Назустріч Сонцю. Іван Драч став офіційно визнаним фрондером

18 липня 1961 року в "Літературній Україні" - тоді вона називалася "Літературною газетою" - була опублікована поема-траґедія Івана Драча "Ніж у Сонці" - саме цей твір став Маніфестом покоління шістдесятників, яким воно заявило про себе.

Зараз занадто прискіпливим читачам молодших поколінь може муляти очі ім'я Леніна в цій поемі: саме Ленін очолює Комітет порятунку Сонця - проте тоді вона означала ковток свіжого повітря, саме з неї Іван Дзюба відраховує новий етап розвитку української літератури. Ґранично важливий контекст: 1961 рік - це XXII з'їзд КПРС, ухвалення рішення про виніс труни з тілом Сталіна із Мавзолею і захоронення його під Кремлівською стіною. Ленін у Драча - протилежність і противага Сталіна.

"Іване, дихни Леніним", - любила піджартовувати над Іваном Драчем Ліна Костенко.

Проте не Леніним єдиним. В цій же поемі є трохи змінені фольклорні рядки: "Сидить баба на рядні, / вибиває трудодні...", що натякають на сторінки української історії, табуйовані офіційною радянською історіоґрафією. Адже повний фольклорний варіянт містить ще два рядки: "...трудодень-трудодень, / дайте хліба хоч на день!" Так що "Ніж у Сонці" - траґедія не лише через те, що Штати запустили ядерною ракетою в сонце.

1963 року на тридцяті роковини цих зараз вже відомих траґічних подій Іван Драч напише вірша, що потім розповсюджуватиметься у самвидаві - "Розмова з бабою історією". А коли "товариші з компетентних орґанів" цікавитимуться у нього, чи має він якийсь стосунок до цього та інших "підпільних" віршів, Іван Драч вказуватиме на неточності у наголосах і зверхньо підкреслюватиме, що він "грамотніший за того, хто це написав".

Іван Драч, як і Роман Віктюк, обрав гру із владою замість протистояння владі - і, як будь-який гравець, в цій грі він то програвав, то вигравав. Гравцем, актором він залишався до кінця. У авдиторію Центральноукраїнського державного педаґоґічного університету імені Володимира Винниченка, вщент заповнену студентами, Іван Драч заходив по-парубоцькому хвацько, із танцем, хоча буквально за мить перед тим кілька разів зупинявся перепочити на сходах...

Він грав до кінця - бо дуже любив і цінував життя - йому цілком могли адресуватися слова бен Ладена, сказані американцям - знову ці американці! - "Ви любите життя, так як ми любимо смерть".

Зараз йому багато хто не може пробачити ані самої гри із владою, ані, тим паче, виграшів у ній. Бо замість того щоб безкомпромісно заявити про себе і згоріти, ставши посмертно іконою національно-визвольного руху, Іван Драч став визнаним фрондером в офіційному радянському поетичному каноні: він знаменував собою ту межу, заходити за яку нікому не дозволялося.

Близькість до цієї смертельної межі, часто навіть балансування на ній вимагало віртуозності водночас поетичної і політичної. Іван Драч став політиком ще до того, як став трибуном, першим головою Народного Руху України - тоді ще - за перебудову. Цілком закономірно, що саме в його кабінеті очільника Київської орґанізації Спілки письменників і засновувався Рух. Проте перспективи Руху оцінювалися ним тверезо: вибори 1991 року віддзеркалювали реальний баланс настроїв в суспільстві і порушення цього балансу могло штовхнути Україну - на радість російських штабістів - шляхом Грузії Ґамсахурдія, до речі, теж письменника, ще й перекладача Бодлера.

Рух мав задавати порядок денний і контролювати, час від часу пристрашуючи, владу - що він і робив.

Тверезість мислення у Івана Драча гармонійно поєднується із відмінним почуттям гумору. Якось, виступаючи після полум" яної промови Дмитра Павличка, Іван Драч звернувся до нього: "Дмитре, от ти кажеш, що нам /патріотичним силам - В. К./ треба бути разом, єднатися. Так давай помиримось! Бо /звертаючись до решти присутніх - В. К./ ми з Дмитром сусіди, а коли зустрічаємось на вулиці, то він відвертається і навіть не вітається зі мною". Зал зареготав, а поети, зрештою, помирилися.

Можливо, найважливіші здобутки Івана Драча - в кіномистецтві: стрічка 1972 року /хто тоді жив - зрозуміє/ "Пропала грамота", знята за його сценарієм, конґеніяльна козацькому міфові, стала культовую і улюбленою, розтягнутою на цитати. А перед цим були ще ж так само зняті за сценарієм Івана Драча стрічки "Криниця для спраглих" /1964/ і "Камінний хрест" /1968/ - справжні, не штучні перлини українського кінематоґрафу!

Не знаю, наскільки завершеним залишився кіносценарій під робочою назвою "Сталін, Довженко, і баби", і наскільки допомогла моя книжка, яку я самовпевнено і з відповідним підписом-присвятою подарував Іванові Драчеві... Зайти до нього в гості я так і не встиг.

***

"Найцікавіший" /за Олегом Лишегою/ і "найконцептуальніший" /за Михайлом Наєнком/ із поетів-шістдесятників, "митець "чистої форми"" /за Володимиром Моренцем/, автор сценаріїв культових українських кінофільмів, лавреат Шевченківської премії /1976 рік/, перший голова Народного Руху України /1989 рік/, народний депутат Верховної Ради України I, III, і IV скликань, Герой України /2006 рік/.

А між тим: дружба із Сергієм Параджановим, поїздка в Штати і спілкування з Євгеном Маланюком і Богданом Рубчаком, порятунок Михайла Григорова і відрядження його на навчання до Латвії, навернення Олександра Ройтбурда своєю книжкою "Київське небо" до української літератури - і, вочевидь, ще багато того, чого ми не знаємо і вже не дізнаємося.

А можна і зовсім пунктиром:
Поезія. Любов до життя. Гумор. Гра. Межа - зараз вона подолана і Іван Драч тепер в космічному польоті, він зараз якраз бачить

Красиве засмагле сонце, -

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск...