Мерилін Монро — 100 років. Які фільми головної блондинки Голлівуду витримали випробування часом

"Сутичка вночі" (1952) і "Ніагара" (1953)

Ще до того, як публіка запам'ятала її ім'я, Мерілін пощастило мигнути у двох картинах, які стали явищем у повоєнному голлівудському кінематографі — йдеться, звісно ж, про класичну драму "Все про Єву" Джозефа Манкевича і чудовий нуар "Асфальтові джунглі", знятий Джоном Х'юстоном. Це були лише епізоди, хай і яскраві, але миттєві — однак роль у картині "Сутичка вночі" Фріца Ланга (режисера, який ще у двадцятих роках минулого століття прославився своїм "Метрополісом", одним із перших шедеврів кінофантастики) стала для Монро величезним кроком уперед.

Формально роль усе ще була другорядною — у "Сутичці" Мерілін грала дівчину, яка зовсім не опинялася в центрі вирячих пристрастей (історія обертається навколо героїні Барбари Стенвік, яка була старша за Монро майже на двадцять років). Однак саме проста робітнича дівчина Пеггі у виконанні Мерілін притягувала всю увагу глядача, варто було їй з'явитися в кадрі.

Жодного гламуру — ось Пеггі повертається зі зміни на рибоконсервному заводі, на ній підвернуті джинси, кеди й блузка з коротким рукавом. Біля воріт фабрики її зустрічає хлопець, Пеггі жує шоколадний батончик, каже парубкові, що не боїться погладшати через любов до солодкого, — і розповідає історію про те, як начальник застав двох дівчат сплячими на мішках посеред робочого дня. Наче б і справді нічого особливого — але на початку п'ятдесятих епізод із Мерілін, юною бойкою блондинкою в джинсах, врізався в пам'ять цілому поколінню. До речі, в наш час ця чорно-біла картина виглядає набагато доречніше, ніж багато кольорових мюзиклів, у яких Мерілін знімалася пізніше — але це взагалі властивість побутових драм, написаних і знятих справжніми майстрами своєї справи.

Однак справжньою зіркою Монро стала лише після виходу на екрани на самому початку 1953 року трилера "Ніагара" Генрі Гетевея. Роль Роуз Луміс, молодої й до нестями спокусливої дружини ветерана війни в Кореї, який нещодавно пройшов лікування в психіатричній лікарні, просто не могла не зробити Мерілін знаменитою — такої агресивної, навіть отруйної сексуальності, що сочилася з екрана, публіка ще не бачила.

За сюжетом, молодята Джордж і Роуз Луміс приїхали на Ніагарський водоспад у медовий місяць — подихати свіжим повітрям, насолодитися товариством одне одного і помилуватися приголомшливими красотами. У перших кадрах Джордж (Джозеф Коттен, зірка хрестоматійного "Громадянина Кейна" і не менш класичного "Третього чоловіка") повертається до затишного туристичного будиночка після ранньої прогулянки околицями — Роуз ще спить.

Героїня Монро, що ніжиться під ковдрою, нескінченно далека від реальності, правда життя і достовірність мало хвилюють режисера — хіба ж навіть найдосконаліші красуні прокидаються з ретельно укладеними платиновими локонами й яскраво-червоною помадою на губах? Однак Роуз Луміс, як і сама Мерілін Монро, мабуть, не належить цьому світові і з реальністю не має нічого спільного — за межами кіноекрана таких дівчат просто не існує. Музика, що звучить за кадром, утім, лунає загрозливо — весільна подорож виявляється доволі зловісним заходом.

Та сама Мерілін

Наступні дві картини того ж 1953 року, комедії "Джентльмени віддають перевагу блондинкам" Говарда Гоукса і "Як вийти заміж за мільйонера" Жана Негулеско, не просто закріпили успіх Мерілін — вона остаточно стала суперзіркою і сенсацією, яку обговорювала вся планета. Але якщо її образ у "Ніагарі" був утіленням не лише сексу, а й підступності, то в цих двох фільмах глядач уперше побачив ту саму звичну Мерілін, яка, за рідкісним винятком, відтепер завжди з'являтиметься перед камерою, — її героїні стають зворушливо наївними, навіть трохи простакуватими, про що самі невтомно повторюють мов заклинання. При цьому маємо справу з добрячими, хай і доволі корисливими дівчатами, яких хоч і бентежить власна тваринна сексуальність, але аж ніяк не обтяжує.

У цих комедіях Монро до того ж чудово виглядала в контрасті зі своїми партнерками — акторками Джейн Расселл і Лорен Бекол, які мали не лише інший колір волосся, а й більш стриманіші манери при всій зовнішній привабливості. Расселл і Бекол теж були найяскравішими зірками Золотого віку Голлівуду — але саме Мерілін здавалася однією з мільйона і по-справжньому особливою, перетворюючи навіть свої вади на переваги й риси, притаманні тільки їй. Чи справляють сьогодні "Джентльмени віддають перевагу блондинкам" і "Як вийти заміж за мільйонера" таке саме враження, як у середині минулого століття? Ні, але ці фільми й досі здатні захопити — якщо сприймати їх саме як музейні експонати.

Точні влучення і прикрі промахи

Монро наважилася на жанровий експеримент, знявшись у вестерні "Річка не тече назад" (1954 рік). Але екранний дует із Робертом Мітчемом виявився доволі незграбним — і вина в цьому аж ніяк не Монро, а насамперед Мітчема, який, мабуть, не сприймав Мерілін серйозно і взагалі надто часто прикладався до пляшки на знімальному майданчику.

Монро вийшла заміж за зірку спорту, бейсболіста Джо Ді Маджо, рішуче відмовилася зніматися у нав'язуваній їй кіностудією картині "Дівчина в рожевому трико", провела медовий місяць у Японії — і нарешті повернулася до Голлівуду, щоб, наступивши на горло власній пісні, зіграти в мюзиклі "Найкращий бізнес — шоу-бізнес" (після того, як їй пообіцяли платити три тисячі доларів на тиждень — величезні гроші для того часу).

Мюзикл не можна було назвати вдалим — а номери Монро в ньому (наприклад, вихід із піснею "Heat Wave") тепер і справді межували з вульгарністю і безсмаком, тобто з тим, у чому критики та заздрісники Мерілін звинувачували її від самого початку. Касові збори теж не надто вражали, однак у 1955-му на екрани вийшла комедія "Свербіж сьомого року" — і знову шалений успіх, як творчий, так і фінансовий.

"Свербіж", один із найважливіших фільмів у кар'єрі актриси, зняв Біллі Вайлдер, неперевершений майстер як романтичних комедій (за рік до роботи з Монро Вайлдер представив глядачеві класичну "Сабріну", в якій блискуча Одрі Гепберн), так і пронизливих, важких драм на кшталт "Загубленого вік-енду". Вайлдер був у ударі в середині п'ятдесятих — успіху комедії про офісного працівника з Нью-Йорка, який відправив родину на літо за місто, а сам опинився полоненим чарами нової сусідки у виконанні Монро, сприяли блискучий сценарій і ентузіазм виконавців головних ролей. Партнер Мерілін, Том Юелл, був неймовірно кумедним горе-коханцем у лапках, ну а сама Монро теж виявилася на висоті — культова сцена з платтям, що здіймається від повітряних потоків із вентиляційної решітки метро під каблуками, якраз звідси. Фільм і зараз сприймається як ковток свіжого повітря.

Головний шедевр Мерілін

Комедія "Автобусна зупинка" (1956 рік) із її пародійним ковбоєм у центрі історії (акторський дебют Дона Мюррея) і Мерілін, яка не демонструвала нічого нового, не входить до числа найкращих фільмів Монро — попри успіх у прокаті; те саме стосується й фільму "Принц і танцівниця", незграбного дуету з Лоренсом Олів'є. Наступного фільму з Мерілін глядачеві довелося чекати довгих два роки — але комедія "Дехто любить гарячіше" варта була довгого очікування.

Найвідоміший фільм за участю Мерілін лишається її найкращою картиною — зірки знову зійшлися, і Біллі Вайлдер зняв свій черговий шедевр, що виявився до того ж головним у фільмографії Монро. Мерілін із новою зачіскою (пишна начісана копиця й чілка) і смутком в очах, цього разу справжнім, була прикрасою фільму — однак і приголомшлива акторська робота Тоні Кертіса та Джека Леммона була і залишається поза всякими похвалами. Кертіс і Леммон у ролі злиденних музикантів, які тікають від гангстерів зі сніжного Чикаго до сонячної Флориди, вдягнувшись у жіночий одяг, увійшли в історію — але Мерілін у ролі співачки Цукерочки з оркестру, до якого прибилися втікачі, здавалося, існувала на кіноекрані завжди.

Потім був цілком пристойний дует з Івом Монтаном (музична комедія "Давай займемося коханням") і робота із самим Кларком Гейблом у драмі "Неприкаяні" — Мерілін намагалася, але так і не змогла знайти кардинально новий образ або повторити успіх "Дехто любить гарячіше". Але хто знає, якою ще побачив би світ Монро, якби не смерть задушливої літньої ночі 1962-го — найвідомішій і найбажанішій кінoblondинці було 36 років.