Мадярська ганьба. Як заради "вісюльки" російський орденоносець фон Фрорайх‑Сабо поклав на Хмельниччині полк угорських гусарів

Дослідження обставин бою, що відгримів на околиці подільського Городка 17 серпня 1914 року, продовжують приносити цікаві відкриття. Бій увійшов як в локальну, так і європейську та світову історію. В європейську — як перша велика сутичка між арміями Російської та Австро-Угорської імперій під час Великої війни, яка згодом отримала назву Першої світової. В локальну — як єдиний великий бій тієї війни на теренах "підросійської" України. У світову – як подія, яка завершила майже трьохсотрічну історію гусарства.

Одразу зауважимо, що військові підрозділи, у назвах яких є визначення "гусарські" встигли повоювати навіть у Другу світову війну. Але власне гусарської тактики в їхніх діях вже не було. Бій під Городком став останнім випадком, де бачили гусарську кінну атаку на позиції супротивника у якості головної ударної сили. Пізніше такого не спостерігалося в жодній з армій, гусари атакували вже як звичайна піхота. Кіннота — то лише розвідка, рейди тилами противника чи переслідування ворога, що тікає. А от атака в лоб — то вже ні.

Небачена хоробрість, що закінчилася ганебною втечею

Якщо розповідати про бій дуже стисло, то фабула наступна. 16 серпня 1914 року гусари 5-ї гонведної (угорської) дивізії під командуванням фельдмаршала-лейтенанта Ернста Антона фон Фрорайха‑Сабо (Ernst Anton von Froreich-Szabó) форсували Збруч в районі Сатанова. Російські війська жодного опору не чинили (казачі роз’їзди просто спостерігали за всім цим здалеку), і цісарці перетнули кордон без бою.

А 17 серпня на околиці Городка (нині — Хмельницька обл.) гусари фон Фрорайха без щонайменшої розвідки атакували позиції супротивника, який мав доста часу добре окопатися та наситити оборону кулеметами. І прогнозовано незле "відгребли". Атакувати тісною кавалерійською лавою піхоту, що добре окопалася та ще й при кулеметах, — очевидна форма самогубства.

Варто зазначити що на початку бою угорські гусари продемонстрували небачену хоробрість (і дурість). Це легко пояснюється: для молодих, гарячих і гарних вояків ясновельможного цісаря війна ще була веселою пригодою та майже грою. Такою собі мілітарі-прогулянкою. Мовляв, зараз порубаємо тих дикунів в капусту, отримаємо свої ордени-медалі і з перемогою та тріумфом — додому.

Коли адреналін перших годин бою вивітрився, під час панічної втечі через Збруч аж до Гримайлова (хоча росіяни їх і не переслідували), угорські гусари показали свою справжню "хоробрість". Особливо яскраво це було видно під час жахливої паніки на темних вуличках Сатанова у ніч проти 18 серпня, коли у тисняві загинули десятки цісарських вояків (є дані, що рахунок жертв паніки йшов і на сотні). Тоді дійшло навіть до взаємної стрілянини, а самі гусари прорубали собі дорогу до порятунку крізь власну ж піхоту.

Деталі тієї сатанівської паніки досить емоційно і детально розписані в "Історії 1-го Угорського гусарського полку" (один із підрозділів, який брав участь в атаці на Городок, – Авт.), що була написана на основі спогадів офіцерів полку та видана в Будапешті в 1927 році.

Згідно з нею, панічні настрої почали зароджуватися ще під час втечі угорців від Городка до Сатанова, коли по гусарах був відкритий вогонь невідомими із засідок. Найімовірніше, це відмітилася розвідка російських казаків.

Спогади і роздуми гусарських офіцерів з цього приводу допомагають зрозуміти тогочасні угорські характер та світогляд. Мовляв, обстрілів, що згодом спричинили паніку, можна було б уникнути, якби у селах, повз які тікали угорці, командири взяли заручників. Що заручників у випадку обстрілів стратили б, не згадувалося, але це зрозуміло за замовчуванням, адже до місцевих угорці ставилися як до людей другого гатунку.

Зокрема у спогадах, де йдеться про висування у бік Городка, читаємо: "Проїжджаючи через село… наші гусари їхали верхи з угорською витримкою, з доброзичливою перевагою над ними [українцями] в душі, а не з ворожим почуттям. З тією характерною зверхністю, яку можна класифікувати як національну чесноту [угорців], а не як недолік…"

На щастя, командування заручників брати не стало. Врешті, російським військовим також було глибоко байдуже до місцевих українців. Зокрема, чудово знаючи про час і напрямок гусарського удару ще за кілька днів до нього, росіяни не потурбувалися попередити про те мешканців Городка. Про наступ угорців містяни дізналися лише коли на вулицях містечка почали рватися снаряди.

Відповідно, на заручників "служивиє" теж начхали б. І тоді бій під Городком увійшов би в історію ще й як угорський злочин проти людяності, один з величезної низки, а мадьяри прославилися б як нелюди ще задовго до трагедії Корюківки (масове вбивство угорськими військами близько 6700 мешканців селища на Чернігівщині 1-2 березня 1943 року, — Ред.).

Показово, що про необхідність взяття заручників у тексті "Історії" згадано принаймні двічі. Не викликала ця теза заперечення і в укладачів збірки.

Битва за "іконостас": чому фельдмаршал без перемог вгробив пів тисячі гусарів

Безглуздий бій і кривава паніка у Сатанові дорого обійшлася воякам цісаря. Дивізія фон Фрорайха втратила лише убитими 24 офіцери, 450 гусар і 650 коней. Пізніше в російському полоні від ран померли ще 24 гусари і один офіцер, тож у підсумку маємо понад півтисячі загиблих гонведів. Для порівняння: втрати росіян склали лише три офіцери, 10 "нижніх чинів" та 19 поранених.

Досліджуючи історію цього бою, який досі болить угорцям, автор цих рядків ніяк не міг знайти відповідь на просте запитання: чому фельдмаршал-лейтенант кинув своїх вояків углиб ворожої територій без щонайменшої розвідки?

Можна, звісно, списати це на недосвідченість – "Двоєдина монархія" давно не вела воєн і, відповідно, не мала офіцерів з бойовим досвідом і знанням реалій новітньої війни ХХ століття. Росіяни, яких перед тим добряче пошарпали японці, такий досвід вже мали. Але водночас сумнівно, що у Відні ніхто не аналізував російсько-японську чи англо-бурські війни. І на що здатні парочка кулеметів в обороні мали б знати. Зокрема й Фрорайх. Який, до слова, був відомий і як військовий теоретик. Зокрема у 1907 році в журналі "Kavalleristische Monatshefte" (№ 8-9, серпень-вересень) він, ще у звані полковника, опублікував статтю з порівнянням переваги різних кавалерійських полків.

Скоріше амбітний, але недолугий фон Фрорайх-Сабо хотів цим проривом углиб російських теренів — а він планував дійти аж до Копайгорода на Вінниччині — здобути славу і прихильність цісаря. Тим більше, що кривава колотнеча на берегах Смотрича і Збруча сталася, нагадаємо, 17 серпня. Тобто напередодні дня народження Франца Йосипа, який той святкував 18 серпня. Нічого так "подаруночок" вийшов!

Якби ж все склалося, як того хотів Фрорайх, то на вояків його дивізії і, головне, на "батька" перемоги пролилася би злива нагород. Щодо відсутності ж останніх фон Фрорайх, ймовірно, дуже комплексував.

Донедавна автору цієї розвідки була відома лише одна світлина безталанного очільника 5-ї гонведної гусарської дивізії. Причому досить поганої якості, на якій Фрорайх, ще підполковник, був знятий з офіцерами Сегедського 3‑го гусарського полку гонведу у квітні 1901 року.

Попри те, що фон Фрорайх в ранзі лейтенанта почав службу ще 1877 року, у 1901-му з нагородами у нього було все ще дуже кепсько. Зокрема на шиї і на лівій стороні грудей бачимо великі білі мальтійські хрести, відзнаки лицаря прусського ордену Св. Іоанна. Його кавалери носили одночасно хрест на шиї і на грудях. Відзнака, зауважимо, досить специфічна і аж ніяк не воєнна. Зазвичай її вручали за внесок у розвиток госпіталів та медичних закладів (наприклад, пожертву на чималу суму) чи як просто знак приязні з боку кайзера.

Як угорець фон Фрорайх примудрився отримати цю пруську нагородну біжутерію — невідомо. Найвірогідніше, через пожертву на німецьку медицину. Така собі опосередкована покупка. І якщо так, це багато про що свідчить.

На тій ж світлині бачимо якусь нерозбірливу медаль та специфічний хрест на грудях. Останній — відзнака Fürstlich Lippischer Haus-Orden (Княжий Орден Ліппського Дому), до того ж одного з найнижчих — третього — класу. Це династична нагорода князівства Ліппе, що входила до Германської імперії (нині — частина Північного Рейну-Вестфалії, Німеччина).

Вручалася як за військові, так і цивільні заслуги. Престижність – як у нагороди одного з чисельних німецьких князівств, яке до того ж де-факто давно втратило суб’єктність. Тобто ще одна цяцька з розряду "нагородна біжутерія".

І вишенька на тортик: цього хреста фон Фрорайх отримав за службу в армії кайзера ад’ютантом у командира Уланського полку "Великий герцог Фрідріх Баденський" генерала Фрідріха Вільгельма Ульріха Ґьоц Фрайгерра (барона) фон Кьоніга. Ймовірно, у той ж час пожертвами на якийсь із німецьких госпіталів він і "прикупив" прусський орден Св. Іоанна.

Дуже цікавою є світлина Фрорайха, що датується 1912 роком. Добре бачимо відзнаки все того ж прусського ордену Св. Іоанна, а от Княжий Орден Ліппського Дому відсутній. Можна припустити, що нагорода була настільки "престижною", що той вирішив зайвий раз її не демонструвати.

Зате присутній абсолютно несподіваний хрест російського ордену Святого Станіслава 2-го ступеню. Це свідчення височайшого візиту російського імператора Миколи ІІ до Відня у 1903 році. Микола ІІ та Франц Йосип тоді дуже хотіли налагодити добросусідські відносини. Відень обставив візит з усією можливою пишністю, зокрема з урочистою почесною вартою, що всюди супроводжувала вінценосного російського гостя. Той на прощання незле так відсипав причетним орденів Св. Станіслава (це найнижчий орден в ієрархії орденів Російської імперії). Дісталася така "вісюлька" і фон Фрорайху.

На великій світлині також поталанило розгледіти й інші відзнаки "героя" битви під Городком. Зокрема бачимо (зліва на право) бронзову медаль "За військові заслуги", яка вручалася за бездоганну службу в мирний час, та ювілейну медаль 50-річчя правління Франца Йосифа. Остання у 1898 році вручалася всім офіцерам та унтер-офіцерам, які були на службі, та всім чиновникам державних установ незалежно від заслуг і рангу. В радянській армії такі ювілейні брязкальця офіцери зневажливо називали "крупа". Мовляв служба служиться, крупа на груди автоматично сиплеться.

Третя відзнака — офіцерський хрест "За 25 років служби" ІІІ ступеня.

Сумнівно, що станом на серпень 1914 року цей жалюгідний "іконостас" Фрорайха хоч трішки збагатився. Тобто станом на початок війни груди і шию бравого фельдмаршала-лейтенанта прикрашала лише жалюгідна "крупа" або ж "брязкальця" та аж ніяк не військовий хрест прусського ордену святого Іоанна.

Амбітного командира 5-ї дивізії це явно гнітило, і в успішній атаці на Городок у переддень дня народження цісаря він, ймовірно, бачив шанс отримати справжню, поважну та гонорову нагороду. Але не склалося. Нагороду він собі виписав сам, у вигляді кулі, пущеної у скроню 18 серпня 1914 року.

Згодом відомий угорський художник та гусарський капітан Манно Мільтіадес, учасник того бою, в якому він отримав поранення, написав про героїчну гусарську атаку із трагічним кінцем короткий та сповнений болю вірш (переклад дослівний і літературно не опрацьований, – Авт.):

Столяр, зроби труну,

На цілий полк,

Криваві літери, криваві літери.

Напиши на ній це:

Тут спочиває перша національна гвардія,

Гусарський полк.