуша виповниться вже 10 років — але цілком точно можна сказати, що фільм не застаріє, поки на планеті ще живуть такі ж тихі люди, адекватні, розумні та здатні цінувати найпростіші речі у житті.

Головного героя, якого грає Адам Драйвер (можливо, це його найкраща роль — ще й тому, що актор не докладає жодних видимих зусиль) звуть Патерсон, він живе в місті, яке називається Патерсон, і він — поет, для якого складати вірші так само природно, як дихати.

Але заробляє життя Потерсон зовсім не літературною працею, а водінням автобуса — з раннього ранку і до вечора він розвозить пасажирів, потім повертаєшся додому, щоб повечеряти і вигуляти собаку. Герой Драйвера зовсім не самотній — щоранку він прокидається поряд із люблячою дружиною Лорою (Гольшифте Фарахані), яка розповідає йому свої сни, а потім збирає коробку з сендвічами, щоб Патерсон перекусив під час недовгої обідньої перерви.

Найбільша катастрофа в житті Патерсона трапилася того злощасного дня, коли улюблений пес порвав блокнот, куди молодий чоловік записував вірші — він принципово не користувався комп'ютером (мобільного телефону в нього теж немає), ніяких збережених файлів не існує і вірші зникли безповоротно. Чи довго засмучувався Патерсон? Зовсім ні, вся поезія в ньому, а все те, що робило його життя таким простим і таким незрозумілим щасливим — теж нікуди не поділося. Мало того, цього щастя і непохитної впевненості у власних силах і майбутньому вистачає на те, щоб поділитися з нами, глядачами.

"Коханці Верони" (1949)

А ось фільм, про який згадає далеко не кожен кіноман та синефіл двадцять першого століття — але ми маємо справу із незаслужено забутим скарбом світового кіно. Як можна було б судити з назви картини, глядач має поринути у шекспірівські пристрасті та розділити любовну ейфорію та страждання Ромео та Джульєтти — але це не зовсім так.

Дія відбувається у сонячній літній Венеції, після Другої світової війни. У Венецію приїжджають кінематографісти, щоб зняти кілька сцен екранізації трагедії Шекспіра — сама Верона надто постраждала від бомбардувань.

На знімальний майданчик як статисти, дублери виконавців головних ролей потрапляють місцевий склодув Анджело (Сердж Реджані) та Джорджія, дочка багатих батьків (Анук Еме) — Анджело та Джорджія закохуються на зйомках у перші ж секунди знайомства. Нікому в історії кінематографа не вдавалося так достовірно зобразити те саме кохання з першого погляду, як творцям "Коханців Верони" — і глядач виявляється повністю залучений до цієї історії до останньої секунди екранного часу. Вона передбачувано трагічна — але тим більше дорогоцінні хвилини щастя Анджело та Джорджії. Якщо вже й бігти на півтори години від реальності, то сюди, до повоєнних Венеції та Верони.