Нещодавно мені довелося брати участь у круглому столі кінокритиків, присвяченому проблемам українського кіно. Кінокритики - дивний народ; з одного боку, ми свій предмет дослідження любимо більше всього на світі, з іншого - налаштовані вкрай фаталістично, принаймні тут, в Україні. Бурчання щодо поточного стану речей на вищезазначеному заході прозвучала більш ніж достатньо, проте, схоже, тут ми маємо справу швидше з інерцією мислення, ніж з реаліями, які, безумовно, все ще залишають бажати кращого.
Адже досить дізнатися кількість українських повнометражних фільмів, які виходять або вийдуть в прокат в цьому році. Цифра просто приголомшує: 26 проектів у загальному обчисленні. Рекорд за всі роки незалежності.
Але ось тут-то і виявляється вічно сумнівається кинокритическая натура: чи багато з них навіть не зроблять касу, а просто хоча б окуплять витрати на своє виробництво? І тут ми вступаємо на територію певної необізнаності, подолати яку можна лише растекшись мислію по земній кулі - ні більше, ні менше.
Це стосується в тому числі і дуже розкручених "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" Михайла Іллєнка та "Поводиря" Олеся Саніна. Знамените "Плем'я" зібрало пристойні як для вітчизняного кінопродукту - гроші за кордоном. Але в цілому нам слід прийняти той факт, що наша кіноіндустрія не окупає себе.
Гарна новина полягає в тому, що ми аж ніяк не самотні на цьому бенкеті дотацій.
Кількість прибуткових кінематографій можна порахувати на пальцях однієї руки. Це Голлівуд, Боллівуд (знамените індійське кіно з піснями і танцями), Чайнавуд (тобто Китай, Японія і Корея. При всіх відмінностях спільне в них одне: це потужні кіноіндустрії, які активно і успішно продають свій продукт по всьому світу. Болливудские мюзикли і мелодрами дивиться вся Азія і значна частина колишнього СРСР. Китайські костюмовані блокбастери про середньовічних вояк і гонконзьке екранне кунг-фу користуються нев'янучою славою вже не перше десятиліття. Японські аніме, фільми жахів (так звані джі-хоррори) і еротичні драми охоче споживаються глядачами на всіх широтах. Південнокорейські бойовики не відстають. Про США і так відомо.
А якщо ми звернемося до Європи, особливо східної її частини, то тут все інакше. Кіно Старого Світу збитково. Перші позиції за касовими зборами завжди і незмінно займають американські хіти. Окремі винятки лише підтверджують правило. Навіть у великій Франції квитки в кінотеатри оподатковуються спеціальним податком на підтримку національної кінематографії.
Так що ж робити нам?
Прийняти нормальний закон про меценатство, який би дозволив заможним людям жертвувати на кіновиробництво. Створити спеціальний грантовий фонд для підтримки молодих режисерів. Можливо, ввести податок, аналогічний французькому (тут можуть бути варіанти). І, головне, - всіляко заохочувати спільні продукції, залучати зарубіжних інвесторів. Робити кіно у нас повинно стати цікаво тим же американцям, європейцям, китайцям. Спільний фільм автоматично отримує вихід як мінімум на ще один ринок, крім нашого (той же "Плем'я" - саме ко-продукція). Все це можна зробити без зайвих затрат - достатньо лише проявити гнучкість мислення, прийняти кілька бюрократичних рішень і забути про будь-які відкати і закулісну "решалове".
Якщо нашим державним мужам вистачить розуму завершити всі необхідні процедури і не відбирати у кіношників останні крихти, то через 5-6 років українська кінематографія вийде на нормальну середньоєвропейську потужність - до півсотні ігрових повнометражних фільмів на рік, частина з яких, зроблена у співпраці з більш багатими кінематографіями, буде приносити прибуток у міжнародному прокаті.
Виглядає як казка?
Але ще в середині 2000-х 26 фільмів в рік теж виглядали казкою.
Прорвемося.
Дмитро Десятерик, "День", спеціально для "ДС"
