Зло українцям. Чому перемагають наші паралімпійці

Спорт - чи не єдина сфера, в якій люди з інвалідністю можуть забути про ярлику "ізгой"
Фото: 2014.paralympic.org.ua

Українська збірна на Паралімпіаді не перестає радувати уболівальників: за підсумками п'ятого дня змагань вона входить в трійку лідерів - у скарбничці наших спортсменів 61 нагорода - 22 золотих, 19 срібних і 20 бронзових. І це ще не межа - у 2012-му з Лондона Україна привезла 84 медалі, серед яких 32 - золоті. Між тим олімпійська збірна України привезла на батьківщину 11 медалей, з яких дві - золоті.

Кількість медалей, які наші спортсмени завоювали в Бразилії, назад пропорційно призовим за них. Так, за "золото" Мінспорту пообіцяв українським олімпійцям $125 тис., "срібло" - $80 тис, "бронзу" -$ 55 тис. Фонд преміальних для призерів Паралімпіади становить $40 тис. для чемпіонів, $26 тис. - для срібних призерів, $18 тис. - для бронзових. Міністр спорту та молоді Ігор Жданов обіцяє, що протягом двох наступних років уряд вирівняє винагороди олімпійців та паралімпійців.

І ось тут постає головне питання: чому люди, для яких перемога в спорті куди більш трудомістка, ніж для здорових спортсменом, отримують менше за них? Чому домагаються вражаючих результатів, не маючи місця для тренувань (єдина база залишилася в Євпаторії)? І, зрештою, чому успіхи українських паралімпійців на Олімпіаді в Ріо настільки вразили іншу країну?

Що стосується останнього, то тут скоріше справа в банальній образі за фактичний провал України на Олімпіаді наша збірна опинилася на 31-му місці і привезла додому всього два золота. І це при дуже урізаному присутності на Іграх росіян. Натомість спортсмени, які приїхали фактично з порожніми руками, щедро розповідали про важких умовах тренувань, нестачу коштів і наплювацьке до них відношенні взагалі. "Чому Джамалі дають трикімнатну квартиру, а нам, спортсменам, це по закону не належиться? Я так розумію, що Джамала у нас багатодітна мати?" - обурювався срібний призер Ріо Жан Беленюк. "Я живу з матір'ю в однушке. Кожен день приїжджу з тренування додому і кожен день волею-неволею мене відвідують думки, що моя праця оцінений владою не по достоїнству", - скаржився спортсмен.

Умови, в яких живуть і тренуються паралімпійці, пересічному обивателю взагалі нецікаві. Хоча, для порівняння, українці є лідерами світового рейтингу і чинними чемпіонами Європи з паралімпійського футболу, тоді як в адресу нашої звичайної збірної доброго слова сьогодні не почуєш. Але якщо українських футболістів знають в обличчя навіть школярі, паралімпійці завжди залишаються в тіні.

"Непомітність" - головне завдання людей з інвалідністю з радянських часів. Вони і працювати повноцінно не можуть, і идеалистичную картинку соцбыта псують, так що краще рішення - просто зігнати їх в якісь установи, забезпечити мінімальним відходом і благополучно забути. Практикується в радянські часи "медичний" підхід до інвалідів не витравлений з нашої свідомості досі: люди з обмеженими можливостями - справжня дивина на наших вулицях. В першу чергу, через відсутність будь-якої інфраструктури для людей з інвалідністю. Простіше кажучи, вони просто не можуть вийти з дому і змушені жити практично в ізоляції. По-друге, покоління, виховані під гаслом "Готовий до праці і оборони!", не готові бачити поруч людину, хоч як-то відрізняється від себе. Косі погляди, саркастичні посмішки - лише самий малий набір реакцій, що виникають у середнього обивателя при вигляді людини з особливостями. "Носій проблеми - так назвала людей з обмеженими потребами чиновниця Харківської міськради", - обурилася днями одна громадська активістка в соцмережі. Для влади і величезної частини суспільства люди з обмеженими можливостями - дійсно носій проблеми. Особливо якщо цей носій ще й хоче вести активне соціальне життя і, боронь боже, працювати. Інваліди повинні жити в інтернатах, отримувати жебрацьке фінансування і не муляти очі звичайним громадянам. "В СРСР інвалідів немає!", - книгу з такою назвою в 70-х роках написав правозахисник Василь Фефелов, прикутий до інвалідного візка внаслідок травми. У новій Україні інвалідів теж практично немає. І саме завдяки такому ставленню суспільства наші паралімпійці отримують медалі: спорт - їхній шанс відліпити від себе ярлик "ізгой".

Змагання і тренування - можливість побачити нових людей, нові місця, і, врешті-решт, хоч трохи заробити. Адже сьогодні і здоровій людині працевлаштуватися нелегко, що вже говорити про людей з обмеженими можливостями. Примітно, що у випадках з паралімпійцями перемоги, здобуті з нелюдськими зусиллями, оцінюються в кілька разів менше, ніж завойовані здоровими людьми. Просто усміхненого гімнаста можна надрукувати на рекламному плакаті, а сліпого плавця якось не дуже...

Поки українці будуть бачити людей з інвалідністю "носіїв проблеми", незручних і некрасивих людей, доти говорити про здоровому суспільстві не доводиться.

Медичний підхід до людей з обмеженими можливостями давно пора змінити соціальним - багато з цих "проблемних" них куди більш відповідальні, розумні, креативні, ніж їх здорові співгромадяни. І принижувати їх інтернатами, вимушеним перебуванням вдома, просто игнором - гідне продовження традицій "совка". Зло якому наші паралімпійці у цьому році вже здобули в десять разів більше золотих медалей, ніж спортсмени олімпійської збірної.

До речі, четверо бігунів на Паралімпіаді побили світовий рекорд з бігу на 1500, встановлений здоровими спортсменами. Стівен Хокінг стат лауреатом Нобелівської премії в області фізики, будучи при цьому практично повністю паралізованим. Сліпий музикант Стіві Уандер 25 разів був нагороджений преміями "Греммі", а Франклін Рузвельт спокійно керував Сполученими Штатами, сидячи в інвалідному візку. Чи будуть в цьому списку великих українців?